Червоний прагматизм
Новела
“Мій Харків знаменитий”
або
“Мій Харків поетичний”
або
ще якийсь Харків.
Бляха, я 300 літ витратив, аби знайти цей вірш, здається, Ґеа Шкурупія, що його мелькома бачив раз на фб.
І думаєте, знайшов?
Знайшов я дещо інше, дещо дуже далеке від Ґеа, утім напрочуд співзвучне.
Отже, того весняного ранку коли сонячні промені ковзали по сонному довбалу талої ожеледі, я натикнувся на графіті на стіні з рівної біло-замазюканої цегли:
КОЗАКИ Я ВЧАДІВ ПО ЧЕРВОНОМУ РОМАНТИЗМУ
Криваво-червоні літери, наквацані од душі, вкотре нагадали про вірш Ґеа Шкурупія.
Нижче, дрібнішими літерами значилось:
козаки я йшов площею Європейською і побачив парубка в бобочці Булгакова і ПЕРЕЇБАВ ЙОМУ З ЗАКРУТУ В БОРЩ
бо тут не місце МОНАРХІЧНИМ ЗРАДНИКАМ і БІЛИМ ПОЧВАРАМ тільки ЧЕРВОНИЙ РОМАНТИЗМ ХАРКІВ ЖИВЕ ЕНЕРҐІЄЮ ХВИЛЬОВОГО, ШКУРУПІЯ І СЕМЕНКА!!
БРАТОВЕ ВСІМ УЛЬТРАВАПЛІТЕ ГАРМКОР КОМ’ЮНІТІ!!!!11
ТІЛЬКИ (Я)РОМАНТИКА, ТІЛЬКИ КІТУ ЧОБОТЯХ ТІЛЬКИ РЕДАКТОР КАРК!!!1
Тоді на розі цієї брудноцеглової будівлі я помітив чоловічка в капелюсі й плащі і він курив люльку, що аж непристойно відгонило нуаром 20-их.
Мені якраз в навушниках заграв Ентертейнер і дядько цей подумки затанцював, немов іграшковий клоун, на піаніні.
— ((ПРОШУ ПАНА, НЕ БАЖАЄТЕ КУПИТИ ПАРНАС?)) — відволік мене дядько в капелюсі. Я подивився на нього саме коли він випихкував тугі кільця сирого диму.
— Не зрозумів, — одмовив я, витягнувши навушника й наїжачившись. Не люблю сейлзів.
— Пропоную купити Парнас, — усміхнувся він зморшкуватим лицем. Здавалося, зараз розчахне брунатні поли плаща й покаже мені той незрозумілий Парнас.
— Не певен, що це таке.
На це дядько промовчав, постукав люлькою об брудну цеглу витрушуючи, засунув люльку за пазуху й підійшов до мене, простягуючи руку.
— Мене звати Дякуб. Я представник компанії ПроктолЕндҐемба.
Я коротку хвилю проглянув його долоню — ніби чиста. Потис її і відмовив:
— Радий знайомству.
— Продукт, який я пропоную, цілком легальний, — Дякуб засунув руку в кишеню плаща.
— Без проблем.
— Направду, це інфопродукт, — Дякуб ствердно закивав.
— Тобто, “Парнас”?
І я зробив величезну помилку, що щось спитав.
Наступні кілька хвилин Дякуб без упину торохтів, наче Ірландомовний монолінґв, про переваги “Парнасу”, гарантії компанії ПроктолЕндҐемба і, звісно ж, систему знижок. Що саме являє собою продукт, я так і не зрозумів.
— Так-так, добре. Я вас зрозумів, — хутко сказав я, дочекавшися врешті коротунької павзи між рядками його рекламної поеми.
Дякуб витягнув з-за пазухи візитівку й дав мені. На диво, нічого більше не додавав, а просто попрощався й обіцяв хорошу знижку, якщо куплятиму “Парнас” через нього (“бо ти мені сподобався”).
Я потюпав собі далі, а Дякуб певне залишився на своєму місці на розі чекати наступної жертви.
Звісно я лібертаріанець, але заборонив би торгувати на вулицях. Я джвакав хляпаниною і відчував, як у мене спітніли долоні. Торгівля — це війна. А якщо кожен може вискочити з-за рогу й отак просто напасти своїми продуктами — то хіба можемо вважати вулиці безпечним місцем?
Я мацав у кишені візитівку Дякуба, за звичкою загинаючи краї і всіляко торкаючи середину. Навіть не лакована! От же ж жебрацькі витівки…
Нарешті я добувся зупинки й скоро сів на маршрутку. Сів у властивому значенні, бо була неділя й смердючі пенси запхалися по церквах.
Шлях довгий — з мого спального району аж до іподрому.
Ох, моя люба увертюра з Вільґельма Теля. І я поправив навушники.
“Ось броколі від Бондюель,
і вітаміни точно в ціль”слова з реклями
Того дня мали практикувати рись. Мої долоні пітніли ще дужче й без упину. Я витирав і витирав їх об штані. Що казати — тільки недавно мені перестала кріпатура в ногах від того, що тримався в сідлі. А вже — рисак.
Приготувався я напрочуд швидко, заскочив на Рудика — і потроху ми пішли.
Погладив його тепленьку, 38-градусну шию, нагадуючи про себе і про те, який з ним завше лагідний.
Що ж, ходу.
Я вже тримався в сідлі, коли Рудик давав рисака. Однак то з інструкторкою, котра владною рукою тримала мерина за вузду.
А тепер… Рудику, я не ковбой! Я не пасу корів!
Гоп-гей! куди ж ти, любий мерине!
І от коли мені здавалось, що я ось-ось випаду з сідла, я опинився в темній кімнаті, котру освітлювала єдненька тьмяна лампочка горі.
Я сидів за широким сірим столом. Стіл покручувався — трохи паморочилось — певне ще від їзди. Проте я забачив чітко, що навпроти мене сиділо троє чоловіків у шкіряних плащах.
— Фамілія, — різко спитав той, що сидів справа.
— Розумовський, — мимоволі відповів я, ніби не сам керував тілом, а дивився такий собі сенсорний фільм.
— Царист, чи що? Шляхтич?
— Ніяк ні. Просто прізвище таке.
— Добре. Тоді, товаришу Розумовський, відповідайте на таке: що ви зробили для неньки України, нашої великої комуністичної батьківщини.
— Та я, звичайний громадянин…
— Користуєтесь польськими товарами?
— Та іноді бува…
— Російськими? — перебив чоловік.
— Стараюсь не…
— Попахує зрадою, — знов перебив.
— Може ви ще й Чайковского слухаєте?! — геть визвірився цей праворуч.
— От ви Чайковського не чіпайте, — раптом втрутився той, що зліва. — Він нащадок запорозьких козаків. Як наш поет Маяковський. Як і Розумовський, до речі.
— ЗапорІзьких… — лише здушено одказав правий.
— Отже, товариство, що думаємо? — нарешті відкарбував середульший. — Часу маємо обмаль.
— Так. — сказав правий.
— Ні. — сказав лівий.
— Що ж, — одповів тоді середульший, заносячи суддівський молоток. — У такому разі…
Раптом з-під молотка приснуло ярим червоним полум’ям, а сам середульший обернувся знагла на пащеку потворного дракона… дракона з головою коня.
— Ґа-ґа-ґа, — заґелґотала пащека, розверзаючися перед самим мною і тягнучись, тягнучись…
Я прочнувся вже поза іподромом. Стоячи просто на дорозі. Не знаю як сюди дістався, але поспішив перейти на тротуар.
Збентежений, напружений і змучений, я закрокував, не знаючи куди, мов на ходовицях. Холодний піт пронизував моє спіднє.
Мої навушники кудись ділись. Та я був надто знервований, аби перейматись — і вмить забув.
Раптом я намацав щось у кишені. Щось таке виразне, трохи притрушене, але ще здатне щось мені повідомити.
Я дістав і глянув: біла, зажмакана візитівка, котра твердила:
Зразок 2CX (легальна продукція)
Спайси, мікси, солі та інше: t.me/diakub_e
Я зареготав мов навісний, злякавши зграю брудних голубів, що були порпалися в замазюканому снізі.
Підписатися на Твітері.
Лайкнути на Фейсбуці.
Слідкувати на Медіумі.
У верхньому банері — фото совєцької мозаїки з Харкова (джерело — сайт sovietmosaicsinukraine.org).
Мозаїку допомогла знайти Олена Мартинчук. (Дяки.)
Інші тексти:
