Буржуазний націоналізм

Український націоналізм протягом останнього століття формувався та існував у вигляді революційної ідеології. Це пояснювалося необхідністю постійної боротьби бездержавної нації за існування. Як і будь-яка революційна ідеологія, історичний український націоналізм був народницьким за духом, чудово розумів із ким та як потрібно конфліктувати, підкреслював природний волюнтаризм боротьби, апелював до емоцій.

Проте революційна ідеологія має один серйозний мінус, котрий в українському варіанті проявився в нинішній період, після відновлення незалежності 1991-го року. Це — складність переходу від революційного націоналізму до націоналізму державного. Різниця між цими явищами полягає і у риториці, і у діях, та головне — у цілях та завданнях руху, у цінностях та просто у розумінні самих себе. Революційна парадигма — це вислів протесту проти існуючого ладу, емоційне «ні!» сучасному станові речей. Натомість державницькі уявлення базуються на чіткому усвідомленні природи влади та реальної політики.

Революційна ідеологія, міцно зав’язана на низовій, вуличній та підпільній боротьбі, далеко не завжди підходить до втілення у реальному житті та системі реальних державних механізмів. Саме тому більшість революційних ідей бачили завершенням свого розвитку ті чи інші утопії. Державний націоналізм — це про гроші та владу, про необхідні реформи та розрахунки ризиків та ефектів. Революційний націоналізм — про «балаклави» та романтику боротьби за утопію.

І саме тому апологети історичного націоналізму ефективні у вуличному активізмі і тією ж мірою з іншим знаком абсолютно безпорадні у політичній боротьбі.

Владні механізми — це царина сухих чисел та скрупульозних планів, прогнозів та розрахунків, у плетиві яких романтичний запал підпільників зазвичай зазнає драматичного фіаско. Простіше кажучи, контроль натовпу протестувальників та контроль системи оподаткування — явища принципово різні попри деяку схожість цих проявів влади.

Але немає ситуацій, позбавлених конструктивного виходу.

Попри розрекламований радянською пропагандистською машиною штамп «український буржуазний націоналізм», саме буржуазним, тобто міським та заможним, респектабельним та капіталістичним, орієнтованим на політичний прибуток та успіх, наш націоналізм, напевно, ніколи не був.

Ми вже говорили, що масштаб ідей та руху визначається масштабом сил, що протистоять їм. Так склалося, що український націоналізм протягом ледь не ста останніх років протистояв червоній химері радянщини, з її егалітаризмом, етатизмом, колективістськими практиками та відсутністю високого стилю. Режими, які апелюють до мас та шукають у них своєї легітимності, спираються не стільки на народні сили, скільки на маргінальну частину суспільства, перетворюючи підконтрольний соціум на королівство кривих дзеркал. Будь-яка лівацька чи тоталітарна держава — найкраща ілюстрація до цього.

Настав час прощатися із галасливими популістами, замріяними маргіналами та апологетами простих рішень там, де їх у реальному житті не буде ніколи.

Націоналізм, який не пов’язаний з економічною системою, за якою українці матимуть право та можливості бути заможними — це черговий постріл в ногу і національному руху з його перспективами успіху, і самій нації як такій. Націоналізм, який потрібен має опікуватися не стільки збереженням історичного спадку народицтва та революційності, він має опікуватися майбутнім — суверенним і заможним, державницьким та буржуазним.

Попереду досі довгий шлях. На ньому українському націоналізмові протистоятимуть різні вороги, серед яких першими чекають монстри, породжені радянським мороком. Що ми можемо протиставити їм? Чим ми по-справжньому відрізнятимемося від них?

І єдиний вибір — стиль та інтелект, заможність та ефективність, професіоналізм та нація. Саме про це український буржуазний націоналізм.

Олег Вишняков, «Наступна республіка»

Обговорити з авторами та читачами у Республіканському чаті

Підписуйтеся на Telegram-канал та Facebook-сторінку «Наступної республіки»

Вперше опубліковано 24 червня 2013-го року.