В січні-лютому 2014 року як гриби після вересневого дощу почали рости контент-проекти. Звісно, що спеціалізувались вони «на Революції» (ну бо святий Боже, хто після ранку 19 січня не спеціалізувався на революції? Що, був хоча б один фотограф, блогер, подкастер чи колумніст, який не прагнув всіма правдами й неправдами потрапити на Грушевського?). Хтось відверто заробляв гроші і трафік, хтось творив нові медіа, не підлеглі «Сім'ї» та холдингові шльондр імені Курченка. Почали з'являтись спеціалісти із вбросів та фейків, усілякі «уаінфо» та «хвилі», аналітика (справжня та в лапках) валила в соцмережі нескінченним потоком (який лише посилився після окупації АРК та вторгнення російських найманців на Донбасі).

Здавалося б, серед полови та лушпиння мало «вилущитись» оте зерно, з якого постала би молода українська журналістика, позбавлена стереотипів, містечковості, регіонального «патріотизму», вишиванщини та кліше, псевдопозитиву чи псевдонегативізму і самозаперечення. Але рік 2014-й добігає кінця — а становище на ринку нових контент-проектів відверто не радує. І не лише мова про великі видання, які працюють ніби за інерцією (зараз інтерес читача ще так-сяк рятує тема АТО та репортажів із місця подій — хоча, правду кажучи, я краще подивлюсь світлини та почитаю записи в Фейсбук Шуклінова з «Ліги» чи Аліни Михайлової з «Армії SOS», ніж буду силувати себе продиратись кріз аналітку із подвійним дном від УП, Hubs чи інших подібних ресурсів: мені потрібні очі, вуха і думки людей, які щось роблять «на передньому краю», а не просто обжовують вуха чергових експертів, які перестали пірнати краплями в теплий океан і тепер переключились на війну із її глобальними наслідками).

Міська журналістика, яка ніяк не доросте

Навесні і влітку почали «прокидатись» паростки міської журналістики: не лише Київ, але й регіони почали виявляти цікавість до урбаністики, проблем міського середовища, архітектури та безбар'єрності тощо. Приблизно в цей час в кожному місті України почали виникати ВК-пабліки, часописи, блоги на цю тематику. Нині більшість із них оновлюються пару разів щотижня і радше знаходяться в стані «кризи жанру», аніж «в авангарді» вирішення міських проблем. Прірва між декларуванням та реалізацією виникає не лише через брак досвіду в авторів чи якісних урбан-проектів в Україні. Прірва в тому, що журналісти поки не спромоглися донести до співгромадян, таких собі пересічних Васі та Каті, чому не треба смітити, навіщо потрібно споруджувати пандуси і чому городяни мають вимагати у влади сортування сміття та світлодіодних ліхтарів на зупинках міського транспорту.

Віддаліться на 30–40 км від Києва, Львова чи Харкова — і озвучувані вище проблеми будуть здаватись тамтешнім мешканцям сіл та містечок маячнею звичайного божевільного. Журналісти міських видань відтак воліють радше вести кримінальну хроніку автомобільних викрадень, ДТП та накритих «точок» із продажу спайсу, аніж розповідати про те, як можна змінити місто, в якому вони живуть. Та й трафік не той: пересічні Вася і Катя зґвалтування обговорюють, лайкають і шерять набагато краще за проект безбар'єрного середовища в окремо взятому мікрорайоні.

Тусовочність як явище та проблема

Журналістика та блогінг в Україні з якихось містичних причин виродились в окрему касту форматів та людей, які варяться в власному соку і вперто не бажають змішувати сфери і кров. Відтак починається що? Правильно: інформаційне виродження. Одні й ті ж самі герої дають інтерв'ю одним і тим же людям в одних і тих же виданнях. Навіть питання та теми для обговорення стають схожі як негренята-близнюки посеред ночі.

Торік з медіа-форуму у Львові я бачив в стрічці Твіттера й Фейсбука звіти і враження. Цьогоріч я бачу сотні селфі із знаменитими українськими журналістами та як Найєм танцює зі Станко під баян. Дуже радий за entertainment-складову Форуму, але хотілося б почитати щось і про brain (хоча б як людині, яка на Форум не потрапила). Всі говорять про ключову роль Форуму в рушійній силі журналістики, мало хто розшифровує, в чому та рушійна сила полягає (а ще менше хто розуміє, в чому та рушійна форма і сила). Це як «вічні студенти»-схоласти, які бродили університетами середньовічних міст набиратись мудрості в найкращих викладачів та «книгочеїв» заради знань як таких (а не задля практичного їх використання). Журналістика, яку не бридко читати, і досі належить 30-річним, хоча всі невпинно повторюють про якусь абстрактну талановиту молодь. Чи то молодь постаріла, чи то я чогось не розумію.

Чим довше журналістика в країні заміст професії буде мати характер тусовки, тим повільніше буде тривати розвиток нових ідей та форматів, про які скажу трохи згодом.

Телебачення ні про що

Якщо ви вмикаєте — скажімо — американську кабельну мережу, то знаєте, що FOX — це новини та політико-аналітичний контент для аудиторії правих поглядів, CNN дотримується нейтралітету та універсальної міжнародності, а CNBC традиційно тяжіє до ліво-ліберальної риторики. Якщо ви вмикаєте український телевізор, то хоч всі 32 канали ефірного і ще зо два десятки кабельного телебачення перебери — ніколи не збагнеш, яка аудиторія у цієї «збірної солянки». 23 роки минуло — а віз і нині там: контент або являє собою «зліт пропагандонів», або розрахований на середньостатистичного андрогіна-гермафродита із невизначеною життєво-політичною позицією. Відтак ТВ в Україні цікаве лише пенсіонерам і дітям: перші дивляться там Шустера, другі — мультики. Решту часу займає реклама та замовні політичні сюжети і передачі, де Білі мочать Чорних, а де-Білих мочать Чорні (причому розстановка Білих, де-Білих та Чорних залежить від товщини гаманця та партійної приналежності власника телеканалу).

Свіжий прорив зими — «Громадське» — по завершенню Революції Гідності та кримської кампанії Путіна й перетіканню АТО у фазу замороженого протистояння втратило свою роль джерела новин наживо. Ніша нормального каналу для «ящика» залишається порожньою. Єдине сподівання — обіцяне Аласанією суспільне мовлення і повний перезапуск «першої кнопки».

Відеоблоги та подкасти як екзотика

Скільки подкастів українського походження (які не пишуться як копія радіопередачі для інтернету) ви знаєте? Правильно — жодного. Скільки відеоблогів нормальної тривалості та якості ви знаєте? Я знаю лише три, і ті — два виходять російською і про ІТ та фото, а один українською, але про політику, хоч і смішно. Ну і плюс відеоогляди гаджетів та машин, але це радше огляди, а не блоги.

Обидва формати блогінгу залишаються журналістською екзотикою. І не тому, що немає устаткування чи тем, про які можна було би говорити на камеру чи в мікрофон. Проблема — як на мене — в браку способів реалізації, від яких би не відгонило дилетантством та кривими руками. Що з цим робити? Дивитись на сусідні країни, запозичувати досвід, щось копіювати, щось вносити своє.

Що характерно — по ходу Революції були спроби запуску регулярних форматів, але майже всі вони не дожили навіть до літа. І тут ми підходимо до такого явища, як інтернет-радіо.

Радіо в Мережі житиме, але чи помре FM?

Вже років чотири всі постійно пророкують, що через розвиток інтернету FM-простір помре. Але радше помре він не через інтернет, а через нелюдську кількість реклами в ефірі абсолютно будь-якої ефірної радіостанції. На 15 хвилин ефіру приходиться 8 рекламних роликів і 2 пісні в урізаному вигляді. А зранку це все розбавляється тупими жартами тупуватих дівчат і хлопців, які вдають зі себе гумориста-тамаду. А ввечері «пєрєдайтє пажалуйста прівєт Свєтє із Адєси». А потім ти виходиш з таксі, де все це почув, і хочеться вимити вуха із милом.

Відкриття 2014 року в радіоефірі відбулося не в FM-діапазоні — а в інтернеті. Точніше, відкриття почалися ще 2013-го — із радіо ПЮРЕ. В 2014-му до них додалися «Аристократи». Останній проект — це те, чого на мою скромну думку, не вистачало українському радіоефірові з часів середини 90-х, коли було чимало регіональних експериментів із інді-радіостанціями.

Можливо, «країні У» пора перестати вигадувати поняття «формат» і робити просто «британське» радіо, де люди будуть грати нормальну якісну музику, а не попсу часів моєї юності, і де будуть говорити нормальні дорослі люди, а не упороті на всю голову 18-річні дівчатка із підкуреними голосами і дивним «почуттям гумору»?

Втім, усілякі ефірні«хіт-фми», «радіво-шансони» та «руські радіво» не помруть: будучи проектами дотаційними в своїх холдингах, вони будуть існувати не стільки, скільки «аудиторія є», а скільки того заманеться їхнім господарям. І в цьому — чергова гримаса української медійної економіки. Тут не продають навіть збиткових активів, якщо вони можуть згодитись для «політичного мочилова» на найближчих виборах. Що казати, якщо в нас існує «Рабінович-ФМ» (дякувати Богові, що не «Черновецькі-стейшн» чи «Ахмєтов-радіо»).

Стрімінг як передчуття 3G

Журналісти України відкрили цього року для себе Ustream і всі прекрасні сторони трансляцій наживо за допомогою смартфону чи планшету, підключеного до бездротового інтернет-роутера чи просто до каналу оператора. Власне, 2014 рік показав, що в країні, де досі немає повноцінного 3G, а з нормальним стрімінгом доводиться справлятись лише за рахунок CDMA-покриття і то одного оператора, є величезні проблеми із організацією прямих включень з місць події без розгортання майданчика.

Анонсований на лютий 2015 року конкурс із «роздачі слонів» (трьох ліцензій на зв'язок третього покоління) вселяє сподівання на те, що стрімінг не стане просто тимчасовим відлунням зимової Революції, а буде першим кроком до налагодження нових форматів роботи журналістів та блогерів в подальшому.

За нестандартними форматами як і раніше доводиться йти в Росію

Хтось чув про український проект божевільних, але реальних (а не фейкових) новин? Ні, тому ми читаємо Заліну Маршенкулову та її Breakingmad.

Хтось бачив український сайт про інтернет-скандали та дивні події в сфері гаджетів та ІТ? Ні, тому ми читаємо TJournal.

Хтось бачив українські подкасти про стартапи та підприємництво? Ні, тому ми слухаємо «Рунетологию» Спірідонова.

Я не закликаю тупо копіювати формати і переносити їх на вітчизняний ґрунт. Але навіть оригінальних блогів типу Anna&Maria Times, Inspired, «Читомо» в нас настільки мало, що їх можна перелічити на пальцях однієї руки. Частково це викликане тим, що блоги та самостійні авторські проекти сприймаються як забаганка та іграшка, а не як інструмент заробляння грошей чи просування своїх вмінь. А частково тим, що молоді й гарячі чомусь не поспішають розробляти непахане поле.

Попит на україномовний контент значно перевищує пропозицію

В нас є новинки в царині створення україномовного контенту для телебачення, інтернету і навіть частково — для радіо. Але я особисто стикаюсь із тим, що ні якісно, ні кількісно пропонований продукт часто «не дотягує» до обсягів попиту на нього. Річ не в тім, що хтось вважає це штучним обмеженням чи думає, що це «не продається». Річ у тім, що краще їздити наїждженими рельсами і не турбуватись про прокладення нової магістралі, поки старі рейки не розсипляться. А після нас? А після нас хоч і трава не рости: ми вже доти станемо зубрами журналістики і будемо роздавати поради на майстер-класах.

Ніхто не оборобляє якісно «ниву 20-річних»

Молода аудиторія українців всеядна: вона буде споживати те, що ти їй даси і популяризуєш. Популяризували «хуйові міста» та пабліки «Типичный %город%» — споживають. Популяризували ферму пабліків «Сплетни» та «Курицы» — споживають. Балансують на межі ультраправих настроїв та гомофобії і запускають аналоги «Модного приговора» — споживають. Швидкий трафік, клонування ідей МДК та «білого вагону», більше матюків, мемогенератори та низька модерація на вході + щедра «доливка» ботів — і в нас готове ціле VKontakte Generation. І воно приносить гроші, а не лише перегляди та лайк-шейр-ретвіт.

Якщо оцінити рівень якості YouTube- та Facebook-проектів для 20-річних у нас і в країнах Європи, Азії, Австралії та США, розумієш, що в Україні все перебуває в печерно-зародковому стані. Якісно піднімати планку ніхто поки не планує, бо блогерів та контентщиків, котрі володіють тут сторінками та спільнотами із десятками й сотнями тисяч користувачів у віці 16–22 роки, все влаштовує і так. Криза форматів та циклічна повторюваність між тим за 3 роки стали очевидними, максимум цю нішу можна буде експлуатувати ще рік — а далі доведеться щось змінювати.

Час «полоти бур'ян» і «плекати мову». І мовлення

Головна проблема і журналіста, і блогера в Україні — це стилістика, корекція, редагування і вичитка. Справа не в одруківках чи граматичних помилках. Справа в тому, що 60% текстів неможливо читати без валокордину в принципі. Факт-чекінг досі перебуває десь за межею знань та умінь; редактура та дотримання єдиного стилю — із області розкошів; некрадені фото та картинки — радше виняток; зворотнє посилання можна здобути лише із використанням лопати-в-лоб.

Полоти усі ці нескінченні «бур'яни» мають не лише самі журналісти та редакції проектів, але й читачі. Стежити за культурою мовлення та якістю контенту в теле-, радіоефірі та Мережі. Вказувати на очевидні прорахунки. Вимагати в журналістів та блогерів більш активної участі в обговоренні сказаного / написаного / відзнятого / озвученого. І тоді, років за три-чотири, вітчизняні ЗМІ та контент-проекти буде приємно, корисно і цікаво читати.