Пекло як справа рук людських
Доброму християнину слід завжди пам’ятати про близькість пекла. І от вчора воно стало ще ближчим: власне, з дня на день очікуємо його прибуття в Україну. Щоправда, поки що це лише однойменний посол Польщі. Проте, чим не привід сказати пару слів про справжнє польське-українське пекло?
Власне, погані новини вам відомі: спочатку була війна, потім винищення, потім спроби помиритися, потім польський парламент прийняв резолюцію про етнічні чистки з елементами геноциду (2013-го), але за три роки наші держави зблизилися ледь не до Гадяцької унії і вже заговорили про братів, тож поляки вирішили нагадати, хто з братів, власне, старший. І ухвалили резолюцію про Волинську трагедію, переплюнувши навіть історика-любителя Царьова: «Волинська різанина була…», — у своєму неповторному стилі сказав новороський парламентар. «…була геноцидом» — продовжили думку парламентарі Польщі. Поганий приклад заразний — відповідь не забарилася. Наші нардепи пригадали все — від окупації до пацифікації і аж по операцію «Вісла», і виклали це у законопроекті про геноцид українців поляками («Ви ще нам за Перемишль відповісте!» — і це майже не жарти). Спікер польського сенату вирішив застерегти Україну від «необачного кроку» і кинувся гасити полум’я бензином. Зрештою, вогонь розповсюджується, пожежа ризикує стати фатальною для відносин двох країн, хоча Волинь уже ділять не українці з поляками, а банди бурштинокопачів. Проте, що ж варто винести з цієї некрасивої історії розумній людині?
Колись давно «Наступна республіка» розповідала про Волинський експеримент — спробу на міжвоєнній Волині налагодити гармонійне польсько-українське співжиття. Історія цікава — радимо перечитати, якщо забули як ОУН браталися зі сталіністами з КПЗУ і ненавиділи петлюрівців: http://bit.ly/nastupna-volyn
Проте нагадаємо кінець цього експерименту — він гучно провалився. І завершився кривавим 1943-м роком.
Проте, чому ж він зазнав такої нищівної поразки? Експеримент ненавиділи з обох боків — як з українського, так і з польського. З українцями ще більш-менш зрозуміло — гнані та утиснуті, будь-який рух собі назустріч вони сприймали як підступ і бачили в них кістки, кинуті з хазяйського столу собакам. Але чому ж ідею не сприйняли поляки? І тут проблема, як не дивно, у силі. Польська нація, відчуваючи за своїми плечима перемогу у нещодавній війні та силу молодої держави, не хотіли говорити на рівних з українцями, тобто з нещодавно переможеними. Поляки хай і добрі католики, проте не надто добрі християни. У їхньому ставленні до оточуючого світу забагато гордині та замало любові. І ця ілюзія власної сили завадила їм «зійти до слабких» і змусила вчинити з українцями так, як їм підказував внутрішній голос. Звісно, це був голос презирства, а не любові. Проте сила, як і багатство, — це ілюзія вже тому, що має здатність швидко минати. І коли сила поляків минула, вони залишилися сам на сам з тим, що проросло з посіяного ними презирства і гордині. Заледве можна цим виправдовувати українських повстанців. Проте це наука тим, хто не здатен свою силу підкріпити любов’ю та милосердям.
Зараз поляки намагаються діяти згідно своїх усталених традицій. Знову сильніші за нас, вони не знаходять нічого кращого, ніж продемонструвати свою зневагу. Історія, звісно, нічому не вчить, проте їхні прадіди могли б і розповісти пару байок. Чим це все закінчиться — невідомо, але від того лише цікавіше.
Чого ж нас учать ці погані новини? Сила — минуща, тож не надто радійте, як її отримаєте, і не надто переймайтеся, як втрачаєте. Бережіть в собі любов — вона здатна набагато на більше, аніж самозакохана гординя. І не забувайте молитися, в першу чергу за тих, хто цього не розуміє.
