Чи заслужили ми на такі дописи?
Коли люди кажуть чи пишуть, шо у цієї країни немає майбутнього — вони праві. Праві у тому, що поточна неефективна структура управління, що існує — не має майбутнього. І цю структуру ми з початку 1991 року поступово робимо неефективною, доводячи її до абсурду.
Так, це призвело до парадоксальних речей, але я не впевнена, чи у нас був інший варіант.
За 30 років нам треба було розвалити всі існуючі тут структури, в тому числі, паразитарні, жорсткі та нефективні. Щоб мати змогу вибудувати своє. Але це “своє” теж ще треба проявити та адаптувати згідно поточних потреб.
Якби ми почали одразу прямо протистояти — ми б не вигребли. Бо багато людей підтримувало старе, багато хто через травму не міг інакше, багато хто отримував з цієї системи профіт.
Ті одиниці, які почали протистояти без об’єднання — були перемелені та знищені.
Ті, хто навіть об’єднувався теж одразу не отримали бажаного. Згадайте шахтарські походи на столицю. Їх били, їм погорожували, їх обманювали, звільняли і так далі. Це з одного боку. З іншого, вони робили зміни. І тому ж 94 році ми отримали дострокові вибори президента саме через шахтарські страйки.
Як цікаво зараз бачити цей обман людей Донбасу, яким російська пропаганда розказувала, що вони не могли впливати на рішення Києва (господи, та саме формулювання вже огидне).
Ні, не впливали, не через них були дострокові вибори, не через їх страйки пізніше крісло під Кучмою почало хитатись. Просто в 2004 році їм вже розказали, що їх думка не цікава, і що їх ігнорують і вони повірили в це. А іншим розказали інше. І обидві частини обманули саме на тому, що вас ігнорує інша частина. Бо це була критична потреба, яка тільки тільки почала реалізовуватись. Саме тоді створили оце штучне протистояння сходу та заходу України, якого не було. Але так, у росіян була пам’ять про спротив, про УПА та бандеровців, яких вони прив’язали до заходу україни.
Бачте, як легко ми забуваємо навіть те, що було за ці 30 років. Але ця “забудькуватість” не просто так, це результат цілеспрямованої роботи проти нас.
Яка виливається зараз у дописи про те, що ця країна немає майбутнього, заслужила на війну, і взагалі, якби не пручалась, то все було б добре.
Нє, ну а шо, вам складно було за 30 років будувати нормальну державу, на яку б ніхто не нападав? Ну так і всьо!
Росіяни нас і не думали випускати зі свого поля, вони цілеспрямовано та методично працювали з нашими недоліками, проблемами та травмами, максимально витягуючи з того вигоду. Треба відмітити, що це те, що вони дійсно вміють робити. І досвід у них тут шалений, на відміну від інших країн у світі.
Але окрім них був і захід, що постійно до нас ставився так, наче ми дикуни, які не знають елементарних речей. І так само ігнорував все те, що з нами відбулось. І так само нам викручував руки та обіцяв. А в нас не дуже то і був вибір.
Зараз ми це бачимо, в наративі — ой, та шо вам постійно хтось заважає, треба просто самому захотіти і все буде.
Але ми опинились між. На нас тисне росія, на нас тисне Європа, від нас шось своє хочуть Штати, тут свої інтереси у Турції і так далі.
Ми між Заходом та Сходом, але ми й між Північчю та Півднем.
Унікальність наша в тому, що на нас постійно тиснуть з усіх боків, з різними цілями, які можуть протирічити одна одній.
Звідси наше іронічне гасло “Від’їбіться від нас!”, бо саме так і є. В умовах постійного шаленого зовнішнього тиску, який ігнорують зовнішні учасники, нам ще й виставляються умови та претензії.
А ми при цьому, маємо власні проблеми, які чесно кажучи, я не знаю хто з західного світу проходив останні 300 років.
Кого з цих країн свідомо, цілеспрямовано намагались позбавити ідентичності, вбиваючи при цьому всіх, хто може чинити опір, чи може хоча б описати, що тут відбувається? І про кого так брехали зовнішньому світові, перекручуючи нашу історію?
І от в цьому місці прийнято казати так: пора виходити зі стану жертви, бо скільки можна казати про наші травми та проблеми, так нічого не зміниться.
Але зміни відбуваються саме там, де ми починаємо визнавати проблему. А наша травма і є нашою проблемою. І саме тому нам ці 30 років потрібні були, щоб виросли ті, хто не був в таких умовах. Так, це була пауза. Так, ми не займались стратегуванням і займанням місця свого на світовій політичній арені.
Але не тому, що не можемо, а тому, що нам треба була пауза на відновлення, на те, щоб зараз було кому протистояти тій же росії. Бо ще 10 років тому, якби росія напала так, як вона зараз це зробила — я не впевнена, що вся країна б так повстала. Та й не було б чим протистояти.
А зараз ми повстали. Бо отримали цей час на те, щоб почати змінюватись. І як бачимо, ще й не самі у цій боротьбі, але так само, ми під шаленим тиском з різних боків.
Чи є у нас проблеми? Та повно. Як і в кожній країні. Але так, ми маємо ще на додачу війну, яка все це загострила в тисячу раз.
Чи значить це, що ми заслужили на них? Ні, це значить, що якщо ви ставите так питання — то вам сильно болить, але ви не знаєте, що з цим болем робити. Бо здорова людина просто вирішує проблеми, з якими вона стикнулась, а не починає роздуми на тему, заслужила я пробите колесо на дорозі, чи ні? Можливо, це знак? А можливо, я погана і тому в мене пробите колесо? І так можна до нескінченності.
Але колесо пробите, і його треба замінити, а потім — відвезти на шиномонтаж, або і взагалі викинути, якщо не можна ремонтувати.
Але коли вам боляче, то всі ці етапи будуть травматичними, будуть викликати у вас ще більше емоцій та ще більше забирати сили на вирішення проблеми по заміні колеса.
А якщо я прийду до вас і замість того, щоб допомогти, скажу, що ваше пробите колесо ви самі заслужити, то ваша реакція буде інакшою.
І це явно не буде бажання щось робити з колесом, вас викине в інші стани.
Так от, я хочу звернути вашу увагу на те, що у всіх цих претензіях та наїздах завжди випадає вся картинка.
А вся картинка така, що росія нас бачить частиною себе і не розуміє, як це ми можемо жити окремо. Для них це буквально неможливо, вони скоріше нас тут знищать всіх, ніж відпустять.
Захід же нас спримає як дикунів та неграмотних, які примітивні та можуть лише красти, тому, нас треба загнати в жорсткі рамки контролю, бо типу інакше ми не будемо цивілізованими.
Північні країни чекають, коли ми станемо сильними та зможемо протистояти тиску як росії, так і Заходу, і залучимо їх до цього процесу. А Південь хоче торгувати та мати можливості через нас возити товари скрізь.
Тобто, зовнішній світ хоче взаємовиключних речей від нас, а ми самі при цьому в шоці, харкаємо кров’ю і намагаємось якось вижити. Але при цьому, ще й відстоювати свої інтереси, і я не можу сказати, що ми вкрай погато то робимо.
Але при цьому постійно слухаємо мораль як від зовнішнього світу, так ще й від своїх.
Це неминуче призведе до того, що ті, хто може чинити опір — зламаються.
Тобто, ті, кого ми за ці 30 років виростили та допомогли відновитись, просто закінчаться.
І якщо ми ще якось можемо забити на зовнішній світ, хоча це боляче та неприємно, але там ми можемо огризатись, сваритись і шось вигризати собі. То коли сварки починаються вдома — нас вже не вистачає.
Не можна зробити зміни в середині країни в стилі, я знаю як краще треба, тому, ти закрий рота і роби, як я кажу.
Так не робе. Це викличе ще більше емоцій.
Та за кожним таким срачем ви втрачаєте когось одного, хто бореться зараз за всіх вас.
Тому, не треба звинувачувати, посипати голову попелом, розказувати, які всі погані та яка байдужа більшість.
Це не допомагає.
Допомагає лише дуже конкретні та прості речі. Зібрати гроші на мавік, привезти гуманітарку, допомогти з реалібітацією, допомогти родині загиблого і так далі.
І це працює 1,5 роки так яскраво, що важко це ігнорувати. Але саме це і робиться, як не дивно.
Коли ви починаєте розказувати, що у цієї країни немає майбутнього, цими словами ви змиваєте в унітаз всі ті тисячі життів, які були віддані за це майбтунє.
А от поточна система управління державою — майбутнього точно не має. І її треба змінювати. І для цього не треба заламувати руки та страждати.
Бо є різниця між: країна не має майбутнього, та система управління країною не має майбутнього.
І першому варіанті хочеться піти у вікно, а в другому — хочеться долучитись до того, щоб змінити цю систему.
Слова мають значення. Слова можуть як допомогти відбутись змінам, так і зупинити ці зміни.
Тому, думайте, що ви несете людям. Якщо ви несете зневіру, не дивуйтесь, що ніхто навколо вас нічого не хоче змінювати. Кажучи вашими словами — ви на це заслужили. Але я так не буду казати, бо я вважаю, що не заслужили. Навіть, якщо ви це робите з умислом. Бо якщо там є умисел, то ви заслужили на кримінальний кодекс, а не на те, щоб тут нічого не вийшло.
А ці тридцять років ми прогавили, ми відновлювались, забиваючи на інші проблеми, бо нам просто це потрібно було. І без цих 30 років не було б зараз нас, не було б цього протистояння, не було б бажання будувати нову Україну, таку, якою ми її бачимо, а не такою, якою її хтось хоче бачити.
Тому, давайте переходити до конкретних речей. Наприклад, не знижувати тиск щодо розслідувань по розкраданню бюджетних коштів. Не мовчати, коли ми бачимо корупційні схеми. Не мовчати, коли ми знаємо хто де і як за ці 1,5 роки намутив.
Що ми з вами і робимо. І так, це не подобається багатьом, але це і є дуже конкретні речі по розбудові нашої держави. І тут можна доволі швидко знайти тих, хто тобі допоможе.
В інших випадках, ви не знайдете тих, хто буде діяти, ви знайдете тих, хто разом з вами сяде і буде так само розказувати, як все погано.
Багато тих, хто шось каже, і так мало тих, хто робить.
Робіть ставку на тих, хто робить.
