Париж, відчай і соцмережі
В мене на телефоні є додаток від CNN, який примусово виводить найбільш екстрені події на екран. До прикладу:
- Місто Наджран, південний захід Саудівської Аравії. У понеділок, 26 жовтня, група ісламістів з шиїтської меншини звично виконувала молитву у своїй мечеті Аль-Машхад, коли в будівлю зайшла людина. Не встигнувши пройти й декількох кроків, вона себе підірвала. Троє загиблих, дев’ятнадцять поранено.
- Місто Бейрут, столиця Лівану. 12 листопада (саме так, в цей четвер!) два вибухи сталися на півдні міста, в переважно шиїтському районі Бурдж аль-Бараджнех. Вибухівки здетонували біля торгівельного центру Мансур акурат в годину пік, коли вулиці були вщерть заповнені людьми, які поверталися з роботи додому. Двоє підривників рухалися на відстані 30–40 метрів один від одного. Один загинув під час вибуху, інший втік. Вибухи спричинили тисняву і панічну втечу сотень людей. Приблизно 50 людей загинуло, ще 250 отримали поранення.
- Париж, Франція, п’ятниця, 13 листопада. Через 10 місяців після атаки на Шарлі Ебдо, французи прокинулися черговим ранком, повільно усвідомлюючи найбільшу атаку на країну з часів Другої Світової війни, та найкривавіший теракт з часів вибухів поїздів у Мадриді 2004 року. Власне, Франсуа Олланд так і назвав цю трагедію: “акт війни”. 129 загиблих та 352 поранених. 99 з них у критичному стані. Семеро з восьми терористів, які брали участь в атаці, загинули внаслідок вибухів або контртерористичної діяльності. Яка ситуація з восьмим і чи є ще в місті терористи, причетні до події, наразі з’ясовується.
У всіх трьох випадках — чи знали ви про всі з них? — відповідальність на себе взяла Ісламська держава.
Так от з цим додатком від CNN я живу вже два роки. Двадцять чотири місяці мені ледь не щотижня, а то й частіше приходять такі зазвичай трагічні новини. Інколи в центрі уваги і Україна.
Чи то світ змінився, чи то я виріс, але наша планета вже давно перестала бути безпечним місцем для життя. Звісно, менше знаєш — краще спиш, та менше з тим, ніщо не може гарантувати тобі, що ти доживеш до завтрашнього вечора.
Така позиція екзистенційного трагізму існування врешті дала мені розуміння, що з цією невлаштованістю доведеться жити до кінця і краще її одразу усвідомити і прийняти, аніж ігнорувати (що є досить поширеним виходом, адже людина має тенденцію знаходити в будь-якій ситуації щось добре й світле, за що можна вчепитися, аби не з’їхати з ґлузду).
І хоча всі мене знають як позитивну й оптимістичну людину, такий мій прояв народжується, насправді, від безвиході буття. Адже якщо ми ще й станемо занудами, то люди геть втратять бажання (вже не згадуючи про сенс) спілкуватися.
Тож коли я сьогодні прокинувся і кинувся вивчати новини, мене охопило відчуття відчаю. Але це було знайоме та звичне відчуття відчаю. Відчаю від неможливості щось вдіяти, якось вплинути, врешті, розділити біль рідних і близьких загиблих — аби не бути німим, немічним свідком.
Звісно, ця трагедія нам усім ближча, адже французи нам більш зрозумілі по нашому квазі-європейському духу, а наша революція гідності є далеким відгуком їхньої революції 1799 року. Тому я із розумінням ставлюся до того, що мало хто згадує та пише про Саудівську Аравію та Ліван.
Але що засмучує мене додатково до цих подій, так це реакції тих людей, того цвіту нації, чиї думки та позиції я небезпідставно вважаю не просто впливовими чи важливими, а витриманими, зваженими, об’єктивними.
Однією з найбільш поширених реакцій на нічні події стала злослива та саркастична позиція, яку можна коротко висловити у наступних словах: “Ми винні їм глибоку стурбованість”.
Коли президентом України став Порошенко, росіяни сміялися: “Укропи обрали шоколадного короля Вальцмана”. Та що росіяни, навіть українці самі досі зловтішаються з українців: “Ви там у Києві всі дурні, раз другий раз Кличка обираєте мером”.
На вибори в Києві прийшло 40% киян, і 40% з них проголосували за Кличка. Тобто у чотирьохмільйонному Києві, де голосувати мають змогу лише два мільйони, на вибори прийшло лише 900 тисяч людей, і з них лише 350 тисяч проголосувало за Кличка. Іншими словами, лише 9% відсотків містян обере мера для інших 91%. Тож ніколи, ніколи не ототожнюйте владу із усім народом, що її обрав.
Але я сподіваюся, що це усі і так мусять усвідомлювати, і справа не в ототожненні. Тоді повернімося до Парижу.
Нік Александер з Лондону та американська емігрантка Гелен Уілсон зустрілися багато років назад, однак знайомство так і не переросло у серйозні стосунки. Менше з тим, вони продовжували підтримувати контакт, інколи випадково зустрічаючись у неочікуваних місцях. Напередодні теракту Нік подзвонив Гелен і сказав, що він у Парижі. Наступної ночі вони зустрілися на концерті Eagles of Death Metal, групи, в якій Нік працював мерчендайзером, в залі Батаклан. Декілька годин поспіль вони тепло згадували всі ті речі, що сталися з кожним із них за декілька останніх років, поки вони не бачилися.
Гелен була щаслива побачити його знову, аж поки не стало чутно дивний шум ззовні. Люди стали забігати всередину, а за ними зайшли п’ятеро чи шестеро чоловіків із автоматами та дробовиками, які тут же почали навмання по всіх стріляти. В першу чергу — по тих, хто намагався втікти. Тому Гелен та Нік лягли на підлогу, лякаючись від кожного звуку кроків позаду них.
Нік лежав перед Гелен, коли хтось поруч ворухнувся і один із терористів став стріляти по них. Гелен, поранена в обидві ноги, не бачила, що трапилося із Ніком, тож намагалася підтримувати із ним розмову, аби контролювати його стан. Потім спробувала зробити штучне дихання з рота в рот. Коли Нік остаточно перестав дихати, Гелен, тримаючи його у руках, промовила йому наостанок, що любила його, і що він був коханням її життя.
Усвідомлюючи такі історії, які стоять за кожною із жертв, я не розумію, як можна бути таким бездушним, аби закидати французам нашу “глибоку стурбованість”, претензії на кшталт порожнього українського посольства після терактів у Волновасі чи Авдіївці, чи навіть звинувачення у недостатній допомозі нам у боротьбі із нашими (владою чомусь ще не об’явленими) терористами. Ці прості люди просто проживали своє життя, як могли, намагаючись ігнорувати усі ці жахи та паскудства, аби не збожеволіти. Так само, як і ми.
Далі, повернімося до соціальних мереж та самовідчуття. Дуже складно прийняти власне безсилля, особливо, коли є благородний порив щось зробити. Напевно, саме тому часто люди йдуть і кладуть квіти до посольств. Енергію співчуття витрачено благородно, і цей суто інтимний акт справедливо видно з екранів телеканалів та в стрічках новин, причому не тільки наших, але й французьких. Колективне свідоме виражене у найчеснішій його формі.
Але навіщо окремим людям публікувати власні фотографії з Рейтарської в соціальних мережах? Що це за акт вихваляння? Навіщо цей додатковий жест, який до французів вже не має жодного відношення? Чи, можливо, це заклик, аби й інші пішли та поклали квіти, наче це оживить загиблих чи вилікує поранених, а головне, зробить людину, що інакше б їх не поклала, моральнішою?
Нарешті, зранку я побачив повідомлення від Фейсбуку, що двоє з моїх френдів, які перебувають в Парижі, в безпеці. Це нова і важлива функція для користувачів, яку фейсбуківці вчасно застосували.
Тільки-но я зрадів, що технології стають на службі у людства, аж тут була презентована функція розмальовки аватарок в кольори французького прапору. Впродовж декількох годин десятки дівчат в купальниках, сексуальних нарядах, із щасливими посмішками та звабливими поглядами раптово перефарбувалися в блакитно-біло-червоні кольори, влаштувавши замість трауру якусь химерну вакханалію.
Я розумію, що це теж енергія співчуття, тривоги, та відчаю, яку Фейсбук зміг вміло спрямувати, але у що? Адже замість привернення уваги до подій (про які і так знають геть усі), ці дівчата привернули увагу лише до себе.
Я, насправді, не знаю, як варто вчиняти правильно в таких ситуаціях; коли дійсно потрібно вийти з аналізом подій, а коли промовчати; коли енергію відчаю треба вгамувати, а коли — спрямувати на щось важливе. Мені взагалі не йдеться про будь-які поради, бо я тут зі своїм життям не можу розібратися, що вже казати про інші. Але все ж таки, хіба не очевидно, що бажано б інколи думати про суспільні наслідки своїх вчинків, перш ніж їх робити?
Наостанок і про всяк випадок: висловлюю щирі співчуття родинам загиблих під час терактів у Парижі. Мої думки сьогодні лише з вами.
