Перекладацький фейл Жупанського: “Ідентичність Франції” Броделя

Перша книга з серії

Переклад “Ідентичності Франції” Фернана Броделя з-під пера пані Світлани Глухової нагадав мені “Ігри, в які грають люди” Еріка Берна від КСД. Так само тоді, коли я читав Берна, перекладеного Кариною Меньшиковою, голова мені пухла, слова й шматки фраз ледве в’язалися в речення й зміст. Я кляв автора й жбурлявся книжкою.

Тоді я був юний і дурний, тому прочитав аж пів-книги, перше ніж узяти якісний російський переклад і насолодитися чтивом од таки файного автора — не лише спеціаліста в своїй сфері, а й доброго письменника. (До речі, тре’ віддати належне сапорту КСД — коли я їм поскаржився, вибачилися й запропонували повернути їхнє недоладне видання в будь-якому магазині клубу. Книгу мені везти було ліньки, але ім’я перекладачки я запам’ятав.)

З книгою Фернана Броделя в українському перекладі я вже не чинив настільки глупо. Не пнувся довго. Насилу подужавши вступ і дрібку з першого розділу, я скипів.

Книгою вже не жбурляв об стіни, ні. Одначе зразу висловився на Фейбуку, який жахливий переклад. Він мені, якщо це можна так назвати, “стилем” нагадав неоковирний, нечитабельний совєцький переклад “Собору Паризької Богоматері” Гюґа, пера Петра Тернюка (натомість раджу переклад 1935 року). Нежива, по-канцелярськи російська структура речень, з калькованими сталими виразами й “пристойною”, бідною гончарівською лексикою (все те, що називається “державна мова” — штучне, книжне російсько-київське койне, створене Олесем Гончарем).

Я й написав на Фейсбук, що пані Глухова нашої реальної мови не знає. І це ще пів біди — адже той же Гончар ним витвореним язичієм володів майстерно. А в перекладачки Броделя… бліда копія.

Приклад? Прошу!

зі стор. 27

Уривочок з першого розділу, на якому я попрощався з перекладом Світлани Глухової:

Однак який француз не отримував задоволення, спогляда­ючи картину розмаїтої Франції, непередбачуваної, такої, що змінює своє обличчя, спосіб життя, природу, тип населення, кольори кожні двадцять — тридцять чи сорок кілометрів? Тим більше, що кожен із нас пов’язаний з тим чи іншим випадком роздрібненості: ми належимо не лише до тієї провінції, якій у своєму серці віддаємо перевагу перед усіма іншими, але й до якогось певного реґіону цієї провінції…

Причеплюся передусім до лексики. Наприклад, замість книжного “отримувати задоволення”, котре підпахує російським душком (“получать удовольствие”), існує чудове українське слівце “втішуватися”. Ерґономічніше, питоміше, енергійніше, більше пасує пишному стилю Броделя.

“Такої, що змінює…” — це певно “изменяющей”, пані Світлана по-школярськи сумлінно передала цей непритаманний нашій мові зворот буквальним перекладом. Саме так хитро вчать звиклих до російської учнів з подібними активними дієприслівниковими формами обходитися в (пост)совєцьких школах України, коли є потреба свої російські думки викласти українською (повірте мені, я з Миколаєва, вчився в російськомовній паралелі): “изменяющий” — ”такий, що змінює”. Оце я називаю гончарівкою — коли насправді російська ориґінал. Загалом, синтаксис у пані Глухової мало того, що підросійщений, а ще й дуже костурбатий — читати тяжко, слова й фрази розбігаються немов кури від шкодливого хлопчака.

Третє, “реґіони”. Модне “ґ”, я теж у цій статті вирішив повимахуватись. Однак у такому контексті реґіон, який є дрібною адміністративною одиницею — суто французька реалія. Аби не спантеличувати українського читача, звиклого, що реґіон — це ледь не пів-України, варто було написати “район”. По суті французький “реґіон” приблизно відповідає українському (насправді совєцькому) “району”, як “провінція” — ”області”. Ну, або хоча б пояснили іноземну реалію приміткою — бо інакше ніби наркоман писав.


Понад те, я задумався, що робити далі. Бо читати хотів тільки це й ніщо інше. Але гівнопереклад від Жупанського не міг читати фізично. Я все-таки шаную своє психічне й емоційне здоров’я.

Віднайшов у всемережжі російський переклад (ще сер. 90-их). Читаю. Овва! Та пані Світлана Глухова не лише нашої мови не знає — вона банально не вміє перекладати. Поготів перекладати тексти такі поетичні як у Броделя. Російський переклад весь шарм автора (що його обіцяє й українська анотація), передає. На жаль, французьку я знаю на дуже базовому рівні, аби зацінити ще й ориґінал.

Коли читаю російський переклад, де все чітко, ясно, сенс не плаває на глибині, а стрибає мені в голову — то підозрюю, що пані Глухова як і я поганенько знає мову ориґіналу, аби втямити й передати все, що там написано (зокрема між рядків). Ба більше, складається враження, що в перекладі від Жупанського слова не на своїх місцях — аби читач зрозумів, про що йдеться, тре’ перше зібрати пазл розрізнених уривків фраз. Перекладачка не володіє не то що стилем — словом. Хто допустив таку людину працювати з текстом (пане Жупанський)?

Ось переклад того уривочка згори, російською, перекладачі Зєнькін і Мільчіна — живенько й природньо (як на росіян, звісна річ), не буквалістично:

Какой француз, однако, не испытывает удовольствия, видя Францию разнородную, неожиданную, где через каждые двадцать, тридцать или сорок километров тебе предстают иные пейзажи, иной образ жизни, иные краски и по-иному устроенные населенные пункты? Тем более что каждый из нас ощущает себя уроженцем не только определенной провинции, которую в глубине души предпочитает всем остальным, но и определенного уголка этой провинции…

Ось іще пару порівнянь з російським перекладом. Вони явно демонструють: пані Глухова в багатьох місцях не досить добрала, що написано в ориґіналі, а якщо й добрала, то не зуміла передати.

Укр.

Насправді, хто з нас, французів, не ставив перед собою знов і знов питання щодо нашої країни у сьогоденні, а тим більше не запитував себе про ті трагічні часи, які безперестану виникали на шляху нашої долі упродовж усієї його довжини? Ці катастрофи перетворювалися щоразу для нас на величезні провалля в історії, так само як у наших сучасних повітряних мандрівках існують ці повітряні ями, ці несподівані джерела світла у товстому шарі хмар, у глибині яких помітна земля. Катастрофи, що зяють, провалля, джерела сумного світла, — наша історія сповнена ними, це, якщо не заглиблюватися за­ надто далеко у минуле, 1815, 1871, 1914 роки… Це 1940 рік, коли лунала заупокійна нації, вдруге для нас, неподалік Седана; коли розпочалася, у нечуваному безладі поразки, драма Дюнкерка…

Рос.

Будем откровенны: кто из нас, французов, не задумывался о судьбах нашей страны? Мы тревожились о них всегда, но особенно сильно в те трагические часы, которые беспрестанно выпадали на нашу долю. Катастрофы образуют в истории страны зияющие провалы, похожие на те разрывы между облаками, те светлые колодцы, в которых взорам человека, летящего в самолете, внезапно открывается земля. Катастроф и бездонных пропастей в нашей истории довольно: назовем хотя бы, чтобы не погружаться чересчур глубоко в толщу времен, годы 1815, 1871, 1914... и 1940-й, когда - второй раз в нашей истории - раздался похоронный звон под Седаном, когда немыслимый хаос отступления завершился драмой Дюнкерка...

Укр.

У будь-якому разі неможливо у цій протидії множини та однини спритно сховати перший кінець у воду. За його відсут­ності ми не окреслимо ніколи проблеми проблем нашого наці­онального минулого, цього вибуху низів, суперечностей, тиску, непорозумінь або додаткових домовленостей — таке існує, — але також і сварок, багаторічної ненависті, кпинів. Вогонь за­вжди може спалахнути у будинку: розважливий історик Марк Ферро стверджує навіть, що Франція має покликання до єдиної громадянської війни.

Рос.

Что ни говори, цельной Франции противостоит Франция многоликая, и мы не вправе изучать только первую, игнорируя вторую. Не признав за нашей родиной многоликости, мы никогда не сможем разобраться в нашем национальном прошлом, сущность которого - подспудное отторжение одной области от другой, противоречия, непонимание или взаимопомощь (случалось и такое!),- но также и ссоры, ненависть, насмешки. Пожар может вспыхнуть в любую минуту: хладнокровный историк Марк Ферро утверждает даже, что призвание французов состоит исключительно в том, чтобы воевать друг с другом.

“Має покликання до єдиної громадянської війни” — це взагалі читається мов якась наркоманія. Глянемо в ориґінал?

Коментар Дениса Дьоміна з приводу останнього уривку:

…моя французька вже трохи заіржавіла, але, наприклад, оце — епічний фейл, близький до підрядника. Сумніваюся, що єдиний (пардон за каламбур):
Le feu peut toujours prendre à la maison : un historien tranquille, Marc Ferro, affirme même que la France aurait la vocation de la seule guerre civile
Вогонь за­вжди може спалахнути у будинку: розважливий історик Марк Ферро стверджує навіть, що Франція має покликання до ЄДИНОЇ громадянської війни.
(там «має покликання ЄДИНО до громадянської війни», а не до єдиної війни.)

А загалом — ох як схоже на машинний переклад. Це робила жива людина? У фахових колах кажуть — недопереклад.

Отож, якщо редактор(ка) Видавництва Жупанського гадав/ла, що, зробивши з регіонів “реґіони”, а з Галії “Ґалію” й таким іншим робом прикрасивши текста, він/вона напустить читачам в очі достатньо пилюки, аби не завважили кепського перекладу — помилився/лась.

Бо й докорінна мовна, але винятково мовна, правка перекладу не врятує. Треба робити новий. Геть.

Для мене як і для багатьох українських читачів лупатий зверхній рахіт з емблеми видавництва Жупанського на палітурці став знаком якості перекладу. Я майже не перевіряв як звичне, чи добре перекладено, коли вибирав книгу — це ж Жупанський!

Тим неприємніше було розчаруватися. І тепер, по щирості, нікому не раджу переклад “Ідентичності Франції” Ф. Броделя від Видавництва Олексія Жупанського.


Трохи про гроші

Як тут ще не згадати про нещодавній скандал з українськими книгопіратами, де пан Жупанський верещав чи не найголосніше, що пірати оце не мають совісті оббирати нещасних видавців, котрі, бачте, ледве кінці з кінцями зводять.

Та чи такі нещасні ті видавці? Чи мають вони совість?

Не буду взагальнювати. Зазначу лише, що пан Жупанський не посоромився взяти грошей на видання Броделя в Посольства Франції й на цю “підтримку” (принаймні частково) пустити в світ переклад аж такої низької якості. І втюхувати це лайно українському читачу за 120 грн. — не посоромився.

От я, добрий патріот який підтримує українське книговидання гривнею, не пішов на Чтиво скачати піратську версію. На кровні грошики купив українську книгу від Жупанського, яка виявилася нечитабельним гівноперекладом.

Хто обдурений (обібраний?)?

1. Я, читач, бо замість ладного чтива за свої гроші отримав дулю з маком і тепер мушу читати чужою мовою.

2. По-друге — Посольство Франції. Воно надавало “підтримку”, аби познайомити українців з культурою своєї країни — натомість кошти їхні вкладені в лайно, яке валяється без діла на полицях книгарень або українських читачів. Охуєнно познайомили.

Чую вже крики людей котрі мене мало зрозуміли (ще й під час того шкандалю), що я, мовляв, словами вище підтримую незаконні дії. Ні, аж ніяк не намагаюся закликати піратити (ну хіба логічно не робити так необачно як я — не довіряти безоглядно видавцеві, а піддивитися в піратів, чи гідна книга ваших грошей; у випадку з Жупанським і Броделем прев’ю на сайті видавницва н е м а; у Книгарні Є повсякчасна музня так їбашить, що неможливо оцінити стільки, скільки тре’).

Отже, купуйте українські книги, панове, паперові чи електронні. Не купуйте тільки гівно, навіть помальоване жовтим і блакитним. Тим паче видане “за підтримки” якогось-там фонду. Вони паразитують на ґрантах, коли випускають халтуру як переклад Броделя. А зверху ще й отримують наші читацькі гроші. При тому позбавляють ґранту людей, які могли б зробити якісний продукт — для нас же ж, читачів. Несправедливо, чи не так?


Підсумую

Мій читацький досвід остатніх років свідчить, що фікшен українські видавництва навчилися перекладати. Так-сяк, туди-сюди, але позитивна динаміка є.

На днях дочитав “Дюну” від КСД — переклад доволі на рівні. Розуміється, не без дурних помилок (ну як можна написати “почет”, а через кілька речень “свита” в значенні “почет”? як?!) — одначе то радше від недоглядів і браку уваги.

А от з поп-науковими книгами — бува біда (вірніше, повний крах). Про переклад “Ігри, в які грають люди” Берна я вже згадав на початку. Це кал, просто кал. Його неможливо читати. Купа помилок. Нікому не раджу.

В пана Жупанського теж епік фейл — подвизавшися з перекладом художки, цей видавець із тріском провалив іспит на нон-фікшен.

Ця моя стаття передусім про 1-у книгу “Ідентичність Франції”, аж 2013 року. Так, давненька. Однак я перевірив 2-у книгу на Чтиві (вид. 2014) — “штиль” той же самий, перекладачка та сама. Ніц сі не змінило.

Ось нещодавно (2017 року) вийшла й третя. Якабу свідчить — переклад Світлани Глухової. Топ продажів? Клац прев’ю (до речі, ні на оф.сайті Ж., ні на сайті Є попереднього перегляду н е м а є — який зручний сервіс! геть не спонукає до піратства, ліл) — те саме. Застерігаю — не беріть.

Натомість прорекламую як треба робити нон-фікшен: теж історична розвідка “Смаки раю” Вольфґанґа Шивельбуша від Видавництва Анетти Антоненки. Переклад з німецької не кого-небудь, а Юрка Прохаська. Ні, не зірковий переклад. Але твердий середнячок — від людини, яка знає й чує рідну мову, а також спеціаліст у мові ориґіналу.

Так, пане Жупанський, для наук-попу теж тре’ наймати спеціалістів, не аби-кого!


Замість висновку

Слава Волосу, українських книг видають більше й більше. Не завше якісних однак. І, як у всякому бізнесі, це через брак конкуренції.

У нас же ж тепер як — от видали переклад твору і все, більше перекладів не тре’. Нам аби було. Заповнити прогалину.

Такий нині стан нашої культури й книговидання — нічо’ не вдієш. Я лише надіюся, що настане час, коли на коні буде не хто перший, а хто майстерніший.

От видає Богдан какашні переклади “Амбера” — і всі їмо, альтернатив нема (припустімо на хвильку, що ми не читаємо іноземними мовами, зокрема мовою ориґіналу). З’явився б переклад-конкурент, живіший і стилістично вправний — тоді б Богдани відчули силу якості. А нас, клієнтів, це взагалі не колихало б — ми б мали змогу обирати й вибрати, що дужче пасує нашим смакам. Проблеми підприємця — вигода для клієнта.

Чи доживемо до часів перекладної розмаїтості? А давайте!


Автор відгуку: Артем Бебик

Твітер: @artem_bebyk

Сторінка на Фейсбуку: Артем Бебик

Літературний блоґ: bebyk