Журналіст без голови

Чи є в Україні якісні курси для працівників ЗМІ?

Якось у 2013-му році голова Національної спілки журналістів і народні депутати партії Януковича розвели дискусію стосовно журналістської освіти. Прозвучали гучні заяви про те, що половина українських журналістів не мають профільної освіти, а 80% тих хто її отримав, не працюють за спеціальністю, тому країні терміново потрібна реформа.

Те що за всім цим шумом стояли чергові спроби тиску на пресу, на які екс-Президент був мастак, ні у кого не викликало сумніву. В редакції, де я тоді працювала, ми зібрали коментарі у експертів, і всі вони в один голос заявили: не освіта формує хорошого журналіста. Більшість відомих акул пера зі сміхом повідомили в трубку, що не закінчували ніяких Інститутів журналістики, і не жалкують про це.

Тим не менше десь у тому ж році, трохи комплексуючи через свою філологічну освіту, я вирішила закінчити якісь журналістські курси і, можливо, навчитися чомусь новому. Проте на мене чекало розчарування: всі ці прес-школи і тренінги зводилися до того, що якийсь чувак хвалився власними досягненнями або озвучував всесвітньо відомі редакційні настанови BBC. Інколи мені траплялися цікава тематична література, проте зазвичай в ній йшлося про історію журналістики або просто наводилися приклади хороших статей.

Зрештою Майдан навчив мене працювати у тяжких умовах краще ніж курси з екстремальної фотозйомки і “Посібник з безпеки для українських журналістів”, інтерв’ю з дочкою академіка Глушкова допомогло стати IT-журналістом, а ніч з пожежниками — зрозуміти що таке справжній фоторепортаж.

А потім одного дня я потрапила до суду, за результатами якого мала написати статтю, і усвідомила, що абсолютно не розумію що там відбувається. Я зробила фото — мене підняли за неповагу до суду. Взяла коментар у адвоката — не зрозуміла його суті. Охоронець вимагав журналістське посвідчення, а я не знала, чи має він таке право. Саме тоді я і дізналася про існування Інституту Медіа Права (зараз Центр демократії та верховенства права). Ця громадська організація боролася за розвиток незалежних медіа і проводила дистанційні курси, один з яких називався “Суди і ЗМІ”. Я зареєструвалася на курс, і вперше в житті навчилася чомусь корисному, що суттєво допомогло у моїй подальшій роботі.

Згодом я пройшла ще три їхніх курси і заради цікавості вирішила промоніторити сучасну ситуацію з журналістською самоосвітою в Україні. Результати були невтішні.

Спочатку я зареєструвалася на сайті «Prometheus» з метою прослухати курс “Інтернет-медіа” від викладача КНУ ім.Тараса Шевченко, що мав би переконати мене у доцільності відкриття онлайн-ЗМІ в Україні і дати практичні поради з його запуску. Вже за кілька хвилин мене почало піднуджувати — викладач на відео говорив у кращих традиціях мого вузу — хотілося заснути майже одразу. Я прокручувала курс вперед і назад, проте про практичні навички ніде не йшлося. Викладач філософствував на тему жанрів у публіцистиці, думав, що вважати, а що не вважати онлайн-медіа, вводив поняття конвергентної редакції та інколи робив слабкі намагання пояснити, як гарно писати. Особливо добивала шторка актового залу на фоні і довгі паузи між словами. Я не стала витрачати свій час.

Непоганим здався мені новий освітній проект WiceCow. Поки що він пропонує лише три цикли лекцій з журналістики, проте судячи з переліку на сайті, їх буде більше. На даний момент особливої уваги заслуговує “Журналістика з Миколою Вереснем та Юрієм Макаровим”. Вересень і Макаров просто розповідають історії з журналістського життя, проте роблять це настільки майстерно, що курс як мінімум вчить тому, як тримати увагу аудиторії.

Всі інші українські курси, які можуть пройти журналісти у 2017-му році, зводяться до поїздок у регіони чи дискусійних клубів. Такий формат я вважаю чудовим для новачків, але не для професійних журналістів, що прагнуть розширити знання, проте не мають часу роз’їжджати і навіть зайвий раз ходити. Їх, на жаль, чекатиме розчарування: ніхто в Україні не пропонує якісні онлайн-лекції, навіть за гроші.

Я не буду говорити про можливості журналістського навчання з нуля — їх безліч. Можна записатися до шкіл відомих українських телеканалів, можна пройти стажування у Верховній Раді чи за кордоном, було б бажання. А от для тих, хто вже все це вміє, лишається тільки інколи ходити на живі тренінги і побільше спілкуватись з колегами-професіоналами — цікаві освітні програми в Україні вони навряд для себе знайдуть.

На жаль, в переважній більшості керівникам українських ЗМІ байдуже, чи розвиваються їх працівники професійно. Для них головне щоб журналіст чи редактор слідував канонам видання і точно виконував редакційні завдання. Частково їх можна зрозуміти — коли співробітник стає професіоналом, йому більше не потрібна редакція з начальством над душею, він стає незалежним. А якщо всі журналісти отримають ім’я чи стануть головними редакторами, хто ж працюватиме на старе керівництво?

Тим не менше я лишаюся при своїй думці: свобода слова в Україні знаходиться в зародковому стані і ніхто не зацікавлений в розвитку незалежної журналістики. Відсутність якісних освітніх програм для кваліфікованих працівників ЗМІ — ще одне тому підтвердження.

Якщо вам сподобався цей пост, натисніть сердечко знизу.

Прочитати мою розповідь про особистий експеримент з художніми матеріалами можна тут.