Чому важливо вміти казати “ні”?

Суспільство, у якому жінка навчена говорити “Ні”, і це “Ні” дійсно значить саме “Ні”, породжує чоловіків, які здатні сказати “Ні” насиллю там, де воно не потрібне, не доцільне.

В такому суспільстві є розподіл між активними діями, агресією та насиллям.

Починають з’являтись відтінки та полутони. Чоловіки перестають бути небезпечними лише тому, що вони чоловіки і проявляють активність. В свою чергу жінки перестають використовувати свою “слабкість” як зброю.

Суспільство, у якому жінок вчать казати “ні”, але насправді це “так”, породжує чоловіків, які терплять насилля. Вони толерують насильство, бо воно наче вже і не насильство. І тоді, таке суспільство несе загрозу не жінці, а всім — і чоловікам і жінкам. Бо таке суспільство продукує та відтворює безліч схем терпіння насильства і бездії.

Там, де ви можете сказати ні, ви можете розділити насилля від ненасилля. Там, де ви не можете сказати ні, породжуються цілі програми героїчного страждання заради “високих” цілей, або віддалених результатів.

Тому, у такому суспільстві втрачаються навички відстоювати себе та свої права. І завжи буде маніпулятор, який буде обіцяти “звільнення”.

Жінка, яка вміє відмовити, зможе це передати своїм дітям. Чоловіки, які виросли там, де вміють розділити насилля, агресію та активність, зможуть підтримувати соціальну систему “здорової” людини.

Жінка, яка мусить терпіти насилля, передасть цей навик своїм дітям. Чоловіки, які виросли там, де постійно треба терпіти, не можуть захистити ні себе, ні свою родину, ні свою країну.

Та щоб зробити зміни у суспільстві, для цього треба і чоловіки і жінки. Вони мають діяти спільно, бо це наш спільний дім. Ми живемо у моделях, які калічать однаково і жінок і чоловіків.

Це моделі, які спонукають нас знайти винуватого і далі нічого не робити. При чому винуватий має бути ситуативно або слабкішим (щоб не відгребти у відповідь), або не досяжним (щоб не відгребти у відповідь), або безпечним (ну, ви зрозуміли).

Саме тому, винувата жертва насилля, а не насильник (незалежно від статі), бо жертва “безпечна”, а насильник може ще й вам надавати по сраці.

Але такий підхід породжує людей, які ні за яких обставин не визнають, що вони жертви, бо це небезпечно. Тому, треба бути максимально подалі від жертв, щоб не дай бог вас не зачепило.

А така поведінка призводить до виснаження, людина не має ресурсів жити, лише — виживати. І то, не завжди. Бо помилятись не можна, треба постійно чини “ правильно”, аби не стати жертвою.

У такому середовищі звичайна відмова сприймається як акт агресії. Нападу. Бо якщо мені відмовили, значить, я тоді хто? Правильно, жертва? А що з жертвами роблять? Правильно, цькують.

Не шукайте тут прямої логіки, її нема. Тут емоції керують.

Оскільки люди постійно знаходяться у виснаженому стані, змушені терпіти насилля, аби не було гірше, вони не можуть постійно жити у цьому стані. Психіка буде потребувати компенсацію.

І от ми маємо людей, які, якщо хоч трохи отримали влади, навіть, ситуативно, не можуть не скористатись цим. І саме тому у вас дорослі люди кричать на дітей, у лікарнях кричать на хворих, на дорогах підрізають “не круті” тачки, в установах кричать на відвідувачів. А якщо у людини з’являється реальна влада і доступ до ресурсів, тут їй кришу і зриває. І вона “мститься” всім уявних ворогам, відривається на повну, аби перестати відчувати свою нікчемність та безпорадність.

Бо наше суспільство продукує величезну кількість програм безпорадності, безпросвітності і терпіння.

І коли в тебе з’являється шанс виправити цю несправедливість за рахунок інших, це сприймається як закономірна компенсація за роки мук і страждань.

Інші крали, а мені не можна? Да щаз!

Бути жертвою не можна, але всі ми всі є жертвами, наприклад, державного апарату та його процедур. Якщо ти кажеш ні і намагаєшься протистояти бюрократії, ти небезпечний, тебе треба прибрати і знищити, бо ти не хочеш бути жертвою. Ти демонструєш ознаки спротиву. А право на насилля є лише у держави, а не у тебе. Тому, тебе точно треба зламати. Навіть, якщо не посадити, то просто тобі зіпсувати життя, зламати кар’єру, довести до відчаю, змусити витрачати весь свій час та ресурси на боротьбу з великим бюрократичним монстром.

А хочеш результату — змирись. І роби як усі. Або ми тебе назвемо агресором. І покараємо.

Тому, ті хто відстоює себе та свої права — підозрілі люди, мабуть, вони мають якусь вигоду з того, не просто ж так вони все це затіяли. Або, вони просто маріонетки в чиїхось руках. Вони самі не могли таке зробити, за ними хтось стоїть. Якась сила.

Бо не може жертва за себе постояти. За неї може лише хтось заступитись. А якщо за неї ніхто не заступається, то вона порушує суспільні норми, за якими у нас прийнямо мовчки терпіти і чекати шансу, коли ти зможеш сама вчини над кимось насилля.

Саме тому, коли йдуть спроби назвати імена насильників — йде величезний спротив. Бо купа людей чинила сама насилля, просто тому що таке життя, хіба хочеш? Мусиш! І шо це, мені тепер треба відповідати за це насилля, коли це і була моя компенсація за всі мої страждання? Та йдіть ви у сраку, моралісти! І взагалі, це ще треба подивитись, що там за жертва і що вона там робила у такий час?

Насильник завжди буде робити саме з жертви агресора та показувати її підступність. Я не винний, це вона мене спровокувала.

Вона сама погодилась терпіти насилля, шо не так?

Коли жертва заявляє, що над нею було скоєне насилля, вона порушує суспільний договір у частині — терпи насилля.

Тобто, ми терпіли, а ти не хочеш? Ніхуя собі, розклади. Ти бач, яка/який, багато на себе береш!

І це я зачепила лише дрібну частину існуючих соціальних процесів у нашому суспільстві.

Саме тому, треба підтримувати жертв. Не жаліти їх, не кидатись в крайнощі, а підтримувати їхнє право заявляти про те, що було скоєно насилля. І підтримувати процес розслідування такого вчинку. І покарання винуватого.

Бо якщо виявиться, що це наклеп, то винуватий той, хто скоїв цей наклеп і так само, має за це відповідати.

У суспільстві, де всі вміють казати “ні”, і це значить “ні”, наклеп скоїти не просто.

Але дуже легко там, де насилля толерується і терпиться. Бо потреба у справедливості нікуди не ділась. І якщо той, на кого роблять наклеп, ситуативно, буде слабкішим, його з’їдять, аби загоїти рану від усіх травм нанесених іншими.

Саме тому, нам всім потрібно вчитись казати ні насиллю. І вчитись розрізняти, де агресія, а де — ні.

Бо буде так, як це вже було у 14 році, коли беркутівці з ноги добивали лежачих, і купа людей їх виправдовувала, бо а шо вони могли зробити, у них же був наказ.

Вони могли сказати ні. Але вони не могли того зробити, бо їх відбирали саме таких, для яких така поведінка була норм і виконування такіх наказів було норм. І сказати ні — це порушити договір, за яким тобі можна бути поганим, але за це тобі дадуть грошей.

І вони ображені. Бо вони “чесно” служили. І якого біса ці нацики їх звинувачували у жорстокості — не ясно. Це все провокація. Ними маніпулювали. За ними просто американці/росіяни/рептілоїди стоять.

Це пекельне коло страждань, коли всі мусять бути жертвами, а мріють бути насильниками.

І ми можемо змінити ситуацію, коли почнемо визнавати насилля насиллям, і будемо вчитись казати ні.

Коли ми будемо пробувати себе стримувати від поривів праведного гніву та вибуху емоцій у пошуках винуватого та бажання всіх розстріляти.

Коли ми передивимось своє оточення, і дозволимо собі назвати імена власних насильників, які поруч з нами. І сказати їм — ні.

Розвестись, якщо ви не щасливі, звільнитись з роботи, якщо там постійно треба терпіти, перестати спілкуватись з тими, хто постійно вас ображає, не читати про те, як десь там хтось не так зробив.

А почати змінювати своє життя. І робити його щасливішим. Радіснішим. Перестати терпіти там, де вас привчили терпіти.

Ви не маєте терпіти насилля. Ви маєте право себе захистити. Ви маєте право розвернутись і піти звідти, де вам погано.

Ви можете не добивати інших жертв, розповідаючи, що саме вони могли б зробити. Ви просто можете це зробити у своєму житті. І ваш приклад допоможе іншим.

Ви можете перестати думати про себе, що ви погана людина. А допустити, що все погане, що з вами сталось, це не тому, що ви погані, а тому, що погані речі трапляються в житті. І у кожного поганого вчинка є свій автор. І він міг це зробити, не тому, що ви погані, а тому, що ця людина захотіла вам зробити боляче. Або не захотіла чути ваше “ні”. Або вирішила за вас, як вам буде краще.

Щоб перестати бути жертвою, треба собі дозволити уявити, що ви можете змінити ситуацію і вам для цього не треба ставати насильником.

Аби мати змогу щось змінити, не треба ставати поганою людиною. Треба дозволити собі казати “ні”. І дозволити чути чуже “ні”. Але якщо ви самі не навчитесь казати “ні”, то ви не почуєте “ні” іншої людини. І не зможете оцінити вагу тієї відмови.

Мати можливість відмовитись від чогось/когось і при цьому не скористатись чиїмось слабкішим положенням, у нашому суспільстві знаходиться десь між божевіллям і привілеєм.

А так не має бути.

Та вибір робити усім нам. Кожному. Щодня. Щоразу.

Як там було, якого вовка ти в собі годуєш?

Так і тут, що ви в собі підтримуєте? Право бути жертвою? Право бути насильником? Чи право змінити все це і не бути ні тим, ні іншим?