“Сага про сонценосців”: (вельми) критичний огляд

Прочитав новий український комікс “Сага про сонценосців”“суворих скандинавських тонах”). Непогано. Однак насолодитися вповні історією не зміг. Головна причина — прогалини в знаннях давньоскандинавської культури (та й загалом архаїчної) в творців.

Розгляну детальніше. Й почну з хорошого. Автор сценарію Денис Скорбатюк уміє писати захопливо. Історія затягує, сюжет інтригує з перших сторінок.

Але, Денисе, чи не варто почитати кілька пісень Старшої Едди й дрібку саг перш ніж писати про світ за моделлю давніх скандинавів? Стєблін-Камєнскій, котрий те все пояснює, теж не завадив би.

Ба більше — я не розумію, в чому полягала робота редактора Вадима Штанька? Як часто буває в літбізі, місце висиджувати? Бо якщо правив текст принаймні граматично, то мусив би (як експерт) знати, що найвища форма прислівника “хороший” — це НАЙліпший і НАЙкращий. У тексті ці слова дивовижно (себто безсистемно) перемішані з “ліпший”, “кращий” у значенні “най-”.

А якщо пан Вадим науковий редактор… Якщо науковий, експерт з давньоскандинавської культури — то дозвольте розгорнути на прикладах.

1. Про словесну стилістику світу. Фраза від давнього воїна “майже в повній ізоляції”. Він точно не сучасний електрик? Я не кажу архаїзувати текст, щоб аж репалось. Однак варіація з чимось на кшталт “відтяті від решти світу” пасувала б значно більше репліці древного воя.

2. Про імена в архаїчному суспільстві. Ярл каже своєму народові “мій пращур — перший ярл Фарінмарка”. Вдруге каже “мій пращур”. Імені не згадується. Геть! Серйозно, хлопці — ви можете уявити собі, щоб архаїчна суспільність не знала імені свого предка-засновника? Мислення давніх людей таке — спершу магічне ім’я першого, героя, засновника, прабатька, старшого — потому все решта. Спершу Кий, потому Київ. Спершу Лев — потому Львів. Спершу (наприклад) Фарін, потому — Фарінмарк. Міфічний предок — це реальність, якою жили давні люди.

Мовлячи до свого народу про засновника, ярл не міг не сказати священного імені предка, не міг казати так, ніби народ не знає того імені. Настільки впадає в око, що це написано для читача, що аж верне. А зробити в стилі ж так просто: “Фарін, син Даріна, перший ярл Фарінмарка”. (Імена — для прикладу.)

До речі, про “по батькові”. Якщо людина в архаїчному світі представляється просто “можеш звати мене Руаром” — то вона безрідна, себто раб. Арагорн, син Араторна. Чули? А як знали його люди Півночі? Страйдер, тобто безрідний бомж, волоцюга. Не став він рабом лише через те, що міг захистити себе од будь-кого (рідних захищає рід, а безрідні, які не супермени як Страйдер, приймають захист чужого роду — себто стають рабами; поліції тоді не було).

Я вже мовчу про цю модальність “можеш звати…”. Хто так представляється? “Мене звуть Роксолана, але можеш звати мене Роксою”. Суворий воїн Півночі відрізав би “я Руар, син Олафа, воїн Фарінмарка” (“по батькові” — для прикладу).

3. Про “міфічність” міфічного світу. “…чи існує взагалі цей міфічний острів” — “міфічний” — дивно чути такий епітет від воїна, який живе серед міфів, для якого міф — це реальність. Погодьтеся, сучасний газетний стиль типу “Атлантида — міф чи реальність?” звучить з вуст давнього воя, який славить Одіна — дико.

(Ба більше — міф є реальністю для всіх людей, зокрема сучасних нам. Кому цікаво — курити Лосєва “Діалектика міфу”.)


Я нагримав на редактора, але зрештою мій спіч вище передусім стосується автора сценарію. Чуваче, сюжет — це лише частина твору. Є така річ як стиль. У тебе він трапляється. Це вже файні новини. Однак хороший письменник витримує стиль до кінця твору. Якщо треба — відвойовує його в редактора.

Стиль — це і є світ, який автор фентезі творить. Чи може хтось гадав, що Толкін породжував мови знічев’я? І якщо в класика хоч десь провисає реальність середньовічного світу (середньовічність світу) — побийте мене камінням.

Ті три мої зауваги — зовсім не все, що вибиває з реальності світу вікінгів “Саги про сонценосців”.

Наприклад, я годен припустити, що скальди бринькали на мандоліні з 16 ст. з Італії (“цежхвентазі”, ок; у “суворих скандинавських тонах”???). Я навіть погоджуся, що вони виконували свої пісні награючи на ній музичку (хоча дослідники-скандинавісти стверджують цілком протилежне). Але коли чувак з італійським інструментом епохи Відродження розказує (ніби щось набринькуючи), що складе про пригоду побратимів сагу!

Йопсель-мопсель.

Автори, ви родові саги читали? Це прозові твори. Звісно! і їх можна наспівати під музичку. Однак не думаю, що давні скандинави були такими дебілами, щоб це робити (що й підтверджують скандинавісти).

Автор сценарію може заперечити, що мандолініст награвав просто так, і це ніяк не пов’язано з реплікою про сагу. Тим зразу б видав себе: що не тямить стилю, а саме принципу естетичної цілісності. Картинка й текст мусять не лише оповідати про одно, а й відчуватися читачем-глядачем як єдність.


Щодо графіки. До графіки претензій не висуваю, бо зовсім не експерт у ній. Однак смію припустити, що серед оцих кадрів неточність:

Рука простягає таріль з їжею в третьому й четвертому кадрі. Обидва зображують майже одну мить — я правильно зрозумів? Якщо так, то куди дівся бинт з лівого плеча в четвертому кадрі?

Щодо решти — мальовка дуже сподобалася. (Хіба жінок варто повчитися зображати сексапільніше — інакше нафіг вони в жанровій продукції?)

Художник Артьом Бурлик має цілісне відчуття стилю, що й видно в коміксі — і що радує око впродовж усіх 36 сторінок. На відміну від.


Висновок для читачів: комікс варто підтримати гривнею (я купив тут і доставкою задоволений), однак не забути поширити цей огляд. Так більше шансів, що зауваги дійдуть до творців — вони схаменуться, проштудіюють скандинавістику (а то й знайдуть наукового консультанта) й дурних помилок у наступних частинах (це лише 1) не припускатимуться.

Якщо ж ні — я поставив би на цій серії хрест. І вам того ж порадив би.

Сподіваймось на краще!


Автор рецензії: Артем Бебик

Твітер: @artem_bebyk

Сторінка на Фейсбуку: Артем Бебик

Літературний блоґ: bebyk