Як я не організувала весілля і перестала бути контрол фріком
Десь рік назад я валялась на кушетці у косметолога і вона розповідала мені, як готується до весілля, вибирає тему, торт, фотографа, ведучого досліджує весільні сайти. Я тоді подумала: “мнє б ваши заботи!”. Мовляв, а я б все запросто організувала, у мене є купа контактів потібних людей і взагалі, чого всі так паряться, нічого ж складного.
І от в один прекрасний травневий день ми з Андрієм сіли в кафе і вирішили нарешті визначитись з датою. Ми вибрали навіть кілька дат для почтаку: кінець серпня — початок вересня, три місяці на підготовку. Написали план в блокноті, все як я люблю: з дедлайнами і сферами відповідальності. Потім ще mind map намалювала в блокноті, щоб красиво. Потім табличку в гуглдокс з купою приміток і кольорів. І ще один список — в вандерлісті. А все одно всі дедлайни полетіли в хлам, я нервувала, забивала, кричала, плакала і ще раз забивала. В кінці кінців, звісно, розслабилась і отримувала задоволення, але до такої кондиції треба було ще дорости.
Списки все одно потрібні. Навіть якщо в них не дивишся, вони розгружають голову.
Да, можна було найняти організатора і, мабуть, вийшло б не те щоб сильно дорожче. Але я свято вірила в свій організаторський талант і наявність необхідних контактів. А потім з’ясувалося:
- мені страшно когось про щось попросити;
- ще страшніше довіряти тому, хто погодився і не писати йому/їй стопіцот раз за день;
- і найнайстрашніше — приймати рішення. Майже так само страшно, як дозволяти комусь приймати рішення.
Складно бути контрол-фріком, який дуже боїться налажать.
Вирішувати довелося багато. Від обручок (я не могла навіть чітко сказати ювеліру, чи підходить мені розмір) до формату вечірки (огоспаді, а що як ніхто не прийде? може напишемо півсотні людей особисто і від руки? мамині колеги дуже образяться, що ми їх з родинами не запросили?). З обручками, до речі, все вийшло дуже круто.
Коли ми вирішували формат весілля, я точно знала тільки чого я не хочу: великого застілля з малознайомими родичами і колегами батьків, тамади і ідіотських конкурсів з яйцями в штанах (це, між іншим, один з найогидніших спогадів мого дитинства). А далі — слухала Андрія. Був варіант сходити в загс, тихо розписатись і поїхати на Балі. Але в решті решт, ми вирішили, що занадто любимо увагу. Тому розписуємось таки тихо з батьками, а для друзів — треба закатить вечірку з живою музикою і так щоб всі аж по підлозі катались. І можна в будній день, щоб не до ранку.
Одна голова добре, а дві краще. Особливо, якщо одна з них знає що робити, а друга — моя.
Навіть із списками і планами, все це так складно тримати в голові, що моя вибухала за розкладом спочатку раз на тиждень, а потім три рази на день. Починаючи з дати, коли “всі можуть”, через “тільки б не забути оплатить квитанцію з загсу” і закінчуючи ультиматумом про туфлі з закритим носком. Я дихала, дихала і писала нові списки і плани, в які все одно не заглядала.
Деякі наші геніальні ідеї боляче розбивались об реальність. Наприклад, власник першої обраної локації виявився… кхм, просто не тим, з ким ми хотіли мати справу. Довелося терміново шукати ще варіанти. Дивились фотостудію, думали про відкриті бари, але в решті решт зупинились на G13 і ні разу не пошкодували.
Схожа історія з кейтерінгом. Перший, який нам дуже радили, заломив якусь астрономічну ціну за фуршет (враховуючи, що ми розраховували на 70 людей). Я зразу почала панікувати, але тут вже за справу взявся Андрій і наказав мені більше не дивитись в прайс лісти і взагалі перестать буть такой жадіной. Так і сказав: не переживай, на Балі ми все одно поїдем.
Якщо з першого разу все не виходить так, як треба, впадай в паніку. А потім подумай, погугли і подзвони — і все вийде якнайкраще.
В решті решт все найскладніше, бар, кейтерінг і музикантів, взяв на себе Андрій. Я ніби й рада була скинути з себе цю відповідальність, але почувалась винною і взагалі переживала, що не розумію, що відбувається і як воно далі буде. Я була в курсі процесу, але нічого не контролювала. Тільки відзначала в списках, переживала і нила.
Так, я теж комусь писала і дзвонила, але для цього треба було по півгодини збиратися з духом. Єдине, що я взала на себе повністю — це фейсбучна подія і новини для запрошених. Дивно, але це виходило легко і красиво. Мабуть тому, що на цьому базується вся моя самоорганізація: не заявиш на весь світ — не зробиш.
В якийсь момент я перестала нить про те, що не контролюю процес, бо повірила, що Андрій все зробить ідеально. Що це був за момент — залишається загадкою. Але я вирішила не пхати носа туди, де нічого не можу зробити, і зайнятися тим, що можу. Наприклад, платтячко купить.
Мама вчила доводити справи до кінця. Але не обов’язково робити все самій. Не треба боятись просити про допомогу і покладатись на інших. Інші — не ти, але це не значить, що вони точно налажають.
І ще ми придумали інстаграмний конкурс з #domapagavarim. Бо деяким дівчаткам хочеться бути принцесами на весіллі, а мені — Леді Гагою, щоб тільки встигать відбиватись від папараці.
Весілля — супер тренажер для приймання рішень і розтавляння пріоритетів. Наприклад, для нас важливими була локація, музика і бар (цим займався Андрій). А неважливим — шмотки, букет і мейк нареченої за мільйон грошей. Тому Андрієвий костюм — з асоса, а моя сукні — довга з Вінтаж Екіпаж, а коротка з вечірки — український Мастхев. Візажиста додому я теж не запрошувала, а просто сходила в G.Bar. І навіть манікюр зробила де завжди, без стразіків.
Звісно, я ходила по магазинах цілий місяць з трьома подругами по черзі і не могла вибрати сукню. Зате ділом була зайнята і не нила. Ну, майже.
В решті решт, вечірка вийшла на ура. Офіціант Ігор підливав всім вино, хлопці з Ласки на барі з наливками, бургери і ритм-ен-блюз. До вечора народ так розійшовся танцювати під музичку з чіпа і дейла, що деякі фотки просили не показувати. Кусайте лікті ті, хто був в події, але не зміг прийти.
І головний нелогічний висновок з цього всього:
Не важливо, на скільки ти хріновий орг, якщо ти красива наречена.
А нє, головний оцей:
іди і люби.
