Апеляція до порожнечі

Специфічна риса сучасної міжнародної ситуації полягає в тому, що політики демократичної течії стали жертвами наслідків своєї ж політичної ідеї. І мова тут зовсім не про виборність політиків, а про народний суверенітет, про народ як носія влади. Так, ми можемо написати це у Конституції. Та чи легко уявити це не у переносному значенні?

Риторика британських і американських лібералів стала на диво елітаристською після їх програшу в референдумі щодо Брекзиту і виборів Трампу. Заклики до обмеження загального виборчого права — індикатор цього явища. Вперше партії, що виступали за розширення прав почали виступати кардинально різко за їх звуження. Двісті років прогресивний дискурс намагався розширювати участь людей у прийнятті рішень, і ось він ніби глухо вдарився об дно реальності. Апологети народної свободи і політичні нащадки революціонерів раптом поросли золотими жандармськими еполетами і графськими моноклями просто на очах.

Що не так з народом як рушієм політики? Останні виверти світової політики дали зрозуміти представникам майже усіх ключових політичних течій: демократія і народність не є змістом дискусії, а лише формою її проведення. Демократичний лад не веде до тріумфу лібералізму автоматично, як би цього не хотілося лібералам, він не веде до соціалізму як хотілося б соціалістам, він сам по собі не встановлює міцні соціальні інститути, як того хочуть консерватори. Демократія — лише спосіб домовлятися, але не саме кінцеве рішення.

І визнання того, що народ не є найкращим джерелом політичних рішень — одне з основних, яке належить прийняти Україні по мірі того, як вона набуватиме зрілості. Народ у політиці потрібен не для отримання найкращого рішення, а лише для того аби приймалося рішення імплементація якого не призводить до глибинних і системних конфліктів. Звідси ж і основне протиріччя демократії: так чи інакше, прийняття рішень залежить від людей, які не мають компетенції для його прийняття.

При цьому, в рамках вільного суспільства, побудованого на засадах рівності, обов’язково існують структури, які порушують правило рівності, бо є ієрархічними, елітаристськими і структурованими вже за самим фактом свого існування. Ми можемо вірити в рівність прав громадян всередині суспільства — бо саме це суспільство не має якоїсь специфічної мети існування, не призначене для виконання якихось зовнішніх функцій. Однак рівність стає неактуальною, щойно ми поміщаємо її в контекст якоїсь вузькофункціональної структури: армія не може визнати рівноцінності суджень офіцера і солдата, інакше втрачається дієвість структури, в лікарні хірург не рівноцінний санітару за рівнем прийнятих рішень.

Ми побачили підтвердження зовсім нещодавно. Прості громадяни не можуть оцінити реального значення і наслідків формули Штайнмайєра: з обох боків тема викручувалася різними коментаторами в своїх цілях. Уявімо собі, що долю держави визначали б на постійних референдумах її громадяни: ми б негайно проголосували за відновлення ядерного статусу України, а потім державні органи мусили б витискати з громадян останні кошти аби втілити такий масштабний і дорогий проект. Держава у смартфоні (за Фрейдом) це лише результат нелюбові українців до набридлих політиків, бажання їх каструвати та знеособити. Бажання подолати старе, однак, не є фундаментом для створення нового.

Судження народу стають чомусь значною підставою коли мова йде про правову сферу. Справедливий суд для багатьох означає лише суд який виносить вироки в інтересах ефемерного «народу», «народний трибунал» який судить за революційною доцільністю. Днями Зеленський заявив, що суд мав би дослухатися до народу в прийнятті рішень (щодо Пашинського: запитайте у ста людей чи він бандит etc), що, на жаль принципово невірно. Те що існують судді як окрема і хай навіть дещо закрита та елітарна верства (точно так само як і вищі офіцери і державні управлінці) де-факто уможливлює існування незалежного правосуддя. Суддя, що схожий на студента, який боїться, що його виселять з гуртожитку за кривий погляд, не буде служити ніякому народові. Служитиме тому, хто забезпечить дах (або ж «кришу»).

І стається так, що управлінці породжують ненависть до себе з боку простих людей самим фактом свого існування: вони мають гроші, вплив, породжують почуття ресентименту. Вам навряд чи згадується приємний образ українського судді, але скасування його високого статусу фактично значить підпорядкування владі.

Перетворення правових інститутів на слабку і залежну прокладку — перший крок до загибелі всієї системи. Ми можемо радитися про державне будівництво з кухарками, або як недавно зазначив Арахамія, консультуватися з таксистами, однак країна під управлінням одних лише весільних фотографів ризикує стати анекдотом. Крім того, ставлення громадян до політичних інститутів яке існує в Україні (зумовлена в основному бідністю) породжує гостру критику до них на межі ненависті, і все одно не може бути джерелом адекватного погляду на розбудову державних органів.

Запитайте у пересічного українця — чи потрібна держслужба спецзв’язку і захисту інформації, Вища кваліфікаційна комісія суддів чи навіть Міністерство економіки, звісно ж у більшості ви отримаєте заперечну відповідь. При цьому, лайка, якою супроводжуватиметься пояснення з боку співрозмовника дасть вам зрозуміти джерело такої відповіді: бідність, яка призводить до ненависті щодо будь-яких представників вищих класів. Саме цю пружину спокійно можуть застосувати політичні сили які хочуть тоталітарного суспільства.

Апеляція до народу — сильний риторичний прийом, але народ не є чимось конкретним і усвідомленим: завжди він є лише мішенню маніпуляторів, і ніколи майже не відзначається особливою розсудливістю. При цьому, народ ніколи не вибудовує міцних інститутів. Справжні інститути існують лише там, де є консенсус між елітами і масами. Народ не буває різним — він є лише хорошим, а отже “народність” у політиці насправді не несе ніякого змісту. Воно стає абстрактним і розмитим синонімом усього доброго, що однак не надає народу як групі людей жодних політичних спроможностей чи консолідованих позицій.

Судові органи створюються не задля відображення позиції суспільства, а саме аби втілити професійний погляд. Але часто політична незалежність судів веде до тиску на них з боку суспільства. Це було би не так трагічно, якби врешті не усувало перепони для встановлення тиранії. Бо народ — не видресируваний сторожовий пес, який чує запах грабіжників, а лише гримуча суміш, яка може вилитися на кого завгодно.

Ярослав Божко, «Наступна республіка»

Обговорити з авторами та читачами у Республіканському чаті

Підписуйтеся на Telegram-канал та Facebook-сторінку «Наступної республіки»