Джаз на Дніпрі 2017

або маленька джазова історія

Kim Violetta
Jul 24, 2017 · 6 min read

Любий друже! Я вже двісті років не писала тобі про своє життя. Обіцяла, що обов’язково напишу про Джаз на Дніпрі, як емоції вляжуться рівненьким текстом. Думаю, час настав.

На цих вихідних Дніпро гудів, як вулик, бо на Монастирському острові шаленів джаз. Я зовсім по іншому сприймала фестиваль, бо мої любі Кіріл і Дєєв не перший місяць працювали над ним і я встигла спробувати внутрішню кухню. Знала, наприклад, “и почему у них нет нормальных фотографий? что она от меня хочет? надо сделать репост записи; сколько билетов продано? а надо больше?”.

Словом, я тихенько пила свій капучіно, поки мої чоловіки розбирались з джазом. За мою щиру підтримку Дєєв дістав мені організаторський браслетик зеленого кольору, який давав право ходити по всій території фестивалю, стояти за сценою і навіть спілкуватися з зірками. Звісно, з моїми комунікативними здібностями це було вкрай важко (читай — неможливо).

Субота була спекотна. Я переміряла купу одягу, заморились від зайвих дій і під кінець натягла сукню зеленого кольору. Ми зустрілись з Кірілом, зрозуміли всю несправедливість погоди і поїхали на Монастирський острів.

Думка ревізора. Добиратися до фестивалю вкрай складно, хоча він і проводився у самому центрі Дніпра. Від парка Шевченка треба накинути близько кілометра, щоб дістатися сцени. Вузенькі доріжки, купа людей — машини зверіли від такої логістики.

Біля входу на фестиваль нас зустрів Дєєв. Натягнув на нас браслетики і повів до сцени. Сказав, що за репости нам дадуть по пляшці води. Чекати не було сили і ми купили воду у фуд-корті.

Думка ревізора 2. Фуд-корт дуже дивне місце. Воно зовсім не в’язалось з джазом і фестивалем. Більше нагадувало палатку біля Азовського моря. Ціни — божевільні.

Ми стояли з Кірілом і розгублено озирались, поки Дєєв бігав і щось помагав. Він завжди десь бігає і щось помагає. Потім нас покликав один із організаторів і дав важливе завдання: “Так, будете помогать с прессой”. У моїх рожевих мріях “помогать с прессой” рівноцінно тому, щоб спілкуватися з крутими журналістами і робити з ними селфі, але в реальному фестивальному житті це означає — роздавати бейджики і помирати від спеки на вході. Тому ми сиділи за столиком і помирали.

Поруч з нами сиділи три жіночки, які продавали квитки. Продавали за старою схемою агресивного маркетингу. Спочатку ціна така, потім така, а дійшло до того, що — давайте сьогодні купуйте останній за 450 гривень, бо завтра тільки українські будуть, а сьогодні світові зірки. Це неправда, але яка переконлива.

Топ фраз, які мене здивували
-А можно під тінню? Чуваче, яка тінь? Сонце палить, як дике.
-А можно мені білет за 350, але за 250. Еееем
-А Оля Полякова буде? Ееееем

І раптом дійство почалось. Спочатку тихо, лагідно, а потім впевнено, джазово. Проте ми все ще сиділи біля входу з цими клятими бейджиками для журналістів. Клянусь, друже, як раптом я стану журналістом, то буду приходити вчасно на всі заходи, щоб добрі люди мене не чекали.

Врешті решт все закінчилось мирно і ми почовгали до сцени. Насправді, ми мали квитки і могли б спокійно сидіти на стільцях, але нам жах як хотілося стояти ось тут, біля цих сходів, озираючись навкруги і захоплено перемовляючись “Це ж Фаріначчі, це ж Дебора Браун”.

Не пам’ятаю, що я відчувала, але точно знаю, що була щаслива. Пам’ятаю як Дєєв схопив мене за руку зі словами: “Смотри, как можно” і повів за куліси. На сцені якраз грав Дадо Мароні. Я стояла за його спиною, в такій неосяжній близькості, що здавалось, ніби зараз глибока ніч, я останній відвідувач бару “Корона” і він грає для мене. До чорта ваші люксові місця, коли ти можеш отак стояти, вдивлятись у клавіші і розчинятись у мелодії. Цей момент — величезний карб на серці, який болітиме і співатиме холодної зими.

таємні фотографії

Магія із магій, коли зірки такої величини стоять поруч, палять свій червоний мальборро і про щось тихенько перемовляються між собою. У якусь шалену мить здається, що зараз вони обернуться і скажуть — хей, гайс, давайте до нас.

Джаз — це високі матерії. Майже як класика, але темпорально ближче. Коли на сцені з’явився Домінік Фаріначчі, я від захвату міцніше стиснула руки і віддалась магії джазу. Я дивилась на нього і думала тільки про Чарлі Паркера, тільки про ту сцену з фільму “Одержимість”, де головний герой мріє стати Великим. Я думала і внутрішньо відчувала, що всі, хто зараз на сцені — Великі.

А потім я лежала, обліплена піском і мошками, під відкритим палаючим небом, яке кроїлось від спалахів молній. Я лежала з закритими очима і слухала, як Дебора Браун виводить своїм чотирьох-октавним голосом неймовірні звуки. Чула, як Мирослав жартує: “Сложно джазовым музыкантам такое делать. А что будет, как алфавит закончится?”. Бачила, як спалахують грози і прожектори, як червоне світло заливає людей — щасливих, сповнених радості і натхнення. Я відчувала це і розуміла — як добре бути частиною цього світу.

фокус на червоному світлі

Звісно потім ми просто гуляли, набиваючи взуття піском. Це потім Кіріл сказав нам річ, від якої наші серця одночасно наповнились радістю і шаленою ностальгією. Це потім ми зголодніли, купили рибу за 100 гривень і, ховаючись від зливи, з’їли її руками. Щасливі миті, коли ти можеш ось так сидіти під страшенним вітром, який зриває бідні парасольки над головою, і їсти рибу — безцінну не тому, що вона коштує 100 гривень, а тому що ти розділяєш її з найближчими людьми, і ще тому, що ви їсте її руками, і ще, тому що над головою реве небо, і ще багато тому що.

Потім ми зібрались на афтепаті. Маша чекала нас на набережній, а потім виявилось, що не чекала, тому ми повернулись на острів. І повернулись вчасно, бо якраз виступали Ginkgoa. Ми натанцювались, як божевільні. Навіть Кіріл. Він не танцював, але по його нозі, яка вистукувала ритм, я зрозуміла, що він теж кайфує. З часом вчишся розуміти дорогих тобі людей.

Ніколь Рошель — королева сцени, королева мого джазового клубу, який я тепер відкрию у Місті. Вона була неймовірна. Ми ніби опинились у “Великому Гетсбі”: танцювали свої дивні танці 20х років, розмовляли за келихом шампанського з письменниками і художниками, і розуміли, що золотий час триває. Це дивна суміш минулого з сьогоденням: твоя зелена сукня, їхні чорні кєди, твоя сумочка, їхня бананка — і музика, що сповнює життям.

Закінчення, після якого у мене тремтіли ноги, голос і руки, було феєричним. Ми навіть взяли автографи у Ніколь, але їх змило повітрям і водою, тому на браслетиках нічого не лишилось. Я не жартую — не залишай автографів на браслетиках.

Після того нас чекала довга дорога додому: ми блукали набережною, поспішаючи на афтепаті, яке не відбулось. Це, певно, у Нью-Йорку шалені афтепаті з купую зірок, а у Дніпрі — тихенькі посиденьки з пивом і драніками.

Стомлені, перенасичені емоціями і почуттями, ми намагались викликати таксі; молились Мігелю, щоб він, курва, швидше їхав; човгали до самого Театру опери і балету; дзвонили у найдешевше таксі; і чекали, чекали, чекали.

Вечеряли ми о другій ночі мівіною. Полягали спати о третій. Знаєш, друже, у цьому є своя романтика. Це коли ми будемо старші, зовсім зовсім дорослі і від-комфорту-залежні, нам не стане відваги йти пішки набережною у пошуках примарного афтепаті. Ми не будемо блукати центром міста, змагаючись за дешевше таксі. Не станемо їсти рибу за 100, щоб потім вечеряти мівінкою за 4,50. І нам буде мало бігати коло сцени, слухати за кулісами Дадо Мороні і від моменту впадати в екстаз.

Ми захочемо простих і комфортних умов, коли пісок не забивається у взуття, а машина забирає прямо з острову. Але не сьогодні. Кажу тобі — не сьогодні.

Чек-ліст

Особливість джазу у тому, що кожний тут знаходить своє. Друже, як буде хвилинка, послухай будь-ласка:
— Дебору Браун
— Дадо Мороні (я чомусь запам’ятала тільки його ліричну композицію, присвячену сину)
— Бенні Гріна
— Електро-свінг гурт “Ginkgoa”

Тобі сподобається, обіцяю. Ми не потрапили на Патті Остін, але Дєєв чув її і сказав, що вона неперевершена. З другого дня я встигла тільки на тріо Олександра Муренко — і вони надзвичайні. До речі, тріо з України.

З мене поганий музичний критик, але непоганий оповідач. Сподіваюсь, читаючи цей лист, ти був зі мною на фестивалі. Обіймаю міцно. Будь на зв’язку.

Твоя Кім

Kim Violetta

Written by

kimblog

kimblog

Про урбаністику, літературу, текст і життя. А особливо — про крапки, які з’єднуються у лінії і замикаються в кола.

Welcome to a place where words matter. On Medium, smart voices and original ideas take center stage - with no ads in sight. Watch
Follow all the topics you care about, and we’ll deliver the best stories for you to your homepage and inbox. Explore
Get unlimited access to the best stories on Medium — and support writers while you’re at it. Just $5/month. Upgrade