Відверто

Привіт, друже! Я обіцяла кожної п’ятниці надсилати цікаву історію. Сьогоднішня буде про мене. Вона, на жаль, нецікава, але до нерву правдива. Розповім тобі, де я працюю і що роблю кожного дня.

Жила-була одна Кім. І робила вона усілякі буденні речі.

Про університет

Я студентка третього курсу української філології. Класична вища освіта — суцільне пекло. Всі корисні навички я отримала поза стінами синього велетня, тому університет розглядаю лише як галочку у резюме. Або як місце, де продають смачні пиріжки з малиною.

Про роботу

Я працюю копірайтером в IT-компанії. Ми виготовляємо цифрові продукти для роздрібної торгівлі. Мама каже: “Та всьо, це історія успіху”, але це не так. Я потрапила у Facelet випадково, через треті руки, з барського плеча пана Бога, тому мене постійно переслідує синдром самозванця. Робота мені подобається.

Майже два роки до цього я працювала копірайтером на фрілансі. Я писала про все на світі: одяг, парфуми, проектори в Казахстані, вейпи і новобудівлі у Білій Церкві. Мені було абсолютно начхати, що будуть робити з моїми текстами. Вони були нікчемні. Я навіть не вважала це повноцінною роботою. Просто строчила довгі безглузді речення, набиваючи енну кількість знаків, отримувала гроші і прощалася з менеджером.

Про дівчат-комсомолок

Мені пощастило, бо я можу поєднувати навчання і роботу. Фіксованого графіку немає, тому я можу працювати де і як завгодно — головне, добре робити свою справу. Незважаючи на це, більшість пар я нещадно чавлю байдужістю.

Я не з тих шалених дівчат-комсомолок, які радо поєднують роботу і навчання, отримують червоний диплом і практикуються за кордоном. Ні, я лінива і роблю тільки те, що мені подобається. Певно, це не дуже ефективно.

Про професійну мрію

Моя професійна мрія — стати головним редактором в інтернет-виданні або у власному друкованому журналі. Раніше я думала, що редактори — це круті чуваки, які редагують текст і сидять за дубовим столом у модних окулярах. Але це не так.

Редактору мало просто сидіти і виправляти чужі тексти. Він мусить знати, як текст має виглядати, як його розповсюджувати і як домовлятися з авторами. Ти маєш бути і дизайнером, і копірайтером, і коректором, і рекламщиком, і юристом в одному обличчі. Я дуже повільно, але рухаюсь до редакторського крісла.

Про мрію всього життя

Моя велика місія — написати гарну книжку.

Про житло

Я живу у малосімейці і нещодавно, курва, у нас зломався холодильник. Ми купували тільки ті продукти, які можна одразу з’їсти, тому на кілька днів я залишилась без сосисок. А взагалі, не пам’ятаю, чи був день, коли шпалери не відпадали, унітаз не співав китових пісень, а Джоні, наш папуга, не кричав зранку акунамататні пісні. Мій найлютіший ворог у цій квартирі — пліснява, пилюка і дивний запах.

Про щоденні вечори

Ми не збираємось великим компаніями, щоб пограти в настільні ігри. Не виїжджаємо на природу, не ходимо у гори, не влаштовуємо вечірки. Нам 20 і ми до болю нудні. Свєтік багато (від слова завжди) працює, тому я гуляю з Дєєвим і Кірілом.

Більшість вечорів я проводжу в кав’ярні. Іноді — вдома, біля ноутбука, з фільмом в одній руці і Дєєвим в інший. Іноді — сама, з книжкою у ліжку. Дуже іноді — десь у галереї чи у музеї.

Про одвічний брак грошей

Минулої осені і до середини січня я пережила неофіційну фінансову кризу. Я брала у борг кожного тижня. Гроші висилали батьки. Совість добивала. Я нічого не робила. Від власної бездарності впала у відчай і до останнього сподівалась, що все буде добре. Але добре не ставало, бо я нічого не робила.

Гроші з’явилась, але мій гаманець, чортова чорна діра, кожного дня влаштовує з них піршества. Мені, на жаль, нічого не лишається. Мама каже, винен не гаманець, а я. Ну, знаєте, пані Мамо, це як подивитися.

Про стандарти

Я найстарша дитина у родині і на мене покладаються великі надії. З дитинства мене готували до великого майбутнього: розумниця-відмінниця, красуня-чарівниця — переїдеш за океан і забереш молодших.

Я розумію, що цього не станеться, а як станеться, то дуже нескоро, але на підсвідомому рівні постійно відчуваю відповідальність за рідних. Особливо за сестер. Є стандарти, яким ти маєш відповідати попри всі твої бажання і почуття.

Про людей

Люди зникають з мого життя. Я нічого з цим не роблю, бо не знаю, що з цим робити. Відпускаю їх і кожного дня картаю себе за це. Я просто сподіваюсь, що вони щасливі, майже ніколи не хворіють і мають гарні ранки.

Найчастіше я згадую Яну, бо вона єдина справлялась з моїм шаленим характером. Була стійка і послідовна у своїх думках, діях і висловах. Я сумую за нашим дитинством.

Я тікаю від тих, кого люблю, бо боюсь, що колись вони завдадуть мені шаленого болю. Як з цим боротися?

Замість епілогу

Кожного дня, коли я виходжу з пильного автобусу на своїй розбитій зупинці; коли йду совєтськими вуличками і дивлюсь на ці панельні, нудотні й прекрасні будинки; коли вдихаю повітря — солодке, весняне, з домішками алкоголю і смажених пиріжків. Саме тоді, в якусь буденну мить, я відчуваю, як шалено люблю життя.

Я не знаю, друже, як у тебе складається життя і чи є у тебе велика мрія. Просто знай, що буденне завжди є і буде. Раніше я думала, що будь-яке життя можна перетворити у незкінченне свято. Це не так. Дивно знати, що життя — це не свято. Маршрутки — це не свято. Поразки і звершення — це не свято. Що свято, насправді, зовсім не свято. І що твоє життя — це 90% несвята.

Тому я так ціную натхненні моменти. Я повертаюсь до них і розумію, що жива. Мої листи до тебе — це маркери пам’яті. Я хочу карбувати найкраще. Карбуй і ти.

Твоя Кім