Дорослішання як вільний вибір

Інколи нам не вистачає деякої архаїки у житті. Шкода, що сучасне суспільство вважає ритуали чимось примітивним та непотрібним. Типу, ми такі зараз просунуті і круті, а колишні люди типу примітивні та дурні.

Але всі оці обряди були дуже помічні. Вони давали опору, допомагали в різних життєвих ситуаціях та вели тебе по життю.

От, наприклад, різні обряди ініціації. Вони ж не лише про дорослішання, про випробування та про перехід від одного стану до іншого.

Вони про підготовку переходу дитини у доросле життя. Після ритуалу дорослішання змінювалось не лише щось в середині людини, але й ззовні. І якщо до ритуалу це була ще дитина, то після (якщо вона його пройшла) це вже був дорослий, думки якого враховувались суспільством, він отримував можливість діяти на свій власний розум, отримував самостійність і ніс повну відповідальність за свої дії.

І обряди переходу (ініціацій) були життєво необхідними. Бо плем’я (родина) мало виживати, розвиватись та рухатись далі. А це задачі дорослої людини, а не дитини. А щоб це зробити, дитину треба до того готувати.

А значить, суспільство знало, що таке дорослий. Тобто, були чіткі критерії. У нас же зараз є всі атрибути дорослості, але купа людей не може справитись із життям, не може самостійно щось вирішувати, постійно чогось боїться, бо не має навичок роботи із власними страхами, не має навичок приймати самостійно рішення і бачити наслідки цих рішень.

Дорослішання було розбите на кілька етапів, кожний етап мав свої вимоги, свої ритуали, свої обов’язки.

Тобто, суспільсвтво готувало дитину поступово до дорослго життя, поступово даючи дитині час на адаптацію, поступово розширювало її межі відповідальності.

Але фінальне випробування давалось раз або два, залежно від часу/племені/суспільства. Десь у тебе було кілька спроб, а десь — лише один раз. Але і для тих, хто не пройшов фінальне випробування у суспільстві було своє місце, просто такі люди не приймали рішень, від яких залежило життя племені.

Тобто, ти є частина нас, просто ми тобі не довіряємо вирішувати нашу долю. Це справа дорослих.

Але ми зараз сміємось з цих ритуалів, хоча вони конче необхідні. Якщо подивитись, як у США готують рекрутів в армії, то купа людей в Україні заламає руки і скаже, так це ж знущання з діточок, які там голібосі бігають у багнюці.

Але, вибачте, це не діточки вже, це люди, в руках яких буде зброя і вони мають вміти не просто стріляти, але і НЕ стріляти тоді, коли всі навколо будуть на тебе тиснути і кричати.

Там величезне відсіювання. Вони залишають лише тих, хто здатен витримати психологічне та фізичне навантаження.

Подивіться як сержанти кричать на рекрутів. Ні, вони не знущаються, вони тиснуть і всіляко розхитують тебе. І якщо в тебе немає внутрішньої позиції, ти просто дуже швидко розсипаєшься, бо не ясно, а нафіга ти там і навіщо це все терпіти.

Різниця між їхніми сержантами та “дідами” в тому, що сержант готує солдата до війни, він допомагає йому навчитись справлятись із стресом, він кричить, але біжить поруч, дає тобі підсрачника і ти долаєш перешкоду. Він тебе поважає, але не жаліє, бо розуміє, з чим ти стикнешься у реальних бойових діях.

А дідівщина, яка прийшла самі знаєте звідки, має на меті не повагу до солдата, а повну зневагу до людини. Це слабкі душі, які хочуть зламати іншого просто тому що “хулі ти на мене дивишься?”. Там не про гідність і не про турботу. А про знущання та приниження.

Це те, що не розуміє багато людей у нас.

Якщо ти начальник, то це не про безкарність, а про відповідальність. Керівник це той, хто здатен не лише за себе піклуватись, але й за інших. Таких людей мало. Їх треба цінувати.

Але ми скалічені тим, що влада — це можливість втікти від відповідальності, перекласти її на когось/щось, а себе відбілити. Це поведінка дитини, а не дорослої людини.

А тепер згадайте будь-який колектив у нас. Як там вирішуються конфлікти? Шукається винуватець, і кожен кричить, що це не він, а це хтось інший. Винуватця можна “покарати” і проблема має таким чином кудись дітись. Так мислить дитина. А не дорослий.

Магічне мислення якраз у цьому — ми принесли в жертву винуватця, а до того, ми на цю роль назначили того, хто нам не подобається, і очікуємо що вищі сили приймуть цю жертву і зроблять нам добре, тобто, виправлять наші помилки.

Але шось помилки не щезають, а лише наакопичуються. Люди систематично повторюють цю схему, але не можуть зробити висновки і побачити, що воно не робе.

Тоді діти плодять нові ритуали, але і вони не допомагають. Діти кричать і просять когось, хто б їх провів через обряди дорослішання, але дітям не подобається, як це робиться. Ще б пак, це нікому не подобається :)

Тому, діти просто імітують, але не проходять через зміни.

Старі суспісльства не давали тобі можливості імітувати дорослість. Ти або пройшов випробування і ми тебе визнали рівним/дорослим, або ні. Ти або живеш, як дорослий, або ні.

Сучасне ж суспільство, дає тобі можлиість до смерті не виходити із ролі дитини, яка постійно надіється, що є хтось, хто виправить її помилки. Мало того, вона вимагає цього від інших, і страшенно злиться, коли цього іншого нема.

Обряди ініціації були невідворотні. Вони були про перехід, метафоричну смерть дитини та народження дорослого. Проходячи ці обряди людина отримувала навички жити життя, яке не просте, яке вимагає від нас хисту, сили, вмінь та навичок. Смерть є невідворотною частиною життя. Як і страх смерті та вміння йти скрізь цей страх і робити своє.

Майдан та війна для багатьох з нас і стало тим місцем дорослішання, ритуалом переходу, де в кожному з нас шось вмерло і народилось нове. І зверніть увагу, як різняться ті, хто там пройшов через випробування і змінив себе, і ті, хто там був і не змінив себе.

Я не за поверненя кривавих обрядів, які були абсолютно зрозумілі і потрібні у ті давні часи, бо життя тоді було набагато жорстокіше, ніж зараз.

Та купа дорослих людей так і не виросли і їм потрібні ці переходи та ритуали. Саме тому стільки різноманітних ретритів/семінарів/сект і ще казна чого. І щось з цього реально помічне, а щось — імітація. Але оця різноманітність різних продуктів свідчить про те, що потреба є.

Але є один нюанс, що відрізняє наш світ від колишнього.

Сучасна людина робить цей перехід виключно добровільно.

В цьому велика трагедія і радість сучасності. Бо купа людей ОБИРАЄ не дорослішати.

Та ті, хто обирає інший шлях, сьогодні можуть добитись такого, що нашим предкам і не снилось.

І навпаки, маючи все те, чого не було у наших пращурів, можна так і не подорослішати і прожити все життя у страхові та сумнівах, в надії, що хтось прийде і врятує/допоможе подорослішати/проведе мені обряд і воно якось саме все станеться.

От і питання, а що обираєте ви?

****

Я допомагаю людям пройти такий шлях, але я не можу це зробити за людину.

Що багатьох вельми дратує ;)