Апеляція до порожнечі

Специфічна риса сучасної міжнародної ситуації полягає в тому, що політики демократичної течії стали жертвами наслідків своєї ж політичної ідеї. І мова тут зовсім не про виборність політиків, а про народний суверенітет, про народ як носія влади. Так, ми можемо написати це у Конституції. Та чи легко уявити це не у переносному значенні?

Риторика британських і американських лібералів стала на диво елітаристською після їх програшу в референдумі щодо Брекзиту і виборів Трампу. Заклики до обмеження загального виборчого права — індикатор цього явища. Вперше партії, що виступали за розширення прав почали виступати кардинально різко за їх звуження. Двісті років прогресивний дискурс намагався розширювати участь людей у прийнятті рішень, і ось він ніби глухо вдарився об дно реальності. Апологети народної свободи і політичні нащадки революціонерів раптом поросли золотими жандармськими еполетами і графськими моноклями просто на очах.

Що не так з народом як рушієм політики? Останні виверти світової політики дали зрозуміти представникам майже усіх ключових політичних течій: демократія і народність не є змістом дискусії, а лише формою її проведення. Демократичний лад не веде до тріумфу лібералізму автоматично, як би цього не хотілося лібералам, він не веде до соціалізму як хотілося б соціалістам, він сам по собі не встановлює міцні соціальні інститути, як того хочуть консерватори. Демократія — лише спосіб домовлятися, але не саме кінцеве рішення.

І визнання того, що народ не є найкращим джерелом політичних рішень — одне з основних, яке належить прийняти Україні по мірі того, як вона набуватиме зрілості. Народ у політиці потрібен не для отримання найкращого рішення, а лише для того аби приймалося рішення імплементація якого не призводить до глибинних і системних конфліктів. Звідси ж і основне протиріччя демократії: так чи інакше, прийняття рішень залежить від людей, які не мають компетенції для його прийняття.

При цьому, в рамках вільного суспільства, побудованого на засадах рівності, обов’язково існують структури, які порушують правило рівності, бо є ієрархічними, елітаристськими і структурованими вже за самим фактом свого існування. Ми можемо вірити в рівність прав громадян всередині суспільства — бо саме це суспільство не має якоїсь специфічної мети існування, не призначене для виконання якихось зовнішніх функцій. Однак рівність стає неактуальною, щойно ми поміщаємо її в контекст якоїсь вузькофункціональної структури: армія не може визнати рівноцінності суджень офіцера і солдата, інакше втрачається дієвість структури, в лікарні хірург не рівноцінний санітару за рівнем прийнятих рішень.

Ми побачили підтвердження зовсім нещодавно. Прості громадяни не можуть оцінити реального значення і наслідків формули Штайнмайєра: з обох боків тема викручувалася різними коментаторами в своїх цілях. Уявімо собі, що долю держави визначали б на постійних референдумах її громадяни: ми б негайно проголосували за відновлення ядерного статусу України, а потім державні органи мусили б витискати з громадян останні кошти аби втілити такий масштабний і дорогий проект. Держава у смартфоні (за Фрейдом) це лише результат нелюбові українців до набридлих політиків, бажання їх каструвати та знеособити. Бажання подолати старе, однак, не є фундаментом для створення нового.

Судження народу стають чомусь значною підставою коли мова йде про правову сферу. Справедливий суд для багатьох означає лише суд який виносить вироки в інтересах ефемерного «народу», «народний трибунал» який судить за революційною доцільністю. Днями Зеленський заявив, що суд мав би дослухатися до народу в прийнятті рішень (щодо Пашинського: запитайте у ста людей чи він бандит etc), що, на жаль принципово невірно. Те що існують судді як окрема і хай навіть дещо закрита та елітарна верства (точно так само як і вищі офіцери і державні управлінці) де-факто уможливлює існування незалежного правосуддя. Суддя, що схожий на студента, який боїться, що його виселять з гуртожитку за кривий погляд, не буде служити ніякому народові. Служитиме тому, хто забезпечить дах (або ж «кришу»).

І стається так, що управлінці породжують ненависть до себе з боку простих людей самим фактом свого існування: вони мають гроші, вплив, породжують почуття ресентименту. Вам навряд чи згадується приємний образ українського судді, але скасування його високого статусу фактично значить підпорядкування владі.

Перетворення правових інститутів на слабку і залежну прокладку — перший крок до загибелі всієї системи. Ми можемо радитися про державне будівництво з кухарками, або як недавно зазначив Арахамія, консультуватися з таксистами, однак країна під управлінням одних лише весільних фотографів ризикує стати анекдотом. Крім того, ставлення громадян до політичних інститутів яке існує в Україні (зумовлена в основному бідністю) породжує гостру критику до них на межі ненависті, і все одно не може бути джерелом адекватного погляду на розбудову державних органів.

Запитайте у пересічного українця — чи потрібна держслужба спецзв’язку і захисту інформації, Вища кваліфікаційна комісія суддів чи навіть Міністерство економіки, звісно ж у більшості ви отримаєте заперечну відповідь. При цьому, лайка, якою супроводжуватиметься пояснення з боку співрозмовника дасть вам зрозуміти джерело такої відповіді: бідність, яка призводить до ненависті щодо будь-яких представників вищих класів. Саме цю пружину спокійно можуть застосувати політичні сили які хочуть тоталітарного суспільства.

Апеляція до народу — сильний риторичний прийом, але народ не є чимось конкретним і усвідомленим: завжди він є лише мішенню маніпуляторів, і ніколи майже не відзначається особливою розсудливістю. При цьому, народ ніколи не вибудовує міцних інститутів. Справжні інститути існують лише там, де є консенсус між елітами і масами. Народ не буває різним — він є лише хорошим, а отже “народність” у політиці насправді не несе ніякого змісту. Воно стає абстрактним і розмитим синонімом усього доброго, що однак не надає народу як групі людей жодних політичних спроможностей чи консолідованих позицій.

Судові органи створюються не задля відображення позиції суспільства, а саме аби втілити професійний погляд. Але часто політична незалежність судів веде до тиску на них з боку суспільства. Це було би не так трагічно, якби врешті не усувало перепони для встановлення тиранії. Бо народ — не видресируваний сторожовий пес, який чує запах грабіжників, а лише гримуча суміш, яка може вилитися на кого завгодно.

Ярослав Божко, «Наступна республіка»


Обговорити з авторами та читачами у Республіканському чаті

Підписуйтеся на Telegram-канал та Facebook-сторінку «Наступної республіки»

Наступна республіка

Клуб українських республіканців з 2013 року. Націоналізм, капіталізм, республіка, християнство. Ставте питання авторам та обговорюйте з іншими читачами у Республіканському чаті: https://t.me/republicanchat

Welcome to a place where words matter. On Medium, smart voices and original ideas take center stage - with no ads in sight. Watch
Follow all the topics you care about, and we’ll deliver the best stories for you to your homepage and inbox. Explore
Get unlimited access to the best stories on Medium — and support writers while you’re at it. Just $5/month. Upgrade