#моєвперше: Шрі-Ланка
Океан, кокос, варан
А також манговий сік, вологість, запахи, неможливість спати і прокидатись через вологість і запахи.
Перша хвиля ейфорії від пальмового раю пройшла, і я повернулась до свого звичного стану невиспаної буки. Треба зібрати себе до купи, каже бука, але це не так вже й просто: спека, вітер з океану, гикавка, маленькі напівпрозорі краби повзають туди сюди, а сонце увімкнулось на повну потужність. Андрій грозився відправити мене додому, якщо буду скаржитись на сонце, але навіть це мене не зупиняє. Є люди, які можуть нить в будь-яких умовах. Наприклад, я.
Але давайте зразу про хороше.
Вже в четвертій ранку на виході з аеропорту Коломбо мені захотілося відростити жабра і навчитись дихати водою, бо інакше не ясно, як тут вижити. Ми вирішили не користуватись трансфером з аеропорту, а поїхати на автобусі до вокзалу Коломбо, а звідти на поїзді на південне серферське узбережжя, в Велігаму. Це в мільйон разів дешевше і цілком собі пригода.
Приїхали у Форт Коломбо ми десь в шостій і тут був повний базар з відповідними різкими запахами, безладним рухом і страшно худими бомжами. Ймовірно, українські бомжі такі ж худі, але вдягнені. Тут треба було пройти метрів триста, і це стало окремою пригодою, бо довелося маневрувати між возиками і пішоходами, ігнорувати таксі й інші непристойні пропозиції. Коли нарешті сіли в електричку, вона так пахла дезинфектором, що могла б заразом з бактеріями вбити й оленко. Правда, потім відкрили вікно і стало легше. На деяких електричках і автобусах люди їздять буквально зовні, на підніжці. Ну але я розляглась на двох кріслах і спала в дивних позах майже всі чотири години.
Ми заселились на вілу подалі від океану, зате дешево. Тут немає кондиціонеру і гарячої води, на стелі велетенський і гучний вентилятор, над ліжком сітка, під якою в мене починається клаустрофобія. Засинаєш під хор цикад, прокидаєшся під птахів. У дворі повний зоопарк: від мурах і гекончиків до безстрашних бурундуків на дротах і варана Карлсона, який живе на даху. По селу ходить купа худих котів і собак. Іноді вони прибиваються до кафешок і дивляться на тебе сумними очима. Корови гуляють самі по собі.
Добрі адміністратори віли принесли нам ввечері по кокосу, пити з нього воду. Такі жовті або зелені кокоси продаються на кожному кроці і висять в кожному дворі. Добрий ланкієць не відходячи від каси проб’є в ньому дірку і вручить соломинку. Гидота рідкісна, я вам скажу, зате корисно страх. Але вся ця кокосова хрєнотєнь ніщо порівняно з його величністю манговим фрешем.
Як з’ясувалося, заради джус бару можна витерпіти будь-який хаос, в тому числі похід на базар по аюрведичну косметику. Соки і мілкшейки за долар з усіх можливих екзотичних фруктів від манго до авокадо, від кавуна до папаї, лічі, лайма, пешн фрута і штук, назв яких я не знаю, але обов’язково спробую.
А ще тут є фішмаркет, де всякі делікатеси типу омарів, велетенських креветок і тунця коштують якщо не копійки, то відчутно дешевше, ніж у нас. В супермаректі я знайшла пророщену сою і роблю вигляд шо вся така за здорове харчування.
Дорожній рух феєрично хаотичний по всій Азії, але оскільки східніше Ірану я не бувала, то на Шрі вперше дізналась, на скільки скаженими можуть бути водії автобусів. Їх махіни займають цілу смугу, а іноді півтори, розганяються як дурні, ідуть на обгон перед закритим поворотом щоб через сто метрів різко тормознуть на зупинці. Їх бояться всі: від пішохода до туктукера, і тільки корови переходять вулицю наче безсмертні.
Ми їздимо на мопеді, вже звикли до лівостороннього руху і навчились сигналить як місцеві. “Я бібікаю, значить я існую!” — кажись це дивіз місцевих правил дорожнього руху. Хто, кому і чого бібікає розібрати неможливо.
З місцевими ми майже не спілкуємось, бо постійно тусим в кемпі, але коли виповзаєм, вони завжди мені посміхаються, а іноді і намагаються торкнутись. Nice hair, я чую дуже часто. Один офіціант в Мірісі навіть пожмакав його без дозволу і якби мене не заціпило від здивування, так би й врізала. Але момент був провтиканий і я змирилась. Особисті межі тут якось не дуже цінуються. Ну і хаєр у мене й справді найс)
Світловий день тут триває рівно 12 годин, з шостої ранку до шостої вечора. Так шо вже близько сьомої вечора наступають чорнильні ночі. Ліхтарі є, але не те шоб дуже багато, бо виявляється, на Шрі не виробляють електроенергію, а купують в Індії. Половинка місяця світить так собі, зате схожа на справжню посмішку чеширського кота, горизонтальна.
Разом з місяцем висовуються і комарики. Ми мажемось від них якоюсь супер олією, але ненамазані частини тіла все одно під загрозою. Супер-олійку треба обов’язково змивати перед сном, бо от Андрій щойно поцілував моє плече і довго відпльовувався.
Завтра ми зібрались прокидатись в 7, щоб у 8 уже бути в океані. І тут починається найстрашніше: нормально засинати і прокидатись в мене як в Києві не виходило, так і тут не виходить: то спекотно, то душно, то шумить вентилятор, то якась хрєнь мигає у вікно, то штирить під сіткою. В решті решт я засинаю трохи за північ і успішно ігнорую будильник з 7 до 10. Хочеться вірити, що серфінг вирішить цю страшну проблему. Бо якщо я й далі буду провтикувать півдня, хто ж вам спамитиме пальмами в фейсбучок?
