За покликанням

або Як я вступила на право

Свою юридичну цноту (див. історію Влада Штагера «Теряя юридическую невинность» ( https://medium.com/life-lies-of-law-student/теряя-юридическую-невинность-4515588fc91c) я втратила ще далеко до університетських пар, перших практик, а, тим паче, працевлаштування. При тому, що народилася в сім’ї лікаря та економіста, навчалася в класі з поглибленим вивченням іноземних мов. Чому в мою юну голову в чотирнадцять років прийшла ідея вступати на право, це довга історія.

Яка почалася з нього. Молодого, розумного, симпатичного. Найкрасивішого вчителя моєї розпрекрасної школи — Правознавчіка[1]. У якого знань та харизми на мільйон. Але те, що Правознавчік дуже симпатичний, лише частково стосується цієї розповіді. Назвати його справжнє ім’я, номер і місцезнаходження школи мені забороняють дві речі — Цивільний кодекс та повага до дорогого друга. Інакше поїдуть до нього масово фанати, та його спокійному життю настане кінець. Погодьтеся, коли шукають прихильники, лякає більше, ніж поліція та СБУ. Зову його моїм старшим братом, найкращим другом та духовним наставником. Іще святою людиною, бо він терпів мій характер. Оце, я розумію, мотивація. На декілька десятків років вперед.

Виграла я три республіканські олімпіади з права. Куча вирішених теоретичних і практичних завдань, аналітики та круто проведеного часу. Не буду казати, що про мене думали мої однокласники з огляду на наші з Правознавчіком прекрасні дружні стосунки та наші разом узяті переваги. Навіть класна керівничка цікавилася, що в нас із ним. На що я відповіла: «ЗНО з історії, олімпіада з права та міцна дружба». Із кожним роком попри веселе, безтурботне життя, все більше замислювалася я над глобальними проблемами. Що буде з Україною? Чим я можу бути корисною для неї? І розумію, що це вже діагноз: без права жити не хочу й не можу.

Щоб Ви розуміли, вступ не на право для мене був рівноцінним контракту або тим же, що й взагалі нікуди не вступити. Хотілося, щоб усі ці три роки (9–11 клас) були прожитими недарма. Погодьтеся, поруч із такою начитаною та розумною людиною, як Правознавчік, не могла я бути якимось аутсайдером по життю. Розуміла, що до вибору фаху потрібно ставитися більш ніж відповідально. І хотіла скласти ЗНО якнайкраще. Хоча батьки відмовляли мене неодноразово від вступу на право, маючи сумнів щодо того, чи знайду я роботу. Але і тоді, в шістнадцять, і зараз, в університеті, розумію, що людина зі знаннями, по-своєму закохана в улюблену справу, обов’язково знайде себе. Бачила купу прикладів, що надихають своїм професіоналізмом і відданістю.

Ці шість років (і більше) із правом, безперечно, щасливі для мене. Олімпіади, конкурси наукових робіт, практика, робота… Тисячі чашок випитої кави і сотні красивих світанків. Купи паперів, книг із бібліотек, справ, Інтернет-ресурсів. Усього, чого душа забажає! Це те, чому віддаєшся щоразу із все більшим задоволенням. Ти не хочеш, щоб твоя держава була правовою лише на папері. Щоб твої діти та онуки пишалися тим, що поїхали закордон назавжди. Можете думати, що в моїх думках забагато популізму. Справа Ваша. Але хочеться інвестувати знання в щось особливе. Звісно ж, воно надає впевненості. В усьому.

Тепер про мої ЗНО. Шановні абітурієнти, не бійтеся ставити високі цілі та досягати їх! Обирайте для себе заклад і, відповідно, предмети. Зараз будете сміятися з моїх результатів. Я склала українську мову на 199,5 та історію на 199. А коли вперше побачила їх, згадала цитату із «Кайдашевої сім’ї» про «сміх крізь сльози». А остання олімпіада була для мене четвертим предметом ЗНО! Краще скласти три іспити, але так, що Ви будете пишатися ними все життя. У мене не було варіантів про всяк випадок. У мене була єдина ціль! Конкретний заклад і, звісно ж, спеціальність. Не бійтеся мріяти! Але щоб багато мріяти, треба багато пахати. Шукайте собі мотиваторів, Правознавчіків та однодумців! Надихайтесь і надихайте!

Я дійсно рада тому, що так рано втратила юридичну цноту. Бо прикро бачити людей, які вступили до вишів, але розчарувалися на повну в спеціальності, пішли на щось «популярне», але розуміють, що ненавидять це душею та серцем. Я хоч трошечки, але спробувала професію «на смак». І цей смак став для мене наркотиком на все життя.

Яка ж мораль цієї історії? Любіть усе, що робите. Та не бійтеся ставити високих цілей. Якщо Ви маєте те, заради чого варто жити, то розумієте, що прокрастинація — це штучна проблема людства. Адже всі великі досягнення та висока продуктивність праці йдуть від любові до улюблених справ та невичерпного натхнення.

[1] За правилами української мови має писатися через «и», але з принципу пишу через «і». Так по-доброму називаю свого вчителя.