Чому я люблю гуляти по цвинтарях?
Сьогодні сдала дитину татові та вирішила провести свій вільний день в Варшаві на кладовище. Пробувала знайти собі компанію, але всі друзі якось не перейнялися ідеєю погуляти на кладовищі.
Я вважаю, що цвинтар — дуже недооцінений напрямок якщо ви хочете доторкнутися до Істрії, культури, архітектури міста чи країні, а ще тихе та чудове ідея для прогулянок наодинці, повна старовинних дерев, квітів та можливостей зазирнути в минуле, пофантазувати як воно було 100–200 років тому.
Тому я вирішила вигуляти себе на Варшавському цвинтарі Powązki Cemetery. Його засновано в 1790 році та поховано більше 1 000 000 людей. Розміром кладовище 47 га, це більше ніж Ватикан, якщо що. Сама відома — частина Алея Гідних, де поховані відомі діячі Варшави.
Так що, рушаємо гуляти?
Мені пощастило, бо погода була ідеальна, щоб шурхотіти листям, дивитися на білочок, та гуляти-гуляти повз дивовижних памʼяток Істрії.
Кожного разу проходячи повз якусь яскраву гробницю я дивилась кого там поховано, що пишуть на надгробку, та вигадувала історії як воно було в ті часи.
Мені дуже подобаються старі гробниці, коли вони з часом почали руйнуватися але все що міжна прочитати хто там лежить, і розумієшь що це 100, чи навіть 200 років ціла сімʼя похована в одному місці. А навкруги мох та плющ вплели той мурмур в частину ландшафту, наче так завжди й було.
А ось це, якась сильна жінка, темпарамента з сумною трагічной істрєю.
Мені дуже подобаються старі гробниці, що з часом руйнуються, але на них все що можна прочитати хто там лежить. Усвідомлюєш, це 100, чи навіть 200 років назад ціла сімʼя була похована тут, міркуєш, що сталося? хто вони були?
З часом мох та плющ вплітають цей стародавній мармур в частину ландшафту, наче так завжди й було, наче й не було людини, а на місті де була гробниця виростають квіти та дерева. Таке собі колесо сансари. З одного боку, трішечки сумно, а з іншого відчувається що ми то частина чогось більшого ніж груда кісток.
Написи на надгробках — це окремий від мистецтва, бо це історія, це о том хто залишився і сумував, о том хто там лежить. Наприклад, на цьому написано, згідно гугл транслейту — є межа страждань, за якою починається тиша (або мовчання).
А тут, що, людина яка тут лежить померла в Освенцимі в 21 рік. Червона роза яка там лежить геть суха, але колір та форма в неї — ідеальна. Хотілось доторкнутися, але я не стала, що якщо я доторкнусь, а вона розтане наче міраж?
Тут поховано військового. Я довго-довго поруч стояла і міркувала чому такий дивний надгробний памʼятник? Єдина версія що той чоловік був атлетичний та міцний.
А тут ветеринар, і дуже теплі слова від колег, що він був чудовий доктор та патріот. Тепер я через 100 років, теж це узнала :)
Оця хатинка — останній пристанок для рештків заможних людей.
Приклади сучасних тредів в оформленні надгробків.
А оце старі склепи, і дивіться які ручки, мабуть, щоб підняти плиту додати трішки родичей (перепрошую за чорний гуморок).
Я ввесь час шукала дуже красивий надгробок, який підгледіла в інтернеті, але не змогла знайти його. Там така чарівна дівчина в білому платті.. эх!
Але погуляла я пречудово чого і вам від душі бажаю.
