If you think of yourself as a poet or a poetess and you are considering taking this path seriously, most likely sooner or later you will ask yourself this question: what can I do for poetry?

Really, what is the point of playing around with words, especially in difficult times, if all your efforts yield only fleeting, ephemeral results, if they come and go unnoticed and bring no useful or lasting effects? If they cannot save lives, cannot stop bullets or help unbury the survivors trapped under debris of a multi-storey building destroyed by a Russian missile last night?

After having 365 days of dramatic experiences and devastating news every single day I have rephrased this egocentric question. And now I feel gratitude to poetry as such and I have found my remedy within it .

Having a war in your country is trying to continue living your normal life in the abnormal circumstances. It is giving all your energy to simply function within the environment of the utmost violence and uncertainty. It is carrying on of seemingly normal activities when each bomb explosion leaves a huge crater somewhere deeply in yourself. And poems are like plasters on these wounds: practically useless for fixing reality, but mentally holding you together, one poem at a time.

The new question I ask myself now on daily basis is this one: what poetry can do for me today?

It has become my coping mechanism: writing out my pain through it, soothing the fresh burning wounds, serving as an instant glue when my heart breaks into million pieces for each ruined life. It is a placebo for my helplessness, for inability to do the impossible, to stop the war, to punish the evil to bring back the dead. It serves as a prothesis for the phantom pain of my heart, which is somewhere far outside of me and out of my reach.

Poetry is not an antidote for the war, but if it can unite my pain with the pain of at least one other hurting person and bring us both healing or, at least, a temporary relief so we can take a breath in order to survive, that is a precious. For a short moment, for one deep breath, poetry can help us stay afloat and, may be, in a long run, save us eventually — breath by breath.

For more than 365 days I had no tears, only poetry to breath with.

* This text was written on February 28, 2023 — Editor’s note

Author: Iryna Vikyrchak, Ukrainian writer

Illustrator: Victoria Boyko

Content Editor: Maryna Korchaka

Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski

Few weeks ago (mid January it was)* I took part in a writer’s conference with other international writers in Kolkata, India. It was a panel discussion addressing the topic of “Writing for the post-pandemic world”. It was only then that I realised that in this part of the world the PCR tests and even the vaccination certificates are no longer needed for travel or visiting restaurants, as it was before in most places. Even masks on people’s faces are a very rare scene to observe. I was sincerely astonished: really? The pandemic is definitively over? The humanity overcame this crisis and now life continues as before? Evidently, there it was: we were in the midst of a literary event with crowds of unmasked people enjoying a mass gathering. And even for India covid was so harsh and so many people were taken by the virus, we were there, celebrating life and literature, discussing what it means to be a writer in this brand new world.

The Indian artist creating comics showed us her new works she was able to do thanks to the lockdown. The German author was cracking jokes about being locked in the house with his two toddlers and still having to write. Someone else mentioned the governments which were using the limitation to empower themselves or to suppress the protests. But what about my country? For the Ukrainian people the post-pandemic world never happened.

I tried to explain how surprised I was by the theme of this panel discussion. Neither me, nor none my compatriots had this privilege of being able to breath freely and realise that humanity overcame this global challenge and life now goes on. Russia took it from us. Russians came to our home to murder, torture, rape and loot. Covid-related problems were not considered as problems any more. It has not even lasted as memory. Except for all the kids that were already deprived of a couple of years of normal school are suffering this again, but that is a different story I’m gonna write.

Coming back to the panel discussion and the astonishment of making it through the pandemic. I tried to make my point that the role of writers is to stay vigilant and it was supported by another Indian colleague of mine who mentioned other trials democracy is undergoing now in different parts of the world.

“Each moment somewhere for someone the world is ending” — summed up the moderator as our time was running up to take that burden off our shoulders. It worked. Just for a moment. Because I don’t agree. When too many worlds are ending in too short a time and there is a maniac and/or a collective body, responsible for it, the rest of us shouldn’t just be watching.

I am recalling another conversation I had recently with someone from a diplomatic corpus. The lady was twice my age, a European diplomat with dozens of years of experience and wisdom. The level of the conversation was rather historical — we were zoomed out and were discussing the pre-sets for the Russian aggression against Ukraine. It left me with a lot food for thought. But also — with a deep insight of why I prefer literature to history or politics.

The thing is, literature is personalised. It has a human face, it has a story of a life, a unique one, multidimensional, in most cases universal but also unrepeatable. It makes you feel. It puts the person in the centre of the world, and when this person we identify with while reading dies, the whole his or her world dies with it.

History, politics and statistics are impersonal. Numbers and dry theory don’t talk to us. They do talk to our intelligence, to our prior knowledge and ability to think generally and abstractly, analytically. But what is true life we can only find in literature. Or that latter true life.

This is also what makes us human — being aware that with each lost life the entire world is collapsing over and over again.

* This text was written on February 28, 2023 — Editor’s note

Author: Iryna Vikyrchak, Ukrainian writer

Illustrator: Victoria Boyko

Content Editor: Maryna Korchaka

Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski

These are the voices of adults.

The educational project of the Art Arsenal “Antytvir” gave us a chance to hear the voices of juniors — teenagers aged 13–16 — and opened up for us how deeply and anxiously they are experiencing the war. “Antytvir” is a contest for teenagers, which normally takes place within the International Festival “Book Arsenal”. With its topic “On the Threshold”, in 2022 “Antytvir” became not a competition, but a project for 8th-11th graders. Impressed with the quality of texts, clear thinking of the authors, their ability to express complex emotions and to reproduce the things felt and seen in the war of 2022, we became confident of the fact that their voices must be heard not just in Ukraine, but in the English-speaking audience.

Program directors of the analytical centre and media Cultural Hub Yuliia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski selected 12 stories and essays out of the texts presented for the “Antytvir” contest. Hanna Leliv and Halyna Pekhnyk translated them into English as well as edited the ones originally written in English. Nastia Haidaienko created illustrations. Editor Maryna Korchaka arranged the working process and engaged the juniors’ papers in the program Wars.Ukrainians.Humanity. along with essays written by professional writers. In this program we collect the voices of Ukrainian thinkers who write about values, principles, and beliefs Ukrainians are protecting in this war. The authors share their experience and insights, their vision of the picture of the world, since Ukrainian idea the continuity of which can be seen through centuries and hardships, is giving birth to the picture of the future that will be important not just for us, but for the whole civilized world even under such circumstances.

Thanks to Anastasiia Yablonska from the Education Department of the Art Arsenal, we managed to get acquainted with each of the talented authors of papers.

We are happy to single out Kateryna Belytska, Sofiia Voskoboinik, Viktoriia Deiko, Dominika Doktor, Polina Karpova, Anastasiia Klymenko, Daria Kryvets, Mykyta Pimonov, Diana Rozumova, Viktoriia Stasko, Sofiia Turchenko, and Mariia Shlyk in this context.

It is important for us to support the authors right at the beginning of their experience of writers, that is why we have redistributed the program finance to make translations and illustrations and to add these papers, as well as royalties to remunerate young authors at the same level as professionals. For most of them this has happened for the first time, and from the feedback provided by some juniors we know that attention and royalties have worked — providing them with the inspiration to write more. Unfortunately, we cannot speak about everyone, since for some of them war is still incompatible with writing. But our institution will keep working to inspire both juniors and adults in their work with Logos.

Since October 2022 we started working at translations and illustrations, and now we are happy to bring them to your attention. We are opening a series of publications on the Cultural Hub platforms. And later we will gradually be adding these texts to thematic collections of essays and stories in different languages.

Yuliia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski

Program directors of NGO Cultural Hub

Голоси українців звучать у щоденниках, есеях, подкастах, діалогах, інтерв’ю — поезією і прозою ми фіксуємо досвід війни, ділимося ним, складаємо архіви пам’яті.

Це голоси дорослих людей.

В освітньому проєкті Мистецького арсеналу «Антитвір» ми мали нагоду почути голоси юніорів — підлітків 13–16 років — і відкрили для себе, як глибоко і щемко переживають війну вони. «Антитвір» — конкурс для підлітків, який зазвичай відбувається в межах Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». З темою «На порозі» у 2022 році «Антитвір» став не конкурсом, а проєктом для учнів 8–11 класів. Вражені якістю текстів, ясним мисленням авторок та авторів, їхньою здатністю висловити важкі емоції та передати відчуте і побачене у війні 2022 року, ми запевнилися, що їхні голоси мають бути почутими не лише в Україні, а й серед англомовних читачів.

Програмні директори аналітичного центру та медіа Культурний Хаб Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцкі вибрали 12 творів і оповідань із загалу текстів, представлених у проєкті «Антитвір». Ганна Лелів та Галина Пехник переклали їх англійською мовою, а також відредагували ті, що вже були написані англійською. Настя Гайдаєнко виконала ілюстрації. Редакторка Марина Корчака організувала робочі процеси та долучила твори юніорів до програми Wars.Ukrainians.Humanity. поряд з есеями професійних письменниць та письменників. У цій програмі ми збираємо голоси українських мислителів, які пишуть про цінності, принципи та переконання, що українці боронять у війні. Автори діляться досвідом і роздумами, власним баченням картини світу, адже українська думка, тяглість якої зберігається крізь століття та важкі випробування, і зараз народжує картину майбутнього, що буде важливим не лише для нас, а й для всього цивілізованого світу.

Завдяки Анастасії Яблонській з освітнього відділу Мистецького арсеналу вдалося познайомитися з кожною та кожним із талановитих авторів творів.

Раді відзначити Катерину Белицьку, Софію Воскобойнік, Вікторію Дейко, Домініку Доктор, Поліну Карпову, Анастасію Клименко, Дар’ю Кривець, Микиту Пімонова, Діану Розумову, Вікторію Стасько, Софію Турченко та Марію Шлик.

Нам важливо підтримати авторок та авторів на самому початку письменницького досвіду, тому ми перерозподілили фінанси програми на переклади та ілюстрування, додавши й ці твори, а також компактний фонд авторських гонорарів, щоб винагородити молодих авторів на рівні з професіоналами. Для більшості це сталося вперше, а за відгуками деяких юніорів знаємо, що увага та гонорари спрацювали — дали натхнення писати більше. Говорити про всіх, на жаль, не можемо, бо для декого війна досі не сумісна з письменством. Але наша інституція все одно працюватиме далі та надихатиме і юніорів, і дорослих у праці з Лоґосом.

З жовтня 2022 року ми почали працювати над перекладами та ілюструванням, а зараз щасливі запропонувати їх до читання. Відкриваємо серію публікацій на платформах Культурного Хабу. А надалі поступово будемо додавати ці тексти до тематичних збірок есеїв та оповідань різними мовами.

Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцкі

Програмні директори ГО «Культурний Хаб»

Dream… How often do we hear this word from our friends and relatives, and how often do we say it silently, trying to motivate or justify ourselves. What is this dream? Is it a ray of light and hope that leads us through the abyss of pain, emptiness, and despair, or is it a skillful seducer who makes you forget what you really need? Life is a ladder we climb forever, not knowing where the next step will take us. It’s not scary to stumble, but what if you fall off it? Most people fear they will end up alone, without purpose, without a will, without ideas, depressed and devastated. Darkness and silence will begin to envelop their bodies, hopelessness filling the most remote corners of their souls, emptiness all around them… In moments like these, a dream is a savior, illuminating the road and showing that not everything has been lost. This source of flame makes you stand up, and turns into a firefly that will lead you to the end.

We always make a mistake choosing between dream and necessity… This statement seemed to be my life motto. My dreams were so lofty. I dreamed of finding true friends; I dreamed of finding true love, being close to my parents, enjoying life and noticing the most beautiful things in the world — here and now. What were my needs?… Graduate from high school, prepare for external evaluation, go to college, find a job… You cannot reach your dream without pushing through the forest of needs first, but why go through it if you have no dreams…

Values, priorities — all this is too abstract for ordinary people because they look ahead, live in the past, and try to do everything just for themselves, forgetting they are not the center of the universe. But maybe we, others, are wrong… We don’t know what to love and what to stand for.

Think about what you dreamed of this January. Each move to do something for someone. It doesn’t matter how or when, for what or why, because you had a plan, dreams, and ideas higher than instincts. But what now? When we wake up, we hear a “wonderful” symphony of sirens; we hear “wonderful” news about the situation in the world and in Ukraine. Someone is less fortunate, and their present is complemented by rocket attacks, hunger, shootings, fear, pain, death, and grief… On February 24, the universe was shaken because its heart was broken. The heart where freedom and peace lived. For what? What did we get? Is a simple truth not clear? Violence only breeds violence, and there is no winner in any war? Now tell us what you dreamed of in late February or early March… When we were sinking in the swamp of suffering, both physical and spiritual and moral. I think I know the answer: peace, life, freedom, meeting with healthy relatives and friends, hanging the flag of your free country in your lovely, peaceful hometown.

Our whole country has fallen off the ladder of life. Everyone is now stuck in emptiness, but we are still one because we have a dream, one for all, the most powerful in the world. We dream of being happy, and we just dream of being!

Every action has a reason; every step is motivated by something. We cannot condemn people because we do not know why they did so and not otherwise. Even when the situation seems incredibly obvious, we always miss the details and do not see the little things. After all, we look at this from the one side when their number is not counted. Does the concept of good and evil not exist, or are they just relative? How to understand who is right and who is not? And will there be any “justification” for any, even the most immoral act? Well, it’s not that simple.

Human choice and opinion are subjective. She cannot believe that she is always and everywhere right, that she is telling the truth. But if it is not just a person who does it? I have already mentioned that a situation needs to be assessed from many sides.If all but one of the existing parties say the same thing, is that true? It is clear that yes. But not because this is what the majority says, but because a group of people can be accustomed to a certain idea, but the world cannot be accustomed. Why me? Who is to blame for the current situation? The answer is clear and simple: the powers of the aggressor country. Well, we know who is to blame, but this is the case when knowledge cannot solve problems. Knowledge alone will not win the war.

It is clear what everyone is dreaming about, but what is needed now? To help refugees, volunteer, and support the military and the country’s economy. “But I’m just a child,” someone may say, but you have to answer with confidence: “Don’t whine. First of all, you are Ukrainian. You are not asked to take up arms. You are sixteen. Help the country from within.” Teenagers are unlikely to volunteer at Ukrzaliznytsia or near the frontline, and it is not necessary. Keep up the town’s economy, help those who really need it, support their parents, filter information, and much more. I am, for example, an eleventh-grade student. This year, for obvious reasons, the external independent testing was canceled. Has it become easier? Not really. I need to study history, pass that three-fold national multi-subject test, and go to university, following some new and not very clear algorithm. Here are my needs, or, rather, my need, which turned into a dream in the abyss of pain. But the war is raging. What shall I do? You can follow your dream and move to a safer region so as not to worry too much about your life and the lives of loved ones, to study and act, but you can also follow the need to help your country and people. Here it is, an eternal question, a dream or a necessity… Well, no matter what you choose, there is no correct answer. Each one has its pros and cons, something better and something worse. You will not be wrong, and you will not be right. Any bleaching will cause grief, but it must be destroyed. No need to feel sorry for yourself. What you must do is act!

We are a nation of heroes and free people. We stand for our independence. Everyone stands for us, and together we are united. When it comes to the lives of others, the choice between dream and necessity fades into the background. Glory to Ukraine! Together toward victory!

* This essay-contemplation was written both in English and Ukrainian in 2022 for “Antytvir”, a writing contest for teens. It is an educational project of Mystetskyi Arsenal within the International Book Arsenal Festival. Its goal is to promote creative writing among high school students and create a platform for expressing yourself in a non-standard way. The organizers designed this project in 2020 and 2022 to support Ukrainian youth in highly stressful situations by allowing them to write and make their voices heard. Illustrated by Cultural Hub NGO within the “Wars. Ukrainians. Humanity.” programme.

Author: Mykyta Pymonov

Literary Editor: Hanna Leliv

Illustrator: Nastia Haidaienko

Content Editor: Maryna Korchaka

Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski

На порозі

Мрія… Як часто ми чуємо це слово, від друзів, рідних, говоримо його самі собі, намагаючись чи мотивуватися, чи виправдовуватися. Що таке ця мрія? Це промінь світла і надії, який проводить крізь прірву болю, порожнечі та відчаю, чи це найкращий спокусник, який змушує забути про те, що воістину потрібно? Життя — сходи, якими ми вічно йдемо, не знаючи, де буде наступний щабель. Оступитися нестрашно, але якщо ти впав, що тоді? Станеться те, чого бояться найбільше, — залишишся самому, без мети, без волі, без ідей, пригніченим і спустошеним. Морок і тиша почнуть огортати твоє тіло, безвихідь — заповнювати найвіддаленіші куточки душі, а довкола тільки порожнеча… У такі моменти і рятує вона — мрія, осяюючи дорогу і показуючи, що не все втрачено, що є, до чого прагнути, що є, за що боротися. Це джерело полум’я змушує підвестися, перетворюючись на світлячка, який вестиме до кінця.

Обираючи між мрією і необхідністю ми завжди робимо помилку… Це вислів ніби був моїм життєвим гаслом. Мої мрії були дуже високо. Я мріяв знайти справжніх друзів, мріяв знайти щиру любов, буди поруч з батьками, насолоджуватись життям і помічати найпрекрасніше у світі — мить. Що ж до потреб… Закінчити ліцей, підготуватися до ЗНО, поступити у виш, знайти роботу… Мрія не буде здійснена, доки не пройдеш через ліс необхідностей, але нащо його проходити, якщо немає мрій…

Цінності, пріоритети — це все занадто неосяжне для звичайного люду, бо вони дивляться вперед, живуть минулим, намагаються зробити все тільки для себе, забуваючи, що людина не пуп Землі. Але, може, це ми, інші, не праві… Не знаємо, що любити та на чому стояти.

Згадайте, про що ви мріяли у цьому січні. Кожен хотів зробити щось і для когось. Не важливо, як і коли, для чого і чому, бо у вас були план, мрії і ідеї, які є вищими за інстинкти. Але що ж тепер? Прокидаючись, ми чуємо моторошну симфонію сирен, чуємо «прекрасні» новини про ситуацію в мирі і в Україні. Комусь пощастило менше, їх його сьогодення доповнюють ракетні удари, голод, перестрілки, страх, біль, смерть і горе… Двадцять четвертого лютого Всесвіт сколихнувся, бо його серце було підбите. Серце, у якому жили свобода і мир. Заради чого? Що ми отримали? Невже не зрозуміла проста істина, що насилля породжує тільки насилля, а того ж що у будь-якій війні немає переможців.

Тепер скажіть, про що мріяли у кінці лютого, на початку березня… У час, коли ми погрузли в болоті страждань, як фізичних, так і духовно-моральних. Я думаю, що знаю відповідь: миру, життя, свободи, побачити здорових близьких і рідних, разом з друзями повісити стяг нашої вільної країни у своєму рідному не зруйнованому місті.

Вся наша країна впала зі сходів життя, усі застрягли в порожнечі, але ми все ще єдині, бо в нас є мрія, одна на всіх, єдина і найсильніша в світі. Ми мріємо бути щасливими і мріємо просто бути!

Кожна дія має причину, кожен крок людини мотивований чимось. Ми не можемо засуджувати людей, адже ми не знаємо, чому вони вчинили так, а не інакше. Навіть коли ситуація здається очевидною, ми завжди упускаємо деталі, не бачимо дрібниць. Адже ми дивимося з одного боку, коли їхню кількість не зрахувати. І що ж, поняття добра і зла не існує або вони просто відносні? Як зрозуміти, хто має рацію, а хто ні? І невже для кожного, навіть найаморальнішого вчинку знайдеться своє «виправдання»? Що ж, не все так просто.

Вибір і думка людини суб’єктивні. Вона не може вважати, що завжди і усюди права, що саме вона каже правду. Але якщо це робить не просто людина? Я вже сказав про безліч різних сторін для оцінки ситуації. Якщо всі існуючі сторони, крім однієї, говорять одне й те саме, це істина? Зрозуміло що так. І не тому, що правда — це те, що говорить більшість, ні, це зовсім не так. А тому, що групу людей можна привчити до якоїсь думки, привчити можна і народ, а от цілий світ не привчиш. До чого ж я. Хто винний у нинішній ситуації? Відповідь зрозуміла і проста, влада країни-агресора. Що ж, ми знаємо хто винний, але це той випадок, коли знання не можуть вирішити проблеми, так вони допомагають, об’єднують, але одними знаннями війну не виграєш.

Зрозуміло, про що всі мріють, але що наразі необхідно? Допомагати біженцям, стати волонтером, стати підтримкою для наших військових, підтримувати економіку країни. «Але я всього лиш дитина», — може сказати хтось, проте треба впевнено відповідати: «Шкет, насамперед, ти українець. Тебе не просять брати зброю до рук. Тобі ж шістнадцять років. Допомагай країні зсередини». Підлітки навряд чи зможуть волонтерити на УкрЗалізниці чи біля фронту, того й не треба. Тримати економіку міста, допомагати тим, кому це дійсно потрібно, підтримувати своїх батьків, фільтрувати інформацію та ще багато іншого. Та справа в тому, що я, наприклад, одинадцятикласник. У цьому році відмінили ЗНО, причини зрозумілі, замість нього НМТ. Стало легше? Можливо, але про це не зараз (точніше не в цьому творі). Мені потрібно вчити історію, здати НМТ, поступити до вишу, за якимось зміненим і незрозумілим новим алгоритмом. От мої потреби, моя необхідність, яка у прірві болю перетворилася на мрію. Але ж в нас війна. Що робити? Можна керуватися мрією і мігрувати до більш безпечних регіонів, щоб сильно не хвилюватися за своє життя і життя близьких, вивчитися і поступити, але ж можна керуватися й необхідністю, допомогти країні та її народу. От воно, одвічне питання: мрія чи необхідність… Що ж, що не обереш, правильної відповіді немає. Всюди свої плюси й мінуси, щось краще, а щось гірше. Ні помилитися, ані бути правим. Будь який вибір викликатиме скорботу, але її потрібно опанувати. Не потрібно жаліти себе, потрібно діяти!

Ми нація героїв і вільних людей. Ми постоїмо за свою незалежність, кожен за нас постоїть, бо разом ми єдині і непереможні. Вибір між мрією і необхідністю, на мою думку, відходить на другий план, коли йдеться про життя інших. Слава Україні! Разом до перемоги!

* Цей есей-роздум написаний 2022 року для підліткового літературного конкурсу «Антитвір». Це освітній проєкт Мистецького арсеналу у межах Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Він покликаний стимулювати розвиток креативного письма серед учнів старшої школи та створювати майданчик для висловлення у нестандартний спосіб. У 2020 та 2022 роках проєкт був задуманий організаторами як спосіб підтримати українську молодь у надзвичайних стресових ситуаціях через можливість писати й бути почутими. Перекладено англійською мовою та проілюстровано ГО «Культурний Хаб» в межах програми «Wars.Ukrainians.Humanity.»

Автор: Микита Пимонов, 16 років

Редакторка англійського тексту: Ганна Лелів

Ілюстраторка: Настя Гайдаєнко

Контент-редакторка: Марина Корчака

Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі

– Olesia, wake up, quick, they have finally come!

– Wha-a-t, who has come, Marusia? — mumbled the girl with her eyes still closed as she was still somewhere in the unreachable dreams as if swaying on the tender waves that would not let her go.

– Well, who, who?! The construction team! — shouted Marusia with ardent joy, and her brown eyes were shining in the dark as if under the sun rays. Olesia jumped up immediately, hugged Marusia, and started crying.

– Is that all? The end?! Have we won?!

– How could it be otherwise? The victory is always with those who have something to protect, — Marusia proudly replied.

– But we failed … to protect ourselves… — desperately responded Olesia. The girls, indeed, failed to protect themselves.

***

Marusia and Olesia got acquainted already in the cold damp ground. They found themselves there all of a sudden, as if under the flash of an old camera.

Marusia wanted to leave the town but was hesitating, and she started collecting her belongings already too late, she was still hoping till the last minute that everything would be fine. But the explosions were heard closer and closer, they stopped for some hour or two, and then the inhuman Death tango started playing with a new awful drive. The situation was becoming worse, and the girl was petrified with some unknown fear. She was afraid of going to the streets since Death was walking there. And she was afraid to stay since Death could reach her anywhere. She saw people buried, just covered with the earth in their yards not to have the deceased left in the open, not to have dogs tear them away into pieces. Desperate and hungry, Marusia was looking at her large travel bag made from crocodile leather, with all those expensive luxury clothes, and was just desperately whining. “That’s it … is that it … I have put all my life into this damned bag?!” She felt bad, she slipped to the floor and burst into tears. In fact, there was nothing to take with her.

Everything she used to be so much fascinated about, everything that used to uplift her spirits and make her dizzy now seemed to be some worthless rags, trash. Her Chanel dress could not save her from horror and despair, her Versace hills could not guarantee safety, her Gucci bags could not feed her …

But! She recalled the only thing that could possibly comfort her! Her grandfather’s old warm jacket. That memory made her lift up. She immersed into the depth of the wardrobe, found her only precious thing among the brand trash, and put it to her breast with some unspeakable feeling. She put it on. Felt warm. That was the only memory of the one who had brought her up, who had been staying with her till his last breath, who had loved her unconditionally and sincerely, with all his heart. And it was him who had taught her not to give up whatever happened, even if stones started falling from heaven. “Grandpa, my dear grandpa, I will not give up! — said the girl aloud. — Maybe, I am a silly girl, but I am also your granddaughter!”

She looked around with a new look. She embraced the whole room with a quick glance. Nice furniture, good repairs, smart entourage, a little world of fashionable things. The awards of the “best employee of the year”. These are her main achievements. It used to be important… But why is there not a single photo? With some people near and dear to her? Not a single moment of happiness? Not showy displays, but real life?

“And did I have it — real life? — Marusia thought sadly. — Only in my childhood”.

She could not cry any longer, and she started praying silently. And then she fell asleep. She even did not understand when that happened. But all of a sudden she went into oblivion. Death came to her five-storey building. Once in her childhood Marusia dreamt to see a colourful indescent bright hummingbird (colibri — in Ukrainian), but she saw “Caliber”. And Marusia went into eternal sleep with her dreams.

***

Five minutes before Olesia who lived one storey below was drinking the last drops of water from the aquarium. Neither the tiger catfish nor the Japanese carp needed this water any longer. She had eaten them. But she was hungry again. Her stomach was curling into a node like a long balloon in the circus.

The girl was looking at the empty aquarium for a long time. Or at herself? Since it reflected her pale face. Now at least it was clean. The girl used some of the water from the aquarium to wash her face. What had happened to her eyes? They were like dark spots. And that could not be washed away. How many days and nights has she stayed in the dark, in the vault? Maybe, that is why her eyes became like that? She did not want to get back to the dark. She was desperate to get at least a drop of sun, a piece of heaven … Olesia sat on the floor, leaned against the wall and started singing a sad and strange song:

And death is already walking in the yard.

And it is slowly approaching me.

Slowly, silently

it is approaching me.

She recalled her mother singing that song and recalled her last words: “Olesia, my daughter, take care of your soul, since why conquer the whole world but ruin your soul?”

…Now I have come to understand you, mom.

***

There used to be a brave man, maybe, he’s still there,

he was looking for the dead

to lay their bodies to rest …

That is how Marusia and Olesia met in the ground of their yard. It was difficult for them to be staying under the destroyed building.

The burden of all accumulated human belongings was exerting pressure on them. The pictures from their past life persecuted them. The voices of the former residents persecuted the girls: “Where do I get more money?; “Ania, stop, keep silent, we will play tomorrow”; “What kind of life is it! It is raining again! I hate it!”; “Shall we go to the park? No, I’d rather stay with my telephone”; “I am very busy this weekend. I will definitely go to my mom’s place next weekend”.

They could hear this painful polyphony of souls even there, under the ground. Not leaving them in the quiet. They were waiting when that would all be over, when the builders would come to finally demolish the old, obsolete world and to lay down the foundation for a new one — much more sincere and much better.

Words did not matter in the old building. There was love, but not always for people. Things were appreciated, and not time spent with the near and dear people. Happiness was planned, but ways to it were forgotten. Plans were built, but not relationships. Form could be seen, but not content. That is why Marusia and Olesia rejoiced at hearing the sounds of the construction equipment: — Let them build a new building where everyone laughs so that walls are shaking, with real, and not bought values, where people and love live, — Olesia said dreamingly.

– That will happen! — responded Marusia. — Since me and you have become the foundation for this. A happy world is built at a high price …

* This story was written in 2022 for “Antytvir”, a writing contest for teens. It is an educational project of Mystetskyi Arsenal within the International Book Arsenal Festival. Its goal is to promote creative writing among high school students and create a platform for expressing yourself in a non-standard way. The organizers designed this project in 2020 and 2022 to support Ukrainian youth in highly stressful situations by allowing them to write and make their voices heard. Translated into English and illustrated by Cultural Hub NGO within the “Wars. Ukrainians. Humanity.” programme.

Author: Kateryna Belytska, 15 years old

Translator: Halyna Pekhnyk

Illustrator: Nastia Haidaienko

Content Editor: Maryna Korchaka

Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski

Тепер я зрозуміла…

– Олесько, швидше прокидайся, вони нарешті приїхали!

– Що-о-о, хто приїхав, Маруся? — із заплющеними очима пробурмотіла дівчина, яка ще була в неосяжних снах, ніби гойдалася на ласкавих хвилях, що ніяк не хотіли її відпускати.

– Ну, хто, хто?! Бригада будівельників! — з запальною веселістю прокричала Маруся, її карі очі у пітьмі сяяли, немов під промінчиками сонця. Олеся одразу підскочила, обійняла Марусю і заплакала.

– Невже все? Кінець?! Ми перемогли?!

– А як могло бути інакше? Перемога за тими, хто має, що захищати, — з гордістю відповіла Маруська.

– Але себе ми не змогли… захистити… — з розпачем відгукнулася Олеся. Себе і справді дівчата не вберегли.

***

Маруся і Олеся познайомилися вже в холодній, сирій землі. Опинилися там раптово, немов в очі блиснув спалах старого фотоапарату.

Маруся хотіла поїхати з міста, проте вагалася, почала збиратися вже запізно, до останнього плекала надію, що все обійдеться. А вибухи були все ближче, вони вщухали лише на годинку-дві, а потім нелюдське танго Смерті грало з новою жахливою силою. Ситуація ставала дедалі гірше, а дівчину неначе затисло нечуваним страхом. Вона боялася вийти на вулицю, бо там навкруги ходила Смерть. І залишитися боялася, бо Смерть могла дістатися усюди. Вона бачила, як ховали людей, закидали землею просто у дворі, щоб не залишати померлих під поглядами, просто неба, щоб їх не роздерли на шматки пси. Несамовита і голодна, Маруся дивилася на свою величезну дорожню сумку з крокодилячої шкіри, що була напхана такими ж дорогущими брендовими шмотками, і тихо скиглила у відчаї. «Оце все… невже оце і все… у ту кляту сумку я склала все своє життя?!» Їй стало зле, вона сповзла на підлогу і заридала. Насправді брати було нічого.

Все, що так захоплювало раніше, від чого завмирало серце і паморочилося в голові, тепер здавалося нікчемним ганчір’ям, непотребом. Сукня від Chanel не могла врятувати її від жаху і розпачу, підбори Versace не гарантували безпеку, торбинки від Gucci не здатні були нагодувати…

Але! Вона згадала про одну річ, яка, єдина, могла її зараз втішити! Стару теплу кофтину дідуся. Ця згадка підняла її на ноги. Вона пірнула у глибину шафи, знайшла свою єдину коштовність серед брендового мотлоху і з невимовним почуттям притисла до себе. Вдягнула. Зігрілась. Це була єдина пам’ять про того, хто її виховав, був поряд до останнього подиху, любив безумовно і щиро, всією душею. А ще він вчив її не здаватися, хай там що, хоч би каміння з неба. «Дідусю, рідний мій, не здамся! — голосно промовила дівчина. — Я, може, і дурепа, але все ще твоя онука!»

Вона раптом поглянула навколо себе новим поглядом. Швидким зором огорнула кімнату. Гарні меблі, неабиякий ремонт, підібраний зі смаком антураж, маленький світ модних речей. Відзнаки «кращого працівника року». Ось її головні досягнення. Колись це було важливо… Але чому тут немає жодного фото? З кимось близьким, рідним? Жодного моменту щастя? Не показухи — справжнього життя?

«А чи було воно в мене — справжнє життя? — з сумом думала Маруся. — Здається, тільки у дитинстві».

Сил плакати вже не було, дівчина подумки молилася. А потім заснула. Вона, навіть не зрозуміла, як це сталося. Тільки раптом вона поринула у забуття. До її п’ятиповерхівки прилетіла Смерть. Колись у дитинстві Маруся мріяла побачити різнобарвну, переливчасто яскраву колібрі, а побачила «Калібр». І заснула Маруся навіки зі своїми мріями.

***

П’ятьма хвилинами раніше, Олеся, яка жила нижче поверхом, допивала останню воду з акваріума. Тигровому сому і японському коропу ця вода вже була не потрібна. Вона їх з’їла. Проте знов була голодна. Шлунок неначе завертали у вузол, як довгу повітряну кулю в цирку.

Дівчина довго дивилася на порожній акваріум. Чи може на себе? Бо в ньому віддзеркалювалось її бліде обличчя. Тепер воно було хоча б чистим. Трохи акваріумної води дівчина витратила на вмивання. Що стало з її очима? Вони, наче темні плями. І це нізащо не відмити. Скільки днів і ночей вона просиділа у темряві, у підвалі? Може, очі тому стали такими? Вона не хотіла повертатися у темряву. Вона відчайдушно бажала хоч крапельку сонця, шматочок неба… Олеся сіла на підлогу, обперлася об стіну і сумно-дивно заспівала:

А вже смерть та по дворі ходить.

А вже потихеньку до мене приходить.

Та все потихеньку, та все помаленьку

До мене приходить.

Згадала, як мати співала ту пісню, на згадку прийшли її останні слова: «Лесю, донечко, душеньку свою бережи, бо яка користь людині від того, що вона здобуде весь світ, але занапастить душу свою?»

…Тепер я зрозуміла тебе, матусю.

***

Сміливець був, а, може, досі є,

який шукав людей загиблих,

тіла їх придавав землі…

Ось так Маруська з Олеською зустрілися в землі рідного подвір’я. Важко доводилося під зруйнованим будинком.

Тягар усього людського накопиченого тиснув на них. Картини минулого життя не покидали. Дівчат переслідували голоси колишніх мешканців: «Де ж оце грошенят побільше роздобути?»; «Облиш мене, Аню, помовчи, завтра пограємо»; «Що ж за життя таке! Знов дощ! Ненавиджу!»; «Може, піти погуляти до парку? Та ні, краще посиджу в телефоні»; «На ці вихідні я дуже зайнята. На наступних точно до мами з’їжджу».

Ця болісна поліфонія душ чулася їм, навіть, тут, під землею. Не давала спокою. Вони чекали, коли все скінчиться і прийдуть будівельники, щоб остаточно знести старий, віджилий світ та закласти новий, щиріший, кращий.

У старому будинку слова нічого не значили. Любов була, але не завжди до людей. Цінували речі, а не час з найріднішими. Планували щастя і забували до нього шляхи. Будували плани, а не стосунки. Бачили форму, а не вміст. Тому Маруся з Олесею були раді почути звуки будівельної техніки:

– Нехай збудують новий будинок, де всі сміються, аж стіни трясуться, де цінності справжні, а не покупні, де живуть люди та любов, — замріяно казала Олеся.

– Так і буде! — відгукувалась Маруся. — Бо ми з тобою стали фундаментом для цього. Дорогою ціною будується щасливий світ…

* Оповідання написане 2022 року для підліткового літературного конкурсу «Антитвір». Це освітній проєкт Мистецького арсеналу у межах Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Він покликаний стимулювати розвиток креативного письма серед учнів старшої школи та створювати майданчик для висловлення у нестандартний спосіб. У 2020 та 2022 роках проєкт був задуманий організаторами як спосіб підтримати українську молодь у надзвичайних стресових ситуаціях через можливість писати й бути почутими. Перекладено англійською мовою та проілюстровано ГО «Культурний Хаб» в межах програми «Wars.Ukrainians.Humanity.»

Авторка: Катерина Белицька, 15 років

Перекладачка: Галина Пехник

Ілюстраторка: Настя Гайдаєнко

Контент-редакторка: Марина Корчака

Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі

War stands for great pain and losses. It affects everyone and does not leave any single trace of the former normal life, just the memories of the past. There are no winners in any way, just those defeated. The greatest loss during and after the war is human life no one can ever give back: children cannot hug their parents who perished under the shelling, and parents cannot hug their children; women cannot make their husbands who bravely defended their Motherland resurrect, while mothers cannot make their sons resurrect. I like one Ukrainian saying that describes the current situation: “War eats people and washes them down with their blood”.

Over my sixteen years of age war has already affected me twice: in 2014 and now, in 2022. When I was exactly twice smaller (I was just eight), my life was stirred since I was born in the city of Donetsk. I could not even think that such all-embracing death that spares nobody, for whom everyone is equal, could enter my home, my native city. But everything changed within one single day. Back on May 25, 2014 me and my family lived a happy, carefree life, went for walks, planned our future, and were getting ready for the school-leaving ceremony. But that “tomorrow” settled everything — May 26, 2014. It was then that the battle near Donetsk airport started. For all residents of the city of Donetsk war started on that very date; that day divided the life into “before” and “after”. Time stopped. Studies at school stopped, children’s laughter disappeared from playgrounds. Explosions were becoming more frequent and loud. Realization of the fact that it was all happening to us did not just fall, but came as a bomb on us. We would not believe it, but in that way the new reality came of which absolutely all civilians living in the city of Donetsk became hostages. Only memories were left from the previous life. We went away, left our house and relatives in the late summer of 2014. We were accommodated in the city of Mariupol, close to Donetsk. I went to my new school there, and everything was fine. I hoped it would go on like that, but there was a shelling in the city suburbs. I was at school then. The shells were not flying above my head, but the explosions could be heard well. That is why all children were picked up from school home by their parents. And already after those events, already in October 2014, we moved again, from Mariupol to Zaporizhzhia. That meant a new start of life. We did not know anyone — that was a new city, new people, new life, new school, and new friends.

Zaporizhzhia became my second home. It was there that a new page of my life, new dreams, and new expectations started. We went living on there with my family, and the terror of the war was gradually leaving us, the wound of the events that had happened and were happening in our native city started healing. I remember and I will never forget my native Donetsk the way it looked in the summer of 2012 when the European Football Cup (Euro 2012) was held there: a large and miraculous city, roses in blossom, merry and happy people, many tourists and foreigners. That is what it, no matter what, will always remain like in my heart.

But now Zaporizhzhia has captivated another half of my heart. That is my second home around which dark clouds of the war and deaths are gathering. The second date I will remember forever is February24, 2022. That “tomorrow” came again, everything changed again, I felt worried in my heart. The day before I was thinking that I would be writing a test paper in history and was getting ready for it, how I would get a good grade and would be happy about that. But it so happened that the evening of February 23 was the last happy and peaceful day in the life of every Ukrainian. The most awful thing happened. The war broke out.

On the twenty-fourth of February I woke up when my mom and grandma were going to their workplaces, but everything was not as usual — there was some tension in the air. The mother said that the airports of different cities were hit by missile strikes, that is why she was afraid of going into the street and going to her workplace. Then friends started writing and giving calls. Different words came, but they all asked one and the same thing: “What is happening? What has happened? I feel scared”. I could always control my emotions, that is why I tried to calm them down as I could. My main phrase during the war, said to each friend and relative, was as follows: “Everything will be fine”. I could not even imagine that war would approach me again with its stealthy gait and would hit my quiet and happy life on its back, that is why in the morning, while getting ready for going to school, I was calming myself down by saying that this is just a training exercise for our army, and nothing bad can happen. But, unfortunately, I was mistaken. It is unbelievable but that was true — the war broke out. I entered the page of Volodymyr Zelenskyi in social media and saw how tired he looked. Mister President said that Russia had launched a full-scale invasion of Ukraine and martial law was introduced across the whole territory of the country. That is when I finally realized: that was it, that was the end of carefree life. It’s not that we had not been warned, but nobody had really expected this, it was impossible to believe that such an awful thing could ever happen in the twenty-first century. Ukrainians would not believe it. But it appeared that all those who were pessimistic had been right. The worst thing started. Both in 2014, and now I often heard one phrase from my mom: “This could not have been seen even in the worst nightmare”. Not a single Ukrainian believed that war would approach everyone’s houses. That morning turned the pages and closed the books of our peaceful life, opening up and starting to write new stories about our fight. We started living like in movies. But these were not movies about love and happiness. Thrillers and horror films are the genres of movies about our life. While the Armed Forces of Ukraine (AFU) are the superheroes from movies “Revengers” who defend the world, all good and life.

In 2014 my brother was just a baby, that is why he does not remember anything about Donetsk and the war. But now he is eight, just as I was back then. I did not want him to see the terror of the war, to hear the explosions and to be hiding in the corridors as I once did. But now he is also “the child of war”. Each child in Ukraine now has this status. Each of them has heard the sound of air alarm, each of them has seen his/her parents worried and not knowing what to do. These labels will stay with them throughout their lives.

War has affected each of us. It does not matter in what way: morally or physically. We have reconsidered our values, our attitude to the whole world and directly to one country that has brought pain and death into our lives, into our land. I always wanted to travel across the world, but to live and work in Ukraine, while now this wish has become stronger. I want to help rebuild the country after our victory. And victory will come soon. Te good always wins over the evil.

I came to understand once again that family is the most important thing, and one should spend more time with relatives. And now, while we still have time, we have to speak to each other, maintain our family since every minute, every second may be the last one.

Stability in life is a dream during war. We want not to have to care whether a shell hits the house today or not, whether evacuation is arranged or not; whether tomorrow comes or it never comes again. We want to live, and not to exist. I want to be concerned about my test paper at school again, I want to walk in the streets with my friends and not to see people with machine guns, I want to travel across Ukraine, taking new roads, and visit the most beautiful places. But, unfortunately, this is not possible in our reality now.

When something awful and unexpected happens, the brain switches to the “shock” mode. We act the way it is necessary for us to act in order to survive. Then basic emotions get back: fear, despair, denial, etc. Euphoria comes first with some people. Mood changes are a normal thing during war. Psychologists have analyzed and presented to Ukrainians a special cycle of emotional changes: optimism, inspiration, excitement, euphoria, anxiety, denial, fear, depression, panic, distrust, despair, faith, hope, optimism. That is what every Ukrainian experiences. The main thing is to let each emotion out. The swings of mood are something absolutely normal, but if you feel happy, you need to reflect this emotion, for example, in a smile. One cannot be keeping everything inside.

During these two months of the war I have come to realize that one cannot be reading the news all day long. In that way we just lead ourselves to panic, and that is dangerous now. During hostilities people need sober mind. To act in accordance with the situation. One cannot be reading one hundred Telegram channels with the news and remain calm. One or two official channels with the most important news will be enough. Also, some other relatives start panicking and telling, due to this, that everything will be awful, that you need to rescue yourselves immediately. You should calm them down, since panic will not lead to anything good. It is also important to solve problems as they arise. Not adding any problems in your mind, with no imagination, since that will lead to emotional instability.

Many Ukrainians who are now in the rear feel desperate since they cannot help with anything or it seems to them that they do too little. But each of us can do something for victory: to be a volunteer, to make camouflage nets, to cook or get food for soldiers, to hold an information war. Each action is important in this difficult time. It is scary in the frontline, there is no place for feeling any blame there, but this emotion keeps demoralizing people in the rear. You cannot allow these feelings to flood you. Since if a soldier feels strong fear, he will not be able to perform his mission, he will just be petrified and may die. If Ukrainians in the rear feel strong guilt, they will not be able to work in a normal way. One should be getting back to ordinary life step by step. The rear is a very important component. Each serviceman will defend us more bravely and better if he feels a strong rear behind his back. We should not allow the economy to fall. That is one of our tasks. On the twenty-fourth of February Ukrainians became one strong invincible organism, and each of us is its cell. We have got united and we are fighting for our freedom, peaceful sky, and happiness in our homes. And we will win. It just cannot be otherwise. The frontline and the rear have to work in unison. There is no unimportant activity. To make coffee in a café, to cook pizza, to create online courses, to make memes — all this is extremely important. Even if you just smile, that already improves the mood of the people around you, and they will start doing the same. When this smile reaches our defenders, they will survive.

Our cities-heroes are sacrificing themselves for everybody’s sake: Mariupol, Hostomel, Kharkiv, Bucha, Irpin, Kherson, Volnovakha, Okhtyrka, Chernihiv, Mykolayiv. I want to express my gratitude to you for your bravery and resilience. You are strong, you will stand and overcome everything, and we will help you with this! Mariupol is the city that hosted our family in the summer of 2014, became a safe haven for us. But now it’s all in ruins, and this hurts me a lot. The house of my uncle has been destroyed; the trade centre with the tastiest pizza of my childhood is no longer there. A bomb was dropped on the drama theatre near which we used to walk. In spite of the large inscription “CHILDREN” there. Many people died in the shelter under the ruins. The invaders are committing atrocities in our land and won’t stop. But history will record everything, and punishment will reach all those guilty.

Now I am in Zaporizhzhia, at home, but it has changed a lot, it has become a real fortress. We are a frontline city. Each day is like on a gun powder box. We are grateful to our defenders since it is still quiet in our city. Sometimes I feel guilty that I am living a rather quiet life here, while other cities and towns around Zaporizhzhia are suffering. I feel scared as to what comes next. But I am trying to change my suppressed mood with a smile, and it helps. We should live one and try and do simple, routine things. In that way we will find the sense of life, and days will stop being grey. Be happy about simple things. If it is sunny outdoors, look out of the window or go to the street, and smile at it the way nature does it. If it is raining, don’t be sad, since a rainbow will appear in the sky afterwards. Also, for you to feel good, you can just do something interesting. For example, I draw pictures by numbers, read books, or watch movies.

The most important thing in this difficult time is to learn since we are the future of the Ukrainian nation and culture, and we will have to rebuild our Ukraine and represent it in the world as a strong and bravest country. Learning is, probably, not what one would like to do during the wartime. Since many people perceive school and university as the place where they do what they don’t like. But that is wrong. Learning is extremely important both now, and in the future. The main thing is willingness, and teachers will always support you. For example, the teacher in charge of our class has been organizing regular online meetings for our class after February 24th. We call this process “the 10C class sittings”. There we all together tell how our day was, what new things have happened, we support each other. We even arranged some thematic meetings where we discussed a specific topic. For example, “Hours in Paris”, “Hours in Hollywood”, “Hours in Tokyo”, “Car Hours”. That is all extremely interesting, and it distracts us from the sadness brought about by the war. This has made our class even better united. We know almost everything about each other and we have become like relatives. Our class supervisor is a very creative person that is why we always had a lot to things to discuss thanks to her. She did not allow any of us to be staying at home and being sad. And I will not be mistaken if I undertake the responsibility and express our gratitude to this incredible teacher on behalf of the whole class.

Learning is one of the most important things now. It both distracts us from the war for at least an hour, and allows us to develop ourselves. As far as I know, almost all educational institutions have now switched to online studies in Ukraine. And that is very good. It’s a pity that most probably we will not be able to be back to school this year, we will not have this last atmospheric week when all the grades are already there, the textbooks have already been given back to the library, and you are just spending time with friends and teachers. But now there is a great number of online services, and we keep and will keep in contact with my friends using them anyway.

Many foreign higher educational institutions really feel for us, that is why they arrange free-of-charge studies for us. For example, Sorbonne. The University of Paris allocates a certain number of state-funded places for Ukrainians. We will have a chance to study there, but on one condition: after the end of the war students will go back to Ukraine to rebuild it. And also a great number of free-of-charge online courses are available for Ukrainians. For instance, American online University of the People opens all its courses for Ukrainian students for them to be able to continue their studies. The University informs: “To give Ukrainians hope for the better future after victory, UoPeople also grants 1,000 scholarships for students from Ukraine, including the ones who have fled the country, for them to be able to continue their studies”. This means that absolutely all roads are open for Ukrainians. We can study at any place in the world, and then come back home and help our country restore itself and become even stronger.

I and many other people cannot support others in difficult times, they just don’t know what to say. But psychologists say that we think that must be something special, extraordinary, but, in fact, it is sufficient just to say: “I am sorry this has happened”, “I am with you”, “I support you”, “Everything will be fine”. These are rather simple words, but they help. The main thing is not to ignore a person.

I think each of us has at least one acquaintance who has left his or her house in Ukraine and gone abroad. Personally I have about ten of such acquaintances. Most of them left since they felt scared, while some of them were trying to avoid strikes. It is very difficult to leave one’s home and to go somewhere. Many people are going into “nowhere”, and some have acquaintances in the European countries. I have never thought that I will have fewer friends left in Ukraine than abroad. They tell me how they cross the border; how difficult it is to start their life in an unknown country. Some of my friends had to stay at the border for more than twenty hours. That is really exhausting. Then they had to look for some place of accommodation. We are grateful to volunteers for helping Ukrainians with stuff, documents, and accommodation in such complicated times. They all have to get adjusted to the environment, conditions of life and to attend foreign schools. A major complexity related to living in other countries is the language barrier. But Ukrainians are capable of learning even all the languages of the world if they want to. And even abroad they can help us win, the same as in Ukraine. Volunteering, money raising for the army are just some elements of what can be done. Victory will be ours since we know what we are fighting for.

There is an interesting quote from Albert Einstein: “I do not know with what weapons World War III will be fought, but World War IV will be fought with sticks and stones”. I agree with this statement. With each new war the society shows that it has not learnt anything. Why should we be constantly waging a war? Why can’t we come to an agreement? Why are civilians often affected? Why the organizations that are supposed to secure peace do not secure it? These questions can be asked for ever, but we will never get any answer. It just does not exist. Even one hundred years have not elapsed after World War II while we are on the battlefield again. Ukrainian children suffer again. Some of them have not yet even managed to utter the word “mom”, but have already heard the sound of “Grads” and shells. And some of them will never say anything and will remain children for ever. I cannot even imagine what people who lived in the period of World War II feel like now. They saw this terror at the beginning of their lives, and now they feel, hear and see this at its end.

War, war!

Again those bloody rivers!

The roar of guns, the sound of sabers.

And graves again, and orphans, cripples

And of deserted ruins sadness

Oleksandr Oles

How is it to be a teenager and to mature in the conditions of war? The only word that clearly delineates the answer to this question is “difficult”. War persecutes my childhood and my teenage years. Back at the age of eight life showed me that it can be not just happy and merry; that you have to be thankful to heaven that today you wake up, that you can study, work. Now it is only morally difficult, since there are no active hostilities in Zaporizhzhia. War does not ask what we want, it just makes it binding for us to mature sooner, to learn to be responsible, to appreciate life. This bird of death makes adults out of children and does not allow them to enjoy beautiful, carefree and joyful childhood. Teenagers throughout the world can live a quiet and happy life, walk and be happy with their friends and relatives, but Ukrainian children are deprived of this chance since the enemy has come to our land without any permission and wants to take our freedom, our heaven, sun, air, culture, and language.

Throughout the whole history Ukrainians have been fighting for their right to existence, it’s high time that we finally got it for ever. Our nation will stand by the end. Until our hearts keep beating, they belong to Ukraine, and nobody will ever take our home, our country away from us. It is now that many Ukrainians are coming to realize the importance of the Ukrainian language, national memory, the people important for our Motherland. We are fighting in order to go to the streets in embroidered shirts after the victory and to sing all together the State Anthem of Ukraine under the peaceful and free sky.

Each of us is standing on the threshold. One side is our past life, the threshold is war, and then comes our future. One morning can change whole life. We must remember our past, but we should let it go, otherwise it will take us to non-existence. The only thing that is important is today and our safe future. Unfortunately, our people are divided into “ours” and “aliens”, “friends” and “enemies”, but one happy day war will come to an end. Everybody will get back home, we will be rebuilding our Ukraine, and everything will be fine! Glory to Ukraine!

* This essay-contemplation was written in 2022 for “Antytvir”, a writing contest for teens. It is an educational project of Mystetskyi Arsenal within the International Book Arsenal Festival. Its goal is to promote creative writing among high school students and create a platform for expressing yourself in a non-standard way. The organizers designed this project in 2020 and 2022 to support Ukrainian youth in highly stressful situations by allowing them to write and make their voices heard. Translated into English and illustrated by Cultural Hub NGO within the “Wars. Ukrainians. Humanity.” programme.

Author: Sofiya Turchenko, 15 years old

Translator: Halyna Pekhnyk

Illustrator: Nastia Haidaienko

Content Editor: Maryna Korchaka

Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski

На порозі

Війна — це величезний біль та втрати. Вона торкається кожного і не залишає жодного сліду від колишнього нормального життя — і тільки спогади минулого залишаються з нами. У війні немає переможців, є тільки переможені. Найбільша втрата під час та після війни — людське життя, яке ніхто не в силах повернути: діти не зможуть обійняти своїх батьків, які загинули під обстрілами, а батьки — своїх дітей; жінки не зможуть воскресити чоловіків, які сміливо боронили Батьківщину, а матері — синів. Мені подобається одне українське прислів’я, яке точно описує сьогоднішню ситуацію: «Війна людей їсть, кров’ю запиває».

За мої шістнадцять років війна торкнулася мене вже два рази: у 2014 році та зараз, у 2022-му. Коли я була рівно вдвічі менша (мені було лише вісім рочків) моє життя вже сколихнулося тільки тому, що я народилася у місті Донецьк. Я і не могла подумати про те, що у мій дім, у моє рідне місто може прийти така всеохопна смерть, яка нікого не щадить, для неї всі рівні. Але все змінилося за один єдиний день. Ще 25 травня 2014 року ми з родиною жили щасливо, раділи, безтурботно гуляли, планували майбутнє, готувалися до останнього дзвоника у школі. Але все вирішило те саме «завтра» — 26 травня 2014 року. Саме тоді почалася бійня біля Донецького аеропорту. Для всіх мешканців міста Донецьк війна почалася саме з цієї дати; цей день розділив життя на «до» і «після». Час зупинився. Припинилося навчання у школах, зник дитячий сміх з дитячих майданчиків. Вибухи ставали частішими і гучнішими. Реальність того, що все це відбувається з нами, не просто впала, а звалилася на нас. Не хотілося у це вірити, але так настала реальність нова, заручниками якої стали абсолютно всі мирні жителі міста Донецьк. Від попереднього життя залишилися лише спогади. Ми поїхали, залишили домівку та рідних наприкінці літа 2014 року. Нас прихистило місто Маріуполь, що поруч із Донецьком. Я пішла у нову школу, і все було добре. Я сподівалася, що так буде і надалі, але стався обстріл околиць міста. Я саме тоді була на навчанні. Снаряди не літали над головою, але вибухи від них було добряче чутно. Тому всіх дітей зі школи забрали додому батьки. І після цих подій, уже у жовтні 2014-го, ми з родиною знову переїжджаємо, але тепер із Маріуполя до Запоріжжя. Це життя з нового початку. Ми нікого не знали — це нове місто, нові люди, нове життя, нова школа, нові друзі.

Запоріжжя стало моїм другим домом. Саме з нього почалася нова сторінка мого життя, нові мрії, нові сподівання. Ми з родиною почали жити далі, страхіття війни поступово відходили, рана від того, що відбувалося і відбувається у нашому рідному місті, почала гоїтися. Я пам`ятаю та буду пам’ятати свій рідний Донецьк саме таким, яким він був влітку 2012 року, коли там проводився Чемпіонат Європи з футболу (Євро 2012): велике та казкове місто, квітучі троянди, веселі й щасливі люди, багато туристів та іноземців. Таким він назавжди залишиться в моєму серці, незважаючи ні на що.

Але зараз другу половинку мого серця заполонило Запоріжжя. Це мій другий дім, навколо якого згущуються темні хмари війни та смертей. Друга дата, яку я назавжди запам’ятаю, — 24 лютого 2022 року. Знову настало це «завтра», знову все змінилося, знову з’явилося хвилювання в душі. Ще вчора я думала про те, як буду писати самостійну з історії та готувалася до неї, як отримаю гарну оцінку та буду цьому радіти. Але сталося так, що вечір 23 лютого був останнім щасливим та мирним у житті кожного українця. Трапилося найстрашніше. Почалася війна.

24 лютого я прокинулася від того, що мама з бабусею збиралися на роботу, але все було не так, як завжди, в повітрі відчувалася напруга. Мама казала, що були пошкоджені аеропорти різних міст від ракетних ударів, тому вона боялася виходити на вулицю та їхати на роботу. Потім почали писати та дзвонити друзі. Були різні слова, але запитували одне: «Що відбувається? Що трапилось? Мені страшно». Я завжди вміла контролювати свої емоції, тому намагалася заспокоїтися, як могла. Моя головна фраза впродовж війни кожному другу та родичу стала такою: «Все буде добре». Я не могла навіть уявити, що війна знову до мене підкрадеться та вдарить у спину моєму спокійному та щасливому життю, тому вранці я збиралася до школи, адже я себе заспокоювала тим, що це наші війська тренуються просто і нічого страшного не може трапитися. Але, на превеликий жаль, я помилялася. Неймовірно, але це правда — почалася війна. Я заходжу на сторінку Володимира Зеленського у соціальних мережах і бачу, який він втомлений. Пан Президент сказав, що Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну і на всій території країни запроваджується військовий стан. Ось тоді до мене дійшло, що це все, кінець безтурботного життя. Не те, щоб нас не попереджали, але ніхто цього не очікував насправді, неможливо було повірити, що у 21 столітті може статися таке жахіття. Українці не бажали вірити у це. Але виявилося, що всі, хто були песимістами, мали рацію. Почалося найгірше. І в 2014-му, і зараз я часто чула від мами таку фразу: «Це і у найстрашнішому сні не могло наснитися». Жоден українець не вірив у те, що війна прийде до кожного в дім. Той ранок перегорнув аркуші паперу та закрив книги нашого мирного життя, відкривши і почавши писати нові історії нашої боротьби. Ми почали жити, як у фільмах. Тільки це не були кінокартини про кохання та щастя. Бойовик та жахи — це жанри кінострічок про наше життя. А Збройні Сили України (ЗСУ) — це ті самі супергерої з фільмів «Месники», які захищають світ, усе добро і життя.

У 2014 році мій брат був зовсім немовлям, тому він нічого не пам’ятає про Донецьк та війну. Але зараз йому вісім рочків, так само, як і мені тоді. Мені дуже не хотілося, щоб він бачив страхіття війни, чув вибухи та ховався у коридорі, як я колись. Але тепер і він «дитина війни». Такі статуси зараз має кожна дитинка України. Кожен із них чув звук сирени, кожен бачив, як хвилюються батьки та не знають, що робити. Ці ярлики з ними на все життя.

Кожного з нас торкнулася війна. Не важливо, яким способом: морально або фізично. Ми переглянули свої цінності, своє ставлення до всього світу та безпосередньо до однієї країни, яка принесла біль і смерть у наше життя, на нашу землю. Я і раніше збиралася подорожувати по світу, але жити та працювати саме в Україні, проте тепер це бажання ще сильніше. Я хочу допомагати відбудовувати країну після перемоги. А перемога вже незабаром. Добро завжди перемагає зло.

Я ще раз зрозуміла, що родина — це найголовніше і з рідними потрібно проводити більше часу. І зараз, поки є час, ми маємо розмовляти, підтримувати нашу сім’ю, адже кожна хвилина, кожна секунда може стати останньою.

Стабільність у житті — це мрія під час війни. Хочеться не турбуватися про те, потрапить сьогодні снаряд у дім чи ні; буде евакуація або не буде; прийде завтра чи воно ніколи більше не настане. Ми бажаємо жити, а не існувати. Я хочу знову хвилюватися через контрольну роботу в школі, хочу гуляти на вулиці з друзями та не бачити людей з автоматами, хочу їздити по всій Україні новими дорогами та відвідувати найгарніші місця. Але у нашій реальності це, на жаль, не зараз.

Коли відбувається щось страшне та несподіване, мозок переключається на режим «шок». Ми діємо так, як треба, для того, щоб вижити. Потім повертаються базові емоції: страх, відчай, заперечення тощо. У когось першою приходить ейфорія. Зміна настрою під час війни — це нормально. Психологи проаналізували та представили українцям спеціальний цикл, як змінюються емоції: оптимізм, натхнення, збудження, ейфорія, тривога, заперечення, страх, депресія, паніка, зневіра, відчай, віра, надія, оптимізм. Саме це проживає кожен українець. Головне випускати кожну емоцію. Гойдалки настрою — це абсолютно нормально, але якщо вам радісно, то потрібно відобразити цю емоцію, наприклад, посмішкою. Не можна тримати все в собі.

Під час цих двох місяців війни я зрозуміла, що не можна весь день читати новини. Цим самим ми накручуємо себе, підводимо себе до паніки, а це зараз небезпечно. Під час бойових дій потрібен тверезий розум. Діяти чітко по ситуації. Не можна читати сто каналів у «Телеграмі» з новинами і залишатися при цьому спокійним. Достатньо буде одного або двох офіційних з найголовнішими подіями. Також іноді наші рідні піддаються паніці і через це починають казати, що все буде жахливо, потрібно терміново рятуватися. Потрібно їх заспокоювати, адже паніка ні до чого доброго не призведе. Вирішувати проблеми по мірі їх надходження — це також важливо. Не треба додумувати, фантазувати, адже це призведе до емоційної нестабільності.

Багато українців, які в тилу зараз, відчувають відчай, тому що не можуть нічим допомогти або їм здається, що вони роблять занадто мало. Але кожен з нас може щось зробити для перемоги: бути волонтером, плести маскувальні сітки, готувати або збирати їжу для бійців, вести інформаційну війну. Кожна дія важлива у цей непростий час. На фронті страшно, і там немає місця провині, а ось у тилу ця емоція деморалізує. Не можна, щоб ці почуття почали затоплювати. Адже якщо боєць відчуває сильний страх, то він не зможе виконати свою місію, застигне на місці і може загинути. Якщо українці, які в тилу, будуть відчувати сильну провину, то не зможуть працювати нормально. Потрібно повертатися до нормального життя потроху. Тил — це важлива складова. Кожен військовослужбовець буде захищати нас сміливіше, мужніше і краще, якщо буде відчувати за своєю спиною надійний тил. Ми не повинні дозволити економіці впасти. Це одне із наших завдань. 24 лютого українці стали одним сильним, незламним організмом, а кожен з нас — це його клітина. Ми об’єдналися і боремося за нашу свободу, мирне небо та щастя у домівках. І ми переможемо. А по-іншому і бути не може. Фронт і тил мають працювати в унісон. Немає неважливої діяльності. Варити каву в кав’ярні, готувати піцу, створювати онлайн-курси, робити меми — це все надзвичайно потрібно. Якщо ви навіть просто посміхаєтеся, то це вже покращує настрій всім оточуючим, і вони почнуть робити те саме. Коли ця посмішка дійде до нашого захисника, він зможе вижити.

Наші міста-герої жертвують собою заради всіх: Маріуполь, Гостомель, Харків, Буча, Ірпінь, Херсон, Волноваха, Охтирка, Чернігів, Миколаїв. Я хочу подякувати вам за вашу сміливість та витривалість. Ви сильні, ви все зможете та здолаєте, а ми вам у цьому допоможемо! Маріуполь — це те місто, яке прихистило нашу родину влітку 2014 року, стало для нас тихою гаванню. Але зараз воно в руїнах, і це дуже боляче бачити. Дім мого дядька зруйновано; торгівельного центру, у якому була найсмачніша піца мого дитинства, більше немає. На драматичний театр, біля якого ми гуляли, скинуто бомбу. Хоча поруч був великий напис «ДІТИ». У сховищі під його руїною загинуло багато людей. Окупанти творять звірства на нашій землі і не хочуть зупинятися. Але історія все запам’ятає, до кожного прийде кара.

Зараз я в Запоріжжі, вдома, але зараз воно дуже змінилося, стало справжньою сильною фортецею. Ми — прифронтове місто. Кожен день проходить, як на пороховій бочці. Дякуємо нашим захисникам за те, що у нашому місті поки що спокійно. Іноді я відчуваю провину через те, що живу тут відносно спокійним життям, а інші міста навколо Запоріжжя страждають. Страшно, що буде далі. Але я намагаюся врятувати свій пригнічений настрій посмішкою, і це допомагає. Потрібно жити далі та намагатися робити прості, повсякденні речі. Так ми знайдемо сенс життя і дні перестануть бути сірими. Радійте простим речам. Якщо на вулиці сонечко, то подивіться у вікно або вийдіть на вулицю та посміхніться йому так само, як природа це робить. Якщо йде дощ, то не сумуйте, адже потім буде веселка на небі. Також для того, щоб відчувати себе добре, можна просто чимось зайнятися цікавим. Я, наприклад, малюю картини по номерах, читаю книжки та дивлюся фільми.

Найголовніше у цей непростий час — це навчатися, адже ми — майбутнє української нації та культури, саме ми будемо відбудовувати нашу Україну та представляти її у світі, сильну та наймужню країну. Навчання — це, мабуть, те, чого не хочеться робити під час війни. Адже багато людей сприймають школу та університет як місце, де вони роблять те, що не подобається. Але це далеко не так. Навчання дуже потрібне і зараз, і у майбутньому. Головне — це бажання, а вчителі нас завжди підтримають. Наприклад, наша класна керівникцязавжди влаштовує онлайн-зустрічі нашого класу після 24 лютого. Ми це називаємо «Посиденьки 10-В класу». Там ми всі разом розповідаємо, як провели день, що нового сталося, підтримуємо один одного. Ми навіть декілька разів робили тематичні зустрічі, де розмовляли на окрему тему. Наприклад, «Посиденьки в Парижі», «Посиденьки в Голлівуді», «Посиденьки в Токіо», «Авто-посиденьки». Все це надзвичайно цікаво, і воно відволікає нас від суму, який нам принесла війна. Це згуртувало наш клас ще більше. Ми знаємо про кожного майже все і стали рідними один одному. Наша класна керівниця — дуже творча, тому ми завжди мали, про що спілкуватися саме завдяки їй. Вона не дала кожному з нас сидіти у вдома та сумувати. І я не помилюся, якщо візьму на себе відповідальність і подякую цій неймовірній вчительці від всього нашого класу.

Навчання — це одна з найважливіших речей зараз. Воно і відволікає нас від війни хоча б на годинку і дає нам розвиватися. Наскільки я знаю, зараз майже всі заклади освіти вийшли на дистанційне навчання в Україні. І це дуже добре. Шкода, що ми, скоріше за все, не зможемо повернутися цього року до школи, не проведемо цей останній атмосферний тиждень, коли всі оцінки вже виставлені, підручники здані в бібліотеку, і ви просто проводите час з друзями та вчителями. Але зараз існує величезна кількість онлайн — сервісів, за допомогою них ми з друзями все одно підтримуємо і будемо підтримувати зв’язок.

Багато зарубіжних вищих навчальних закладів перейнялися нашою бідою, а тому організовують безкоштовне навчання. Наприклад, Сорбонна. Паризький університет виділяє певну кількість бюджетних місць для українців. Ми зможемо там навчатися, але лише за однієї умови: після закінчення війни студенти повернуться в Україну для того, щоб її відбудовувати. А також зараз для українців відкрита величезна кількість безкоштовних онлайн-курсів. Наприклад, американський онлайн-університет University of the People відкриває всі свої курси для українських студентів, щоб вони могли продовжити навчання. В університеті повідомляють: «Щоб дати українцям надію на краще майбутнє після перемоги, UoPeople також надає 1000 стипендій для студентів з України, у тому числі тих, які втекли з країни, щоб вони могли продовжити навчання». Тобто для українців відкриті абсолютно всі дороги. Ми можемо навчатися у будь-якій точці світу, а потім приїхати додому і допомагати своїй країні відновитися та стати ще сильнішою.

Особисто я та ще багато людей не вміють підтримувати у важку хвилину, просто не знають, що сказати. Але психологи кажуть, що ми думаємо, що це має бути щось особливе, надзвичайне, але достатньо просто сказати: «Мені шкода, що так сталося», «Я з тобою», «Я тебе підтримую», «Все буде добре». Це досить прості слова, але вони допомагають. Головне — не ігнорувати людину.

Я думаю, що у кожного зараз є хоча б один знайомий, який залишив домівку в Україні і поїхав за кордон. Особисто в мене таких людей більше десяти. Більшість із них поїхали, тому що було страшно, а деякі вибиралися з-під обстрілів. Дуже складно залишати свій дім тут і їхати кудись. Багато людей їде в «нікуди», а у когось є знайомі в країнах Європи. Ніколи не думала, що у мене друзів в Україні залишиться менше, ніж за кордоном. Вони розповідають мені, як перетинають кордон; як складно починати життя у незнайомій країні. Деякі мої друзі стояли на кордоні більше двадцяти годин. Це дуже виснажує. Потім були пошуки житла. Дякуємо волонтерам за те, що допомагають нашим українцям із речами, документами та дахом над головою у такий непростий час. Усім їм доводиться пристосовуватися до оточення, умов життя та йти в іноземні школи. Величезна складність життя в інших країнах — це мовний бар’єр. Але наші українці здатні вивчити хоч всі мови світу, якщо захочуть. І навіть за кордоном вони можуть допомагати перемогти так само, як і в Україні. Волонтерство, збір коштів для армії — це лише одиниці того, що можна зробити. Перемога буде за нами, адже ми знаємо, за що боремося.

У Альберта Ейнштейна є цікава цитата: «Я не знаю, якою зброєю буде вестися Третя світова війна, але Четверта — палицями і камінням». Погоджуюся з цим висловом. Із кожною війною суспільство показує, що воно не навчилося нічому. Чому постійно потрібно воювати? Чому не можна домовитися? Чому завжди страждають мирні жителі? Чому організації, які мають забезпечувати мир, не забезпечують його? Такі питання можна задавати вічно, але ми ніколи не отримаємо відповідь. Адже її просто немає. Ще навіть сто років не пройшло після Другої світової війни, а ми знову на полі бою. Дітки України знову страждають. Деякі з них навіть не встигли сказати слово «мама», але вже чули, як свистять «Гради» та падають снаряди. А деякі вже ніколи не скажуть нічого і назавжди залишаться дітьми. Я навіть уявити не можу, як зараз тим людям, які жили під час Другої світової війни. Вони бачили це страхіття на початку свого життя, а тепер відчувають, чують та бачать і в кінці.

Війна, війна!

І знов криваві ріки!

І грім гармат, і шаблі дзвін.

Могили, сироти, каліки

І сум покинутих руїн.

Олександр Олесь

Як це бути підлітком і дорослішати в умовах війни? Єдине слово, яке чітко окреслює відповідь на це питання — «складно». Війна переслідує моє дитинство та підлітковий вік. Ще у вісім років життя показало мені, що воно може бути не лише веселим та щасливим; що потрібно дякувати небесам за те, що сьогодні ти прокинувся, що маєш змогу навчатися, працювати. Зараз поки що тільки морально тяжко, адже в Запоріжжі немає активних бойових дій. Війна не питає, що ми хочемо, вона лише зобов’язує нас раніше подорослішати, навчитися відповідальності, цінувати життя. Цей птах смерті робить із дітей дорослих і не дозволяє насолодитися чудовим, різнокольоровим, безтурботним та радісним дитинством. Підлітки всього світу можуть жити спокійним та щасливим життям, гуляти та радіти з друзями і рідними, а українські діти не можуть цього, бо на нашу землю прийшли без дозволу і хочуть у нас відібрати нашу свободу, небо, сонце, повітря, культуру, мову.

Українці впродовж усієї історії виборювали своє право на існування, прийшов час вибороти остаточно. Наш народ буде стояти до кінця. Поки в нас б’ється серце, воно належить Україні і ніхто не забере наш дім, нашу країну. Саме зараз багато українців починає усвідомлювати значущість української мови, національної пам’яті, важливих для нашої Батьківщини людей. Ми боремося для того, щоб після перемоги вийти у вишиванках на вулицю та всім разом заспівати Державний Гімн України під мирним та вільним небом.

Кожен із нас стоїть на порозі. Один бік — це наше минуле життя, поріг — це війна, а далі йде наше майбутнє. Один ранок може змінити все життя. Ми маємо пам’ятати своє минуле, але його потрібно відпустити, інакше воно нас затягне в небуття. Єдине, що важливо, — це сьогодні і наше безпечне майбутнє. На жаль, зараз у нас люди діляться на «свій» та «чужий», «друг» та «ворог», але колись настане щасливий день, коли закінчиться війна. Всі повернуться додому, ми будемо разом відбудовувати нашу Україну і все буде добре! Слава Україні!

* Цей есей-роздум написаний 2022 року для підліткового літературного конкурсу «Антитвір». Це освітній проєкт Мистецького арсеналу у межах Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Він покликаний стимулювати розвиток креативного письма серед учнів старшої школи та створювати майданчик для висловлення у нестандартний спосіб. У 2020 та 2022 роках проєкт був задуманий організаторами як спосіб підтримати українську молодь у надзвичайних стресових ситуаціях через можливість писати й бути почутими. Перекладено англійською мовою та проілюстровано ГО «Культурний Хаб» в межах програми «Wars.Ukrainians.Humanity.»

Авторка: Софія Турченко, 15 років

Перекладачка: Галина Пехник

Ілюстраторка: Настя Гайдаєнко

Контент-редакторка: Марина Корчака

Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі

The Sun Is Laughing at Us. Don’t You Think So?

The sun is laughing at us. Don’t you think so?

I wish I could put it out; I wish I could contradict it.

Will it break away if I hurl my scream into the sky,

or are we doomed for the rest of our days?

Where can I get a manual on how to live ‘for tomorrow’

to swim away from the fixed orbits abandoned by God

on old shark’s gills,

thrashing the waves of stiff, salty boots?

Father, I’m home! My home is a minefield!

My hands are bloody, warmed by charred bodies.

Pull me under the ripped blanket, at least for a moment.

Don’t let my grey eyelashes turn into dust.

Can you hear me, Hades? Perhaps, your place is safe?

Have they booked a cheap motel paying with their lives?

My requests might be inappropriate at times,

but do host us in your underground chambers!

***

I Am Allowed to Pray for Others Where The Mothers of Murderers Curse ‘My’ Murdered Ones…

I am allowed to pray for others

where the mothers of murderers curse ‘my’ murdered ones. My murdered ones stood before non-existing gates:

their murderers will return with the crosses earned in battles.

But even if they return empty-handed:

they will live on, calm, well-fed, and bathed.

Mine will only stay with me in conversations

in my prayer world.

I hope they will get to live peacefully

at least in those soft sound waves.

You are welcome here; we are loyal to you.

Broad vistas are opening up.

Decide where to go; what to eat for lunch; what to do.

Whatever you want, whatever you trust, whatever you love.

Here are my credentials!

I pray for them to survive. I pray for survival:

they scream psalms into the chests of ‘my’ chosen ones. I do not know anyone. Their name is unknowable.

To greet them in the morning,

I cork my last breath

and sound into a thin-walled crystal jar.

I pray wherever

‘my’ murdered hostages are not cursed.

***

Shaggy Trees Will Hide Our Shapes…

Shaggy trees will hide our shapes.

Promise to cry and remember about redemption.

Promise to keep the scores of scream-songs

you heard in cold wards next to yours.

We are here. We’re standing, warm, alive, and bullet-torn.

Look: there’s your shadow around the corner, followed by mine.

Sunken ships line up for a battle,

breathing wind, water, fire, and soil.

We are here. The sky is under our feet; the revival — above the sky.

Not the price we wished to pay

for an unfaltering ascent of our tribe.

But we’ll get another chance to fly.

The time is striding bravely away from hell,

even though it’s ready to yield to it.

Be afraid and cry — in fact, it’s not scary at all.

Scary is when you can no longer fear.

* These poems were written in 2022 for “Antytvir”, a writing contest for teens. It is an educational project of Mystetskyi Arsenal within the International Book Arsenal Festival. Its goal is to promote creative writing among high school students and create a platform for expressing yourself in a non-standard way. The organizers designed this project in 2020 and 2022 to support Ukrainian youth in highly stressful situations by allowing them to write and make their voices heard. Translated into English and illustrated by Cultural Hub NGO within the “Wars. Ukrainians. Humanity.” programme.

Author: Viktoriya Stasko, 15 years old

Translator: Hanna Leliv

Illustrator: Nastia Haidaienko

Content Editor: Maryna Korchaka

Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski

Усім вимкнути світло. Вірші

Сонце із нас насміхається, тобі не здається?

Сонце із нас насміхається, тобі не здається?

Його б загасити, йому б заперечити,

Кинути криком у небо, може відірветься

Чи ми на всі свої дні вже приречені?

Де взяти інструкцію життя “на завтра”

Від сталих покинутих Богом орбіт

Відпливати на старих акулячих зябрах

Шмагаючи хвилі задублих солоних чобіт?

Отче, я вдома! Мій дім — мінне поле!

Мої руки у крові, у теплі обвуглених тіл,

Забери хоч на мить під розірвану ковдру,

Не дай сивим віям перетворитись на пил.

Ти чуєш, Аїде? Може у тебе безпечно?

Ціною життя бронювали дешевий мотель?

Прохання мої часом і недоречні, та

Дай стати жильцями твоїх підземель!

***

Мені дозволяють молитися за інших там, де матері убивць проклинають “моїх” убитих…

Мені дозволяють молитись за інших там,

де матері убивць проклинають «моїх» убитих.

Мої убиті стояли на краю неіснуючих брам –

їх вбивці повернуться з хрестами, заробленими в битвах.

Та нехай хоч ні з чим: вони повернуться,

стануть спокійні, ситі й помиті,

Мої ж залишаться у мене в розмовах,

в моєму молитовному світі.

Сподіваюся, хоч в тихих звукових хвилях

вони зможуть спокійно пожити.

Вам тут раді, вам тут вірні,

тут безпечні широкі транзити.

Обирай куди їхати, обирай чим обідати,

обирай що будеш робити.

Що хочеш, в що віриш, що любиш.

Ось мої реквізити!

Я молюсь, щоби вижили. Я молюсь, щоби вижити:

вони викрикують псалми в груди “моїх” обранців.

Я нікого не знаю, ім’я їх — не визначити,

тому, щоб привітатися вранці,

Я коркую останній свій подих

і звук в тонкій кришталевий банці.

Молюся будь-де,

де не проклинають “моїх” убитих бранців.

***

Патлаті дерева сховають наші з тобою фігури…

Патлаті дерева сховають наші з тобою фігури.

Пообіцяй мені плакати і пам’ятати розплату,

Пообіцяй зберегти криків‐пісень партитури,

Що чула ти їх у сусідніх холодних палатах.

Ми тут. Стоїмо теплі, живі й розірвані кулями.

Дивись: он твоя тінь за рогом, моя — за твоєю,

Шикуються в бій кораблі затонулі,

Дихають вітром, водою, вогнем і землею.

Ми тут. Під ногами — небо, над небом — відродження,

Не тією ціною, яку хотілось б віддати

За нашої зграї безперервне сходження,

Та буде нагода іще політати.

Час вже крокує від пекла відважно,

Хоча він і пеклу готовий віддатися.

Бійся і плач, насправді, це зовсім не страшно.

Страшно, коли вже не вмієш й не можеш боятися.

* Поезію написано 2022 року для підліткового літературного конкурсу «Антитвір». Це освітній проєкт Мистецького арсеналу у межах Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Він покликаний стимулювати розвиток креативного письма серед учнів старшої школи та створювати майданчик для висловлення у нестандартний спосіб. У 2020 та 2022 роках проєкт був задуманий організаторами як спосіб підтримати українську молодь у надзвичайних стресових ситуаціях через можливість писати й бути почутими. Перекладено англійською мовою та проілюстровано ГО «Культурний Хаб» в межах програми «Wars.Ukrainians.Humanity.»

Авторка: Вікторія Стасько, 15 років

Перекладачка: Ганна Лелів

Ілюстраторка: Настя Гайдаєнко

Контент-редакторка: Марина Корчака

Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі

When we were learning about wars at school and reading wartime literature, everyone thought: “Thank God we do not live in times like that.” No one could imagine that we would have to go through the things our grandparents went through in the 20th century. When older people raised their glasses at the family get-togethers and toasted, “May there be no war on our land,” we were surprised and thought, “Of course, there will be no war!” But if we said “never again” commemorating the victims of World War II in our homeland, then our neighbours, the aggressor country, bragged, “We can do it again.”

Historical memory is an interesting thing. Instead of learning the lesson that war is terrible and brings only deaths and devastation, that people should do anything to prevent it, and that war has NO excuses, our neighbouring country learned another lesson that they could always start a war again. And they did, but now they are fascists and war criminals. And I sincerely hope none of their crimes will go unpunished.

When the full-scale invasion of Ukraine started, our days, without exaggeration, split into ‘before’ and ‘after.’ When it started, we tried to accept the new reality. We have long been keeping two dates in our minds. The first one is a regular calendar date, and the second one is a ‘reference system.’

“What day is it?”

“The twenty-eighth of February, the fifth day of war.The fourth of March, the ninth day of war.The fifteenth of March, the twentieth day of war.The twelfth of April, the forty-eighth day of war. The first of May, the sixty-seventh day of war.”

But sooner or later, the war will end, and there will be no more days of the war. We will count the days after our victory instead. Actually, we have already won. With the advent of war, our national spirit rose, and the Ukrainians united as never before. War is not only about expensive and high-precision equipment — it is first and foremost about people, both on the frontlines and in the rear. The advantage is always on the side of those who defend their land, fighting for the truth and their people. As President Zelenskyi said in one of his speeches, “Life will overcome death, and light will overcome darkness.” This phrase has already become iconic.

What power the word is endowed with! Our famous Ukrainian writer Vasyl Sukhomlynsky said: “The word can kill and revive, injure and heal, sow anxiety and hopelessness and spiritualize, dispel doubts and sorrows, cause smiles and tears, engender faith in man and sow despair, inspire work and constrain the soul…”

In times like these, we have learned the power of words — the terrible power of words. In our reality, the word carries propaganda, a terrible lie that persuades people to support the aggression or even take part in this bloody war.

Before the war, when sensible Russians laughed at the nonsense that propagandists had been spreading on TV and wondered who could ever believe in this absurdity, the same propagandists did their job and did it quite successfully, so much so that most Russians support this war and wish success to their soldiers who went to kill in Ukraine.

How come Russians do not notice the similarity between their infamous Z symbol — which they paste on every corner and line up children in kindergartens and schools to recreate its shape — and the Nazi swastika? Is history not taught to us to learn from past mistakes and not repeat them in the future? With the advent of the war, more and more questions arise.

Now you remember life before February 24 with a smile. The days when a failure in a school competition or in personal life was like the end of the world. Now you understand that all those problems were not problems at all, but just small failures that you should not have worried about. Now you better understand what it means to live in the present moment. Strange, very strange, but now I am not so worried about the future as before the war. Everything can change in a moment.

I didn’t understand what was happening in the early morning of February 24, so I looked up the news on the Telegram channel. There was just one short phrase: “The war has begun.” Never. Never in my life have the words evoked such mixed emotions. Frustration, loneliness, sorrow, and anger. Such a terrible event; so much was already happening in Ukraine, on the battlefield and in the people’s minds — and just a few words, a phrase to describe everything. “War” — one word that was the beginning of everything.

On that day, it felt like they are closing in on you and pushing you from different directions, and you didn’t know which way to turn. This is what was happening to Ukraine.

Now we know the true value of things and people. When you flee from war and danger, you can’t take much. But some things are far more important than material ones. Knowledge, life experience, human values, and sweet memories that warm your soul like nothing else. Life seems so empty when all the time you save money for something to buy in the future, forbidding yourself small joys in life, such as traveling or a pretty outfit that fits you perfectly.

During the war, you understand the importance of words of support. It is essential not to feel alone in this world, and you start to appreciate your loved ones even more. There is a joke that at the beginning of the war, a simple question “How are you?” sounded like “I love you.” And it really did.

During the war, memes also change. Everyone now knows that Arestovych works better than any sedative. There are even songs about javelins. And our farmers not only raise the economy but also, if necessary, can drive away a couple of enemy combat units with a tractor.

How do I imagine Ukraine after the war?

Happy, free, and prosperous. I think we have already shown that our people are strong enough to become part of the EU. There is also a joke that earlier, Ukraine wanted to be a part of NATO, and now NATO wants to be a part of the Ukrainian army.

As the war started, all people reconsidered their values, and their worldviews changed. So many people have done so much for Ukraine after the war began, and many have given their lives for it. So, now your duty, as a citizen, is to live up to their expectations of a prosperous Ukraine.

The younger generations were already more progressive and responsible. I am sure they will remember the great deeds of their defenders and build a better future for their country.

* This text was written in English in 2022 for “Antytvir”, a writing contest for teens. It is an educational project of Mystetskyi Arsenal within the International Book Arsenal Festival. Its goal is to promote creative writing among high school students and create a platform for expressing yourself in a non-standard way. The organizers designed this project in 2020 and 2022 to support Ukrainian youth in highly stressful situations by allowing them to write and make their voices heard. Illustrated by Cultural Hub NGO within the “Wars. Ukrainians. Humanity.” programme.

Author: Mariya Shlyk, 16 years old

Literary Editor: Hanna Leliv

Illustrator: Nastia Haidaienko

Content Editor: Maryna Korchaka

Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski

Our life after the morning of February 24, 2022 was divided into before and after. While I was staying in Kyiv, I saw and heard the strikes. Some neighbours left on the very first day of the war, some stayed for some more weeks, some fled and left their pets with their neighbours. Those who lived on the upper floors came to spend the night on the first floor. Parents told me that the sounds of strikes were not that much heard there and it was safer.

In my building we have some neighbours who left Donetsk in 2014, and when they were told to leave Kyiv, they said: “We already left everything we had once and fled, this time we have no place to flee, that is why we will stay and will be protecting our house”.

When me, my mom and our dog left the house, I had some mixed feelings. That was a well-known way to the railway station, but the picture from the car window was not ordinary: checkpoints, “hedgehogs” on the roads, servicemen with weapons, burnt military machinery, trenches, and occasional people going with their suitcases to the railway station…. We left our house at noon and waited for our train to arrive till 10 p.m. While we were waiting for the train, many people of different age were passing by us: kids in strollers, people of elderly age with walking sticks and in wheelchairs. But most of them were women with children and pets — not just cats and dogs of different breeds and sizes, but parrots, hamsters, and chinchillas…

Over the first couple of hours I wanted home, but common sense won and I realized that it was pointless to go back. It occurred to me — will this not be a one-way train, will an enemy’s shell not hit the train, and will we have a place to go back to…

When we got on the train, we felt pains in the legs, but did not pay attention to that. We were happy since all the passengers were seated, and nobody was standing in the corridors.

A man sitting in the neighbouring compartment had a yorkie who reacted to any motion and barked all the time, that is why the man had to stand in the hallway with a portable device and calm down his dog. But none of the passengers ever said anything to that. We were going all night long without any stops. Only in the morning the train made a stop in Lviv. A great many people got on the train. Some women with children and pets took their seats opposite to us. It appeared that they were from Irpin, they told us that after ten days of staying in the basement the children got sick, that is why they left. One of them had more than 10 cats at home, and she took only one with her, put a lot of food and water into the bowls, but she understood that she would have to go back three weeks later to feed her pets.

As everyone on that train, we hoped that we were leaving for several weeks, but we have been staying in Chernivtsi for already two months. And I keep thinking — and what about that woman with cats, did she come back home to feed them, was there any place to come back…

* This text was written in 2022 for “Antytvir”, a writing contest for teens. It is an educational project of Mystetskyi Arsenal within the International Book Arsenal Festival. Its goal is to promote creative writing among high school students and create a platform for expressing yourself in a non-standard way. The organizers designed this project in 2020 and 2022 to support Ukrainian youth in highly stressful situations by allowing them to write and make their voices heard. Translated into English and illustrated by Cultural Hub NGO within the “Wars. Ukrainians. Humanity.” programme.

Author: Sofiya Voskoboynyk, 13 years old

Translator: Halyna Pekhnyk

Illustrator: Nastia Haidaienko

Content Editor: Maryna Korchaka

Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski

Наше життя після ранку 24 лютого 2022 року

Наше життя після ранку 24 лютого 2022 року розділилося на «до» та «після». Поки була в Києві, я бачила і чула обстріли. Хтось із сусідів виїхали ще в перший день війни, хтось залишився ще на кілька тижнів, хтось тікав і залишав своїх тварин сусідам. Ті, хто жив на верхніх поверхах, спускалися ночувати на перший поверх. Батьки казали, що там не так чути звуки обстрілів і безпечніше.

У нашому будинку є сусіди, які виїхали з Донецька 2014 року, і коли їм запропонували виїхати з Києва, вони сказали: «Ми вже один раз усе покинули й утекли, цього разу нам нема куди тікати, тому ми залишимося і будемо захищати свій дім».

Коли ми з мамою та собакою виїхали з дому, у мене були змішані почуття. Звична дорога до залізничного вокзалу, але незвична картина за вікном машини: блокпости, «їжаки» на дорогах, військові зі зброєю, обгоріла військова техніка, окопи та люди де-не-де ідуть із валізами на вокзал…. Ми виїхали з дому опівдні й чекали на поїзд до двадцять другої години. За той час поки ми чекали поїзд, повз нас пройшла велика кількість людей різного віку: це і малеча у візочках, і люди старшого віку з паличками та в інвалідних візках. Але більшість — жінки з дітьми та домашніми улюбленцями, це не лише коти та собаки різних порід і розмірів, але й папуги, хом’яки та шиншили…

Перші пару годин хотілося додому, та здоровий глузд брав верх. Я розуміла, що повертатися нема сенсу. У мене виникала думка: «Чи не буде цей поїзд в один бік, чи не влучить ворожий снаряд у поїзд, чи буде куди повернутися…»

Коли ми зайшли в поїзд, ноги вже гули, але на це не звертали уваги. Нам пощастило, що всі пасажири їхали сидячи, а не стояли у проходах.

У чоловіка, який сидів у сусідньому купе, був йорк, і він весь час реагував на будь-який рух і гавкав безперестанку, тому чоловіку довелося довго стояти в тамбурі з переноскою і заспокоювати свого собаку. Але ніхто з пасажирів не сказав ні слова. Ніч ми їхали без зупинок. Тільки на ранок зупинилися у Львові. Зайшла велика кількість людей. Напроти нас сіли пару жіночок із дітьми і тваринками. Виявилося, що вони були з Ірпеня, розповідали, що після десяти днів сидіння в підвалі діти почали хворіти й тому вони вирішили поїхати. Одна з них мала більше ніж 10 котів удома, із собою вона взяла тільки одного, насипала корму багато і поналивала воду в миски, але розуміла, що за три тижні треба повертатися, щоб нагодувати домашніх улюбленців.

Як і кожен у тому потязі, ми сподівалися, що їдемо на кілька тижнів, але ми вже майже два місяці в Чернівцях. І я думаю: «Як та жінка з котами, чи повернулася вона додому, щоб їх нагодувати, чи було куди повернутися…»

* Оповідання написане 2022 року для підліткового літературного конкурсу «Антитвір». Це освітній проєкт Мистецького арсеналу у межах Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Він покликаний стимулювати розвиток креативного письма серед учнів старшої школи та створювати майданчик для висловлення у нестандартний спосіб. У 2020 та 2022 роках проєкт був задуманий організаторами як спосіб підтримати українську молодь у надзвичайних стресових ситуаціях через можливість писати й бути почутими. Перекладено англійською мовою та проілюстровано ГО «Культурний Хаб» в межах програми «Wars.Ukrainians.Humanity.»

Авторка: Софія Воскобойник, 13 років

Перекладачка: Галина Пехник

Ілюстраторка: Настя Гайдаєнко

Контент-редакторка: Марина Корчака

Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі

I was so much afraid of the war that I was petrified with the very thought of it. Recently, we have been hearing about the possible attack from all media, and I could not sleep in the nights. I was tormented with obsessive terrible thoughts, and a lot of awful pictures appeared in my mind. I remember that once I got so nervous that burst into tears right at my geography class. Only the dreams about the expected graduation party could turn my flow of thought towards the bright future.

On February 23 martial law was introduced. We realized that disaster was approaching us. Mom was reassuring me, though she was rather trying to calm herself down. My brother, who is two years older, already a student, spent a lot of time writing some notes and looking for information in social media. We don’t have a father, he left us after my birth, that is why my brother is my only defender.

And here is this morning of the 24th… It got carved in my memory for all my life. I fell asleep only at 2 pm, and already about five I was awaken by a loud explosion. I did not wake up, I “jumped” from my bed. I rushed to my mom, but she was just staring at me, with her eyes scared. Then several more explosions came. The walls of the house started shattering. I fell to the floor, scared, and my mom, not getting up from bed, twisted into a circle. Andriy, my brother, rushed to mom’s sleeping room and sat down at the wall.

“We should collect things: first aid kit, water, documents. Take some warm clothes”, he commanded and ran to his room.

Mom, finally recovering, jumped in her bed and started looking for documents. And me… I crawled to the wall and was sitting their, embracing my knees with my hands. I kept silent, while hot tears were running down my cheeks. It seems I was not even thinking then, it was emptiness, dark awful emptiness. Fear was absorbing all my energy, and it seemed to me that if I moved, I would just split into atoms.

I don’t know for how long I was sitting so, but my mom and Andriy were ready and tried to make me move.

“Bring her some water. Find some sedatives”.

My brother disappeared behind the door, and mom started petting me on my head and saying something. They did not find any sedative, but tried to give me some water to drink. And when they understood that everything was in vain, Andriy took me to the basement on his arms. We found some old mattress and blanket. Luckily, there still was some electricity in the basement.

When the explosions subsided, I finally recovered and just started crying. Even Andriy tried to calm me down, but I could not subside until the tears finished.

We stayed in the basement for several hours. Mother was hugging me, and then she fell asleep, while the brother was monitoring the news. Closer to the evening time we intended to get back to the building to have some shower. The relatives said that “we will be bombed at night”. We spent the night in the basement, if that can be called spending of the night. I did not sleep at all, the mother slept for some time, and Andriy fell asleep right away.

Luckily, we had something to eat (mom bought some foodstuffs on the 23rd), but the shelves were already empty in the shops. But they started bringing humanitarian aid soon.

The days were passing by: in the evening — explosions and the basement, in the daytime — at least some sleep. We started being afraid of the night, like of the horror movie. It seemed that the evil was getting awake in the twilight. Everything left was to pray. And every night and morning we prayed with tears in our eyes.

We were offered to leave, but we did not dare. We did not want to leave our house. Sometimes I even had some optimism when I read some good news: about the “Ghost of Kyiv”, about the destroyed convoys of the enemy’s machinery, about assistance and support from Europe, about volunteers from other countries … But such illusory joy lasted not for long.

A week later our urban village was occupied by the invaders. The explosions could be heard so close that windows collapsed, and the plastering fell from the walls. We did not leave the basement, even when we already had no water. Planes seemed to be flying above our heads.

When orks started searching at the buildings, a neighbour with two children joined us. Her husband, a paratrooper, went to the war on the second day of the invasion, and she could not get in touch with him. She explained that she was forbidden to use phones for safety reasons. The children, a boy of five and a girl of three, were crying, scared. They were clinging to the scared mother who was already on the verge of a nervous breakdown.

The noise of explosions and the exclamations of those … could already be heard more and more often. I even don’t know what to cal them. I don’t realize: do they truly believe in their innocence? Are they not afraid of God’s anger? They easily kill and even don’t hear any voice of conscience. But there arises a great question; do those savages, barbarians generally have conscience?

And those villains finally visited us. At first they laughed, wildly laughed at how a baby was clinging to the neighbour. And then some order came by their walkie-talkie, and they took Andriy somewhere, at the gun shot. Mom cried, prayed, and then cried again.

He was brought back in the evening. He was all beaten, with his clothes torn away, full of blood. We started treating the wounds. Broken nose, several ribs and fingers, bruises across the body, swollen lips and eyes … But we were happy anyway, since he was alive.

When he started recovering, he told what had happened. He and twenty other boys were taken to the Russian checkpoint. They were examined for availability of tattoos. Those on whose bodies tattoos were found were interrogated and executed. Some were killed just for vulgar words. Andriy and three more boys were beaten for their now knowing anything, and everything they had with them was taken away. They were told that they would be interrogated several days later.

The next day food they brought us some food. Threw it to us as to dogs and told to eat it slowly since such “gifts” would be rare, if any. Some food was given to the children, Andriy, and me. Mom with the neighbour ate just several slices of bread, though they wanted to eat no less than we did. Luckily, two days later Andriy’s friend, Liosha, came to us and brought some food. He was beaten together with his brother, but he was beaten less, and he was a boxer, so he could better tolerate this. He said that three days later some residents were intending to escape in the night time across the woods. Russians refused to arrange any green corridors, so here people got at least some hope for rescue. He also decided to escape. It is better than to be waiting for the orks’ “mercy”. There was only one question: how to take Andriy, since he could not walk. Though he said he would tolerate this and would go together with everyone. But it was not the case …

As promised, russians started taking boys once again. Andriy was taken, though mom asked to leave him. He was brought back in the evening, bleeding again. When mom saw his injured face and almost all fingers broken, she could not but say “bastards, savages” and spit on the ground under orks’ legs. There were three of them, two — low, with narrow eyes, and the third one — with a dark beard and dense frowned eyebrows. The latter angrily looked at my mom and said:

“Repeat”.

“Bastards, savages”, said mom, sitting on her knees near Andriy.

“Good”, said the russist and viciously smiled. He directed the machine gun at Andriy and … shot at his breast.

At that moment something broke in me. I could not breathe, awful pain pressed my heart, and some sand seemed to have appeared in the lungs. Then everything was like in the mist. Mom was crying, but no, she was just howling. She attacked the ork, but he hit her on her face. I wanted to come up to her, but my neighbour took me by the hand.

“One more word about me”, he roared to my mom in russian, “just one movement, and all your family will follow your son of a bitch. Clear?”

Mom was keeping silence and was rudely staring at his wolfish eyes.

“Clear”, he said and went away inviting his allies to follow him.

Mom burst into tears, hugging our dead Andriy, hitting his body, asking him to wake up. But he was just lying, in solitude, unmoving, already calm.

I went to the corner not to hear those heart-breaking cries. I could not even cry so much shocked I was. I could not realize that he had just left. No! He could not leave us like that. That was unfair. I was angry with him since he was just lying, keeping silent, the blood in his veins was getting cold, since he had left me.

That was an awful night. Mom kept crying non-stop, shouting “My little son!” and desperately trying to wake him up. Our neighbour clasped her children to her breast trying to close their ears for them not to see and not to hear that sinister weeping. But children were afraid anyway, they were still shaking from the recent shot, and could not sleep. I still don’t understand how I could generally fall asleep in that hell.

And I leaned against the wall again and was embracing my knees with my arms. I was not crying, tears were just rolling down my cheeks in thin streams. But the dark abyss in my soul torturing me became even wider, darker. And I fell into it the moment he was killed. I fell and collapsed, died together with my brother. That awful dull pain destroyed me. Fear crushed me as an insect. It seemed that I was on the verge of madness. Death was hanging above my mind as a black cloud, as a flock of black ravens incessantly pecking my brain. Their eyes were glittering with fierce fires. But no, those were not raven’s eyes, those were the eyes of that ork who had killed Andriy. That rude barbarian whose soul was as black as those raven’s wings …

Liosha came in the morning with some food, and he wanted to ask whether we would try to escape that night. He was all in bruises and was limping. When he saw killed Anrdiy — he went pale. I saw him cry for the first time ever. They had been friends since the first grade. They had been sitting at one desk, going for walks together, going to picnics together, they even tried smoking together. And here was his best friend — cold, with a bullet in his breast.

“We must burry him”, Liosha said in a weak voice. “Let me go and dig a grave under the pear tree, it’s breakfast time for orks, they will not see it. Say goodbye to him in the meantime”.

Tears again, tears of the injured female wolf. The neighbour kept sobbing to herself. When her husband was on his business trips, Andriy often helped her at her household, and then he got some souvenirs from the trips, and he made a collection of them. He was kind …

An hour and a half later Liosha, all in dirt, came to us. He took my brother on his arms to the grave, and there was a large sack near it, with grain stored there before.

“No, that is wrong”, shouted mom on looking at that sack.

“I know”, Liosha said in a low voice. “But there is no other choice”.

Tears started rolling down mom’s cheeks, but she was no longer shouting. She approached Andriy in silence, kissed him on his forehead, and went back to the basement. Nobody stopped her, just followed her with sad looks. Liosha looked at me, with the question in his eyes. I shook my head in denial and whispered just with my lips: “I cannot”. How painful it was! Tears betrayed me and started pouring from my eyes, but I wiped them off with the dirty sleeve of my jacket. I will not allow myself to cry. I will become stronger. Not for my own sake, but for Andriy’s sake, for mom’s sake. I will not cry.

The neighbour also kissed my brother, and, together with the children who had been clinging to her like moss all the time moved away from the pit.

“Will you help?”, asked Liosha in a low voice.

I nodded, and we put the sack on Andriy together. I tried not to touch him not to feel the cold of his body. Making a heavy sigh, Liosha put the sack into the grave, made the sign of the cross, read a prayer. Then he threw a handful of earth three times into the grave. I did the same. And Liosha started silently filling the grave. Orks’ laughter could be heard somewhere close to us…

“Go to the basement. I will fill the grave and come”.

We obediently went to the basement. Mom was sitting against the wall and looking into nowhere. I sat down side by side with her, but she did not move. Then Liosha came. He sat down near me and just hugged me, and I put my head on his shoulder. And so I fell silently asleep. Liosha also leaned his head against mine and fell asleep. And when we woke up, mom was quietly singing together with the neighbour. The neighbours little daughter had high temperature, and they were trying to lull her with a lullaby after giving some syrup to her. Me and Liosha agreed to try and escape that night. Then he left.

The sun was slowly going behind the horizon, it was getting colder. The sky was black with darkness and smoke. Liosha came against at midnight. He took the little girl on his arms. We took our belongings and started our way.

Thanks God, it was moonlight, and one could see the silhouettes of damaged buildings. There were dead bodies — large bodies, but also little, children’s bodies on our way …

I was terrified with just one look at those perished children. What had they done to them? Were they afraid? Loved their parents? Wanted to live? Or, maybe, they had threatened them?

“Barbarians, savages!”, my mind was full of such thoughts.

Some people were already waiting near the forest. About fifty dark figures. Old man, Mykola, the forester, was the chief one. He knew that forest like the back of his hand.

Waiting for some half an hour, we moved into the forest darkness. We were silently walking between pine trees, afraid of stepping on a mine. The eyes were already accustomed to darkness.

We walked for about a kilometer when some shots came. We were persecuted. Everybody started running to different sides. The cannonade of shot came again, followed by some cries. Mom caught me by the hand, and, passing by the trees, was running after Liosha. But soon we lost sight of him and were just running, without thinking where.

The shelling was becoming louder. And suddenly mom’s hand got weak. She left my hand and started falling to the ground. I caught her, — and became petrified. There was blood soaking through her clothes on the back.

“No, no, no!”, I leaned upon her.

“Run…please, run … ”, she whispered and closed her eyes.

My eyes got dark … My heart just collapsed. The last of the people near and dear to me died in my arms. How much I failed to tell her. Why? Why was I left again? I cried, though I promised I would not. I was sitting and hugging my mom, so young. There was blood on my hand, it was burning my soul. Death again. Again on the verge of madness.

I stood up and started going, as if in some mist. Going backwards. “Let them kill me as well. Why shall I live”. I was going without turning my head back. Explosions were coming. There were killed people lying under trees. I heard some unclear sounds close to me. I came closer — my neighbor was lying there, and her little Serhiy, with tears in his eyes, was trying to wake up his mom who was already in eternal sleep. My legs felt numb, and I leaned above the boy.

“Serhiy, calm down. Shush. That’s it, calm down. Everything will be fine”.

“What is wrong with my mom?”, he asked.

“She is sleeping. She has got tired”.

“I must save him. He must live!” — the idea flicked in my mind. And I took the boy by the hand.

“Let’s go with me. Let’s go”.

“No. Mom. I will not go without my mom”.

“Shush. She will wake up and follow us. Listen, let’s go”.

He looked at me with a scared look. Shots came again. The boy shuddered, and, after his last look at his mom, said:

“I will go with her, fine?”

There was no answer.

“Let’s go”, I whispered, and we went away.

We were going slowly, making pauses all the time and listening, whether there is no one close to us. Suddenly some shots came very close to us. We hid behind the tree, but one bullet still hit me. Hot blood started running down the arm. Thanks God, the shooter failed. The bullet passed by but hit the arm, a bit below the shoulder. When everything subsided, I tore a piece of my sweater and put some bandage on my arm. I did not cry, though it was really infernal pain. The main thing was to take Serhiy out. I took his small hand, cold with frost, and took him across the woods.

An hour later the boy got tired. We sat down to have some rest. And there came some quiet steps somewhere amidst the trees. I was petrified. Serhiy clang to my leg.

“I feel scared”, whispered the child.

“Shush”, I hissed, but it was already too late.

A heavy man’s hand was placed on my shoulder.

I turned back — it was Liosha. Zoriana, Serhiy’s little sister, was sleeping on his back tied with some clothing. I hugged him. He put my body close to his, and I gasped (because of pain in my arm).

“Are you wounded?”, asked Liosha.

I nodded and showed my arm. He took the bandage out of the pocket of his jacket and a small bottle of spirits.

“I have taken it with me, just in case”, he smiled.

I took off my jacket. Liosha carefully treated my wound. We sat down, leaning against the tree. Zoriana was quietly snoring, while Serhiy leaned his head on my leg.

“Is this Serhiy?”, whispered Liosha.

I nodded.

“I found him near Natalia. She…”

I could not utter that word. I have already seen too many deaths.

Liosha slowly got up.

“We should go. It is cold. The children will get sick”.

I got up, took Serhiy by the hand, and we went on.

Day began to break. The sun rose an hour later. And we kept going. Serhiy was already not going, but rather crawling. He was too tired and hungry. But he kept silent, even did not cry. All of a sudden Liosha stopped. He looked at his leg and got pale.

“What, what has happened?”, I asked, being at a loss.

“A mine”, he whispered.

It seemed to me that I started losing conscience. But I somehow took control of myself.

“What shall I do?”, I asked in a trembling voice.

“Calm down, for a start. Listen attentively. Now you will carefully take Zoriana. And go, go until you reach the road. Stop some car. And call the Ministry of Emergencies, tell them everything. When they take me from here, I will find you. Just don’t cry”, he implored me.

But tears were already running down my cheeks. I will not stand one more death.

“Calm down. Shush. Take Zoriana and go. Just watch the ground. Good?”

I nodded. I took Zoriana who was still sleeping. Liosha helped me tie her to my back. I took him by the hand.

“Everything will be fine”, he whispered and kissed my palm. “Please, go.”

I carefully hugged him and kissed him on the cheek. He smiled.

“Good. But live, please. Don’t leave me”.

“I will not”, he said, producing a sad smile. “Go”.

I took Serhiy by the hand and went across the woods. I turned back. Liosha was still smiling. We went on. I looked down watching at the dark ground full of branches and yellow grass. There were no more mines on our way.

We were going for some half an hour, and I then I heard some distant car noise. “The road” — it occurred to me. We started going quicker.

Finally we reached a highway, but it was empty. We waited. I was afraid of going anywhere since I could lose my way to Liosha, and I was afraid of losing him as well. He was the only one left. The only memory of my house, brother and mom, the only one I loved. The last person near and dear to me. He had always been staying side by side with me all my life long. He always supported me, took care of me, defended me. Even Andriy was sometimes jealous. And by no accident. I loved him more that my brother. I did not tell this, I was afraid to. And now I am not afraid. But I still did not tell this, postponed it.

“Why are we standing?”, whispered Serhiy.

“We are waiting for some car”, I whispered in return.

I did not want to speak loud. I was afraid of scaring this silence.

“And why Liosha did not go with us?”

“He will catch up. He…”

The noise could be heard in the distance. A car. Finally. That was a moment of blessing. I seemed to have recovered. A red foreign car was going towards us. On seeing us, the driver, an old grey-haired man, stopped the car.

“Children, where from have you got here?”, he asked us in astonishment.

I told him everything. About our escape, about the children, and about Liosha. He let us inside the car, gave us something to drink, and called the rescue brigade. We waited. Serhiy immediately fell asleep. He was so tired. Zoriana woke up, cried a bit, and soon calmed down. An hour later the rescue brigade came. I told them everything, and they went to the forest.

“I will take you to my place, good? You will have some shower, something to eat”.

“No. Let us wait for Liosha”.

“Your Liosha will not disappear anywhere”, smiled the old man. “I have given my phone number to the rescue brigade. The moment they find him they will give me a call. Is he already eighteen?”

I nodded.

“Well, so he is already an adult. Let’s go”.

We went to the old man’s place. That was a short trip. Later I found out that in the night we covered at least thirty kilometres. I still don’t understand how Serhiy could stand such a long journey. He is my hero.

When we came, there was some hot dinner served for us. We had some shower, had dinner, and had some hot tea. The most difficult thing was to explain to Serhiy what had happened to his mom. But Halyna, the old man’s wife, explained it to him in a very delicate and careful way. “We should tell the truth. You will not be able to lie to him for a long period of time”, — she replied when I started imploring her. The boy cried a bit, but then calmed down and started playing with his sister.

Soon Kyrylo, the old man, was given a call and informed that the mine had been disarmed. For the first time over the last month I felt real joy. And then there came a doorbell ring. I was allowed to open the door. That was Liosha. I literally knocked him off his feet. He hugged me closely, touching my hair with his nose.

“I told you everything will be fine”, he whispered.

“I was so much afraid”.

“Everything is already in the past”.

Then I finally let him into the house. Liosha was given something to eat and some clothes of the old man’s grandson. These kind people helped us with accommodation until the moment we were taken to the shelter. I am incredibly grateful to them. Thanks to them I managed to recover, to leave that darkness that engulfed me after my brother’s and mom’s death. I am still petrified when the night comes, I still see the death of my relatives in night horrors. Everything I experienced is worse than one can see in any horror movie. But I am glad that I have survived, that I have managed to save Zoriana and Serhiy, that I did not give up. And how much more terror there still is in those invaded towns, where people are tortured, killed, humiliated, raped…

The main thing is not to go mad, to overcome despair, not to cross over the verge of madness, not to give up.

* This text was written in 2022 for “Antytvir”, a writing contest for teens. It is an educational project of Mystetskyi Arsenal within the International Book Arsenal Festival. Its goal is to promote creative writing among high school students and create a platform for expressing yourself in a non-standard way. The organizers designed this project in 2020 and 2022 to support Ukrainian youth in highly stressful situations by allowing them to write and make their voices heard. Translated into English and illustrated by Cultural Hub NGO within the “Wars. Ukrainians. Humanity.” programme.

Author: Darya Kryvets, 16 years old

Translator: Halyna Pekhnyk

Illustrator: Nastia Haidaienko

Content Editor: Maryna Korchaka

Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski

На межі божевілля

Я так боялась війни, що від самої думки про неї мене пробирав холодний жах. Останнім часом з усіх медіа було чути про можливий наступ, від чого я не могла навіть спати ночами. Мене переслідували надокучливі страшні думки, а в уяві поставала купа жахливих картинок. Пам’ятаю, одного разу я так перенервувала, що заплакала прямісінько на уроці географії. Лише мрії про очікуваний випускний могли повернути потік думок до світлого майбутнього.

23 лютого оголосили надзвичайний стан. Ми усвідомлювали, що біда близько. Мама заспокоювала мене, хоча іноді здавалося, що заспокоїти вона намагалася радше себе. Брат, старший на два роки, вже студент, багато часу приділяв написанню якихось конспектів та пошуку інформації у соцмережах. Батька в нас нема, покинув після мого народження, тому єдиний захисник — брат.

І ось цей ранок 24-го… Він закарбувався в моїй пам’яті на все життя. Заснула я лише о другій ночі, а вже близько п’ятої мене збудив гучний вибух. Я не прокинулася, я «підірвалася» з ліжка. Прибігла до мами, але вона просто дивилась на мене переляканими очима. Потім ще декілька вибухів. Затрусилися стіни будинку. Я перелякано впала на підлогу, а мама, так і не вставши з ліжка, скрутилася клубочком. Андрій, мій брат, заскочив до маминої спальні та присів під стіною.

— Треба збирати речі: аптечку, воду, документи. Візьміть якийсь теплий одяг, — скомандував він і побіг до своєї кімнати.

Мама, нарешті оговтавшись, підскочила з ліжка і почала порпатися в документах. А я… Я відповзла до стіни і сиділа, охопивши руками коліна. Мовчала, а по щоках текли гарячі сльози. Здається, я навіть не думала тоді, в мені була порожнеча, темна жахлива порожнеча. Страх поглинав всі мої сили і, здавалося, якщо я поворухнуся, то просто розщеплюся на атоми.

Не знаю, скільки я так сиділа, але мама з Андрієм вже зібрались і намагалися розврушити мене.

— Принеси їй води. Пошукай, може, є якесь заспокійливе.

Брат зник за дверима, а мама обережно гладила мене по голові і щось говорила. Заспокійливого так і не знайшли, але намагалися напоїти водою. А коли зрозуміли, що все марно, Андрій взяв мене на руки і відніс у підвал. Знайшли якийсь старий матрац та ковдру. На щастя, в підвалі тоді ще була електрика.

Коли вибухи стихли, я нарешті оговталася і просто почала плакати. Навіть Андрій намагався мене заспокоїти, але я не вгавала, доки не скінчилися сльози.

Ми сиділи в підвалі декілька годин. Мама обіймала мене, так потім і заснула, а брат моніторив новини. Надвечір ми повернулися до будинку, щоб помитися. Родичі сказали, що «нас будуть бомбити вночі». Ночували в підвалі, якщо це, звичайно, можна назвати ночівлею. Я не спала взагалі, мама потроху дрімала, а Андрій відключився одразу.

На щастя, було що їсти (мама закупила продуктів ще 23-го), а в магазинах уже були пусті прилавки. Та невдовзі почали привозити гуманітарну допомогу.

Так минали дні: ввечері — вибухи і підвал, удень — хоч якийсь сон. Ми стали боятися ночі, немов фільму жахів. Здавалося, в сутінках прокидається зло. Все, що залишалося, — молитися. І ми щоночі і щоранку молилися зі сльозами на очах.

Нам пропонували виїхати, але ми не наважувалися. Не хотілося покидати рідної домівки. Іноді мене навіть охоплював легкий оптимізм, коли читала хоч якісь хороші новини: про «Привида Києва», про розбиті колони ворожої техніки, про допомогу та підтримку Європи, про добровольців з інших країн… Але така примарна радість тривала недовго.

Через тиждень наше селище захопили окупанти. Вибухи лунали так близько, що повилітали вікна, а зі стін сипалася штукатурка. З підвалу не виходили, навіть тоді, коли закінчувалася вода. Літаки, здавалося, літали над головами.

Коли орки почали прочісувати будинки, до нас прибігла сусідка з двома дітьми. Її чоловік, десантник, пішов воювати ще на другий день вторгнення, вона так і не змогла з ним зв’язатися. Пояснювала, що їм заборонили користуватися телефонами заради безпеки. Діти, хлопчик п’яти років і дівчинка трьох років, налякано плакали. Вони тулилися до втомленої мами, яка вже була на грані нервового розладу.

Знадвору все частіше доносився гуркіт вибухів і вигуки тих… Я навіть не знаю, як можна їх назвати. Не розумію, невже вони дійсно вірять у свою невинність? Невже вони не бояться гніву Господнього? Вони спокійно вбивають і навіть не чують голосу совісті. Але постає велике питання, чи в таких нелюдів, варварів узагалі є та совість?

До нас все ж таки навідалися ці виродки. Спочатку вони сміялися, дико сміялися над тим, як малеча притислася до сусідки. Але потім їм по рації віддали якийсь наказ і вони забрали Андрія та повели кудись, погрожуючи автоматом. Мама плакала, молилася і знову плакала.

Його привели надвечір. Він був весь побитий, розірваний одяг просочився кров’ю. Ми почали обробляти рани. Поламаний ніс, декілька ребер і пальців, синці по всьому тілу, губи та очі розпухли… Але ми все одно раділи, бо живий.

Коли трохи прийшов до тями, розповів, що сталося. Його і ще зо двадцять хлопців привели до російського блокпосту. Їх перевіряли на наявність тату та позначок. Тих, у кого знаходили, допитували і розстрілювали. Деяких вбили навіть за лайку. Андрія і ще трьох хлопців побили за те, що нічого не знали, і позабирали все, що ті мали з собою. Сказали, що через пару днів знову будуть допитувати.

Наступного дня нам принесли їжу. Кинули, як собакам, і сказали, щоб їли повільно, бо такі «подарунки» будуть рідко, якщо взагалі ще будуть. Нагодували дітей, Андрія та мене. Мама з сусідкою з’їли лише декілька шматочків хліба, хоча хотіли їсти не менше, ніж ми. На щастя, через два дні до нас пробрався Андріїв друг Льоша і приніс харчів. Його побили разом із братом, але він отримав менше, ще й до того був боксером, тому побої витримував легше. Він сказав, що через три дні деякі мешканці збираються тікати вночі пішки через ліс. Робити зелені коридори рашисти відмовилися, тому у людей з’явилася хоч якась надія на порятунок. Ми теж вирішили тікати. Краще вже так, аніж чекати «милосердя» орків. Було лише питання: як провести Андрія, адже йти він майже не міг. Хоча сказав, що витерпить і піде з усіма. От тільки не судилося…

Як і обіцяли, рашисти знову почали збирати хлопців. Андрія забрали, потягли, хоч як мама не благала залишити. Привели ввечері, він знову стікав кров’ю. Коли мама побачила його понівечене обличчя і поламані вже всі пальці, не стрималася і зі словами «сволота, нелюди», плюнула під ноги оркам. Їх було троє, двоє невисокого зросту із завуженими очима, а третій — з темною бородою і густими насупленими бровами. Останній люто зиркнув на маму і сказав:

— Повтори.

— Сволота, нелюд, — процідила мама, сидівши на колінах біля Андрія.

— Хорошо, — сказав рашист і злісно посміхнувся. Він направив автомат на Андрія і… вистрілив у груди.

В той момент у мені щось обірвалось. Я не могла дихати, серце зчавив нещадний біль, а в легені ніби насипали піску. Далі все було, як у тумані. Мама кричала, хоча ні, вона просто вила. Вона кинулася на орка, але той сильно вдарив її по обличчю. Я хотіла підбігти до неї, але сусідка вхопила мене за руку.

— Ещё хоть слово в мою сторону, — проричав він над мамою, — хоть одно движение и вслед за твоим щенком пойдёт вся семейка. Поняла?

Мама мовчала і люто дивилась в його вовчі очі.

— Поняла, значит, — сказав він і, кивнувши своїм супутникам, пішов геть.

Мама ридала, обіймала мертвого Андрія, штурхала його тіло, просила, щоб прокинувся. Але він лежав незворушно, самотньо, вже спокійно.

Я забилася в куточок, щоб не чути цих криків, які роздерають серце. Я не могла плакати, настільки була в шоці. Не могла усвідомити, що він так просто пішов. Ні! Він не мав права нас покинути. Це нечесно. Я злилася на нього, за те, що він просто лежить, мовчить, за те, що кров в його жилах холоне, за те, що полишив мене.

То була жахлива ніч. Мама плакала без упину, кричала «Синочку!» і гарячково намагалася його збудити. Сусідка притисла дітей до себе, старалася закрити їм вуха, щоб вони не бачили і не чули того моторошного ридання. Але діти й так боялися, тряслися від недавнього пострілу, доки не позасинали. Досі не розумію, як вони взагалі могли спати в цьому пеклі.

А я знову підперла стіну і обіймала руками коліна. Я не плакала, сльози самі стікали по щоках тонкими струмочками. А та темна прірва в душі, що мучила мене, тепер стала ширшою, темнішою. І я впала у неї, щойно його вбили. Впала і розбилась, померла разом із братом. Той жорстокий тупий біль знищив мене. Страх розчавив мене, як комаху. Здавалося, я на межі божевілля. Смерть чорною хмарою нависла над моїм розумом, немов зграя чорних воронів, що клюють мозок безперестанку. Їхні очі блищать лютими вогнями. Хоча ні, то не воронячі очі, то очі того орка, що вбив Андрія. Того безжалісного варвара, чия душа така ж чорна, як ті воронячі крила…

Вранці прийшов Льоша з харчами, хотів спитати, чи ми будемо тікати цієї ночі. Він був увесь у синцях і прикульгував. Коли побачив вбитого Андрія — побілів. Вперше я бачила, як він плакав. Вони дружили з першого класу. Разом сиділи за партою, разом гуляли, разом їздили на пікнік, навіть спробували палити вперше разом. А тут його ліпший друг холодний і з кулею в грудях.

— Треба його поховати, — тихо мовив Льоша. — Я піду викопаю могилу під грушею, орки зараз снідають, не побачать. А ви попрощайтесь.

Знову сльози, сльози зраненої вовчиці. Сусідка тихо схлипувала. Коли чоловік був у відрядженнях, Андрій часто допомагав їй по господарству, за що потім отримував сувеніри з подорожі, які колекціонував. Добрий був…

Через півтори години весь брудний Льоша прийшов до нас. Він на руках відніс брата до могили, біля якої лежав великий мішок, в якому раніше зберігали зерно.

— Ні, так не правильно! — закричала мама, поглянувши на той мішок.

— Я знаю, — тихо мовив Льоша. — Але іншого вибору немає.

По маминих щоках знову потекли сльози, але вона вже не кричала. Мовчки підійшла до Андрія, поцілувала в лоб і пішла назад до підвалу. Ніхто її не зупинив, лише провели сумним поглядом. Льоша подивився на мене із запитанням в очах. Я заперечно мотнула головою і прошепотіла самими губами: «Я не можу». Як же було боляче! Сльози зрадливо линули з очей, але я стерла їх брудним рукавом куртки. Я не дозволю собі плакати. Я стану сильнішою. Не заради себе, а заради Андрія, заради мами. Я не буду плакати.

Сусідка теж поцілувала брата і разом з дітьми, які не покидали її, обліпивши, ніби мох, відійшла від ями.

— Допоможеш? — тихо запитав Льоша.

Я кивнула, і ми разом одягли на Андрія мішок. Я старалася не торкатися його, щоб не відчути холод тіла. Важко видихнувши, Льоша опустив мішок у могилу, перехрестився, прочитав молитву. Потім тричі кинув жменю землі. Я зробила так само. І Льоша мовчки почав засипати могилу. Неподалік чути було, як реготали орки…

— Ідіть у підвал. Я закопаю і прийду.

Ми слухняно пішли до підвалу. Мама сиділа під стіною і дивилась в нікуди. Я сіла поруч, але вона й не поворухнулася. Потім прийшов Льоша. Сів біля мене і просто обійняв, я поклала голову йому на плече. Так мовчки я й заснула. Льоша теж схилив голову на мою і задрімав. А коли прокинулися, мама тихо співали із сусідкою. У малої піднялась температура, і вони, напоївши її сиропом, намагалися приспати колисковою. Ми з Льошею домовилися про втечу цієї ночі. Він пішов.

Сонце повільно скочувалося за обрій, ставало все холодніше. Багряніло небо від темряви та диму. Опівночі знову прийшов Льоша. Він взяв малу на руки. Ми зібрали речі і вирушили.

Дякувати Богу, було місячно, і можна було роздивитися силуети понівечених будинків. Дорогою то там, то там лежали трупи, серед великих тіл були і маленькі, дитячі…

Жах проймав мене лише від одного погляду на тих загиблих дітей. Що ж вони їм зробили? Боялися? Любили своїх батьків? Прагнули жити? Чи, може, вони їм погрожували?

«Варвари, дикуни!», — роїлося в моїй голові.

Біля лісу нас уже чекали люди. Півсотні темних фігур. За головного — дід Микола, лісник. Він той лісок знає як свої п’ять пальців.

Почекавши ще півгодини, ми рушили у лісовий морок. Тихо ступали між соснами, боячись наступити на міну. Очі вже звикли до темряви.

Пройшли близько кілометра, раптом десь пролунали постріли. Нас переслідували. Від страху всі почали розбігатися в різні боки. Знову канонада пострілів, а за ними крики. Мама схопила мене за руку і, оминаючи дерева, бігла за Льошею. Та невдовзі ми його загубили і просто тікали, навіть не думаючи, куди саме.

Обстріли гучнішали. І раптом мамина рука ослабла. Вона відпустила мою руку і почала падати на землю. Я підхопила її, і мене охопив жах. Крізь одяг на спині просочувалася кров.

— Ні, ні, ні! — я схилилася над нею.

— Біжи…будь ласка біж… — прошепотіла вона і заплющила очі.

В очах потемніло… Моє серце просто розірвалося. Остання рідна мені людина померла в мене на руках. Як же багато я не встигла сказати. Чому? Чому мене знову покинули? Я плакала, хоч і обіцяла, що не буду. Сиділа і обіймала маму, таку ще молоду. На моїх руках лишилась кров, яка обпікала душу. Знову смерть. Знову на межі божевілля.

Я підвелась і, ніби в тумані, почала йти. Йти назад. «Нехай вб’ють і мене. Нащо мені жити». Я йшла, не обертаючись. Гриміли вибухи. Під деревами лежали вбиті. Почула неподалік незрозумілі звуки. Підійшла ближче: там лежала сусідка, а малий Сергійко зі сльозами на очах намагався розбудити маму, яка заснула вічним сном. Ноги підкосились, і я схилилась над хлопчиком.

— Сергійку, тихо. Чш-ш-ш. Все, заспокойся. Все буде добре.

— Що з мамою? — запитав він.

— Вона спить. Втомилася.

«Я повинна його врятувати. Він повинен жити!», — майнуло в моїй голові. І я взяла малого за руку.

— Ходімо зі мною. Ходімо.

— Ні. Мама. Я не піду без мами.

— Чш-ш-ш. Вона прокинеться і нас дожене. Чуєш, ходімо.

Він подивився на мене зляканими очима. Знову пролунали постріли. Хлопчик здригнувся і, востаннє поглянувши на маму, сказав:

— Я піду з нею, добре?

Відповіді не було.

— Ходімо, — прошепотіла я, і ми рушили вперед.

Йшли повільно, раз-у-раз зупиняючись і прислухаючись, чи ніхто не йде поряд. Раптом зовсім близько пролунали постріли. Ми сховалися за деревом, але одна куля все ж таки влучила. По руці потекла гаряча кров. Стрілок, слава Богу, недоцілив. Куля пройшла повз, але зачепила руку, трохи нижче плеча. Коли все стихло, я відірвала шматок кофти і як-не-як перев’язала руку. Не плакала, хоча біль був пекельний. Головне — довести Сергійка. Я взяла його маленьку, холодну від морозу руку і повела лісом.

Через годину малий втомився. Присіли відпочити. Раптом десь поміж дерев почулися тихі кроки. Мені заціпило, Сергійко прикипів до моєї ноги.

— Мені страшно, — прошепотіло дитя.

— Чш-ш-ш, — прошипіла я, та було пізно.

На плече лягла тяжка чоловіча рука.

Повернулась — Льоша. У нього на спині спала прив’язана якимось одягом Зорянка, сестричка Сергійка. Я кинулась йому в обійми. Він міцно притиснув мене до тіла, від чого я зойкнула (защемило руку).

— Ти поранена? — запитав Льоша.

Я кивнула і показала руку. Він витяг з кишені куртки бинт і маленьку пляшечку спирту.

— Взяв, про всяк випадок, — посміхнувся він.

Я зняла куртку. Льоша обережно обробив мою рану. Ми сіли, опершись об дерево. Зоряна тихо сопіла, а Сергійко схилив голову на мою ногу.

— Це Сергійко? — прошепотів Льоша.

Я кивнула.

— Я знайшла його біля Наталі. Вона…

Не змогла вимовити це слово. Надто багато смертей я вже бачила.

Льоша повільно встав.

— Треба йти. Холодно. Діти захворіють.

Я підвелась, взяла Сергійка за руку і ми пішли.

Надворі вже почало світати. За годину зійшло сонце. А ми йшли далі. Сергійко вже не ступав, а плентався. Він був надто стомлений і голодний. Але мовчав, навіть не плакав. Раптом Льоша зупинився. Він подивився на свою ногу і зблід.

— Що, що сталося? — розгублено запитала я.

— Міна, — прошепотів він.

Здавалося, я почала втрачати свідомість. Але вчасно опанувала себе.

— Що робити? — запитала я тремтячим голосом.

— Для початку — заспокоїтися. Слухай мене уважно. Зараз обережно забери Зорянку. І йдіть, доки не дійдете до дороги. Зупините якусь машину. І подзвониш в МНС, розкажеш їм усе. Коли мене заберуть, я тебе знайду. Тільки не плач, — благаюче промовив він.

Але сльози вже текли по щоках. Я не витримаю ще однієї смерті.

— Заспокойся. Чш-ш-ш. Забери Зоряну і йдіть. Тільки дивіться під ноги. Добре?

Я кивнула. Зняла Зорянку, яка досі спала. Льоша допоміг прив’язати її мені на спину. Я взяла його за руку.

— Все буде добре, — прошепотів він і поцілував мою долоню. — Йди, будь ласка.

Я обережно його обійняла, поцілувавши в щічку. Він посміхнувся.

— Гаразд. Але живи, будь ласка. Не покидай мене.

— Не покину, — сказав він, сумно посміхаючись, — йди.

Я взяла Сергійка за руку і пішла лісом. Обернулась. Льоша досі посміхався. Ми пішли далі. Опустила очі, вдивляючись в темну землю, встелену гілками і жовтою травою. Мін більше не було.

Йшли близько півгодини і я почула далекий шум автомобіля. «Дорога», — майнуло в голові. Ми пришвидшились.

Невдовзі вийшли на шосе, але воно було порожнім. Ми чекали. Я боялася кудись іти, боялася загубити шлях до Льоші, боялася його втратити. Він єдиний, хто в мене лишився. Єдина згадка про дім, про брата та маму, єдиний, кого люблю. Остання близька людина. Він завжди був поруч, скільки себе пам’ятаю. Завжди підтримував, оберігав, захищав. Іноді Андрій навіть ревнував. Та й не марно. Я любила його більше, ніж брата. Але не говорила, боялась. Тепер не боюсь. Та все одно не сказала, лишила на потім.

— Чого ми стоїмо? — прошепотів Сергійко.

— Чекаємо якусь машину, — теж прошепотіла я.

Не хотіла говорити вголос. Боялася наполохати цю тишу.

— А чому Льоша не пішов з нами?

— Він нас дожене. Він…

Раптом десь далеко почувся шум. Автомобіль. Нарешті. То була благословенна мить. Здавалося, я відродилася. Червона іномарка їхала в наш бік. Побачивши нас, водій, старуватий сивий чоловік, загальмував.

— Дітки, де ви тут взялися? — здивовано запитав він.

Я все йому розповіла. І про втечу, і про дітей, і про Льошу. Він впустив нас у салон автомобіля, дав попити, подзвонив рятувальникам. Ми чекали. Сергійко заснув одразу. Він був такий втомлений. Зорянка прокинулася, поплакала і вже встигла заспокоїтися. Через годину приїхали рятувальники. Я їм усе розповіла, і вони рушили в ліс.

— Я відвезу вас до себе додому, добре? Помиєтесь, поїсте.

— Ні. Давайте почекаємо Льошу.

— Нікуди не дінеться твій Льоша, — посміхнувся дідусь. — Я дав свій номер телефона рятувальникам. Як тільки вони його знайдуть, зателефонують мені. Йому є вісімнадцять?

Я ствердно закивала.

— Ну от, уже дорослий. Поїхали.

Ми поїхали до дідуся. Їхали недовго. Пізніше я дізналась, що ми вночі пройшли, щонайменше, тридцять кілометрів. Я досі не розумію, як Сергійко витримав таку довгу дорогу. Він — мій герой.

Коли приїхали, нас уже чекав теплий обід. Ми помилися, пообідали і попили теплого чаю. Найважче було пояснити Сергійкові, що сталося з мамою. Але пані Галина, дружина дідуся, дуже делікатно і обережно йому пояснила. «Треба сказати правду. Ти не зможеш довго його обманювати», — м’яко відповідала вона на мої відмовляння. Хлопчик трохи поплакав, але потім заспокоївся і почав гратися із сестричкою.

Невдовзі до пана Кирила, дідуся, зателефонували і повідомили, що змогли знешкодити міну. Вперше за останній місяць я відчула справжню радість. А згодом пролунав дзвінок. Мені дозволили відчинити двері. То був Льоша. Я буквально збила його з ніг. Він міцно мене обіймав, торкаючись носом мого волосся.

— Я ж казав, все буде добре, — шепотів він.

— Я так боялась.

— Все вже позаду.

Потім я нарешті впустила його в дім. Льошу нагодували і переодягли в речі дідусевого онука. Ці добрі люди допомогли нам із житлом, доки нас не забрали до притулку. Я невимовно вдячна їм. Завдяки їм я відродилась, змогла вилізти з того мороку, що поглинув мене після смерті брата і мами. Ще й досі мене охоплює жах з настанням ночі, я бачу смерті своїх близьких в нічних кошмарах. Все те, що я пережила, не зрівняється з жодним фільмом жахів. Але я рада, що вижила, що змогла врятувати Зорянку та Сергійка, що не здалася. А скільки ще жаху в тих окупованих містечках, там, де людей катують, вбивають, знущаються, ґвалтують…

Головне, не зійти з розуму, перебороти розпач, не переступити межу божевілля, не здаватися.

* Оповідання написане 2022 року для підліткового літературного конкурсу «Антитвір». Це освітній проєкт Мистецького арсеналу у межах Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Він покликаний стимулювати розвиток креативного письма серед учнів старшої школи та створювати майданчик для висловлення у нестандартний спосіб. У 2020 та 2022 роках проєкт був задуманий організаторами як спосіб підтримати українську молодь у надзвичайних стресових ситуаціях через можливість писати й бути почутими. Перекладено англійською мовою та проілюстровано ГО «Культурний Хаб» в межах програми «Wars.Ukrainians.Humanity.»

Авторка: Дар’я Кривець, 16 років

Перекладачка: Галина Пехник

Ілюстраторка: Настя Гайдаєнко

Контент-редакторка: Марина Корчака

Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі