Українська ентропія

Є такий вислів: український менталітет — це все звалювати на український менталітет. Звісно, доля істини присутня у будь-якому жарті, проте у даному випадку ми маємо справу із сумним прикладом стереотипного мислення.

За укоріненою вже звичкою, будь-який соціальний чи навіть індивідуальний негатив списується на специфіку національного менталітету, що автоматично виводить його за межі будь-якої дискусії. Тотальна корупція, побутове хамство, брак уявлень про законність та безліч інших прикладів — усе це легко списується на якусь невловиму специфіку, здатну вмістити у собі всі біди нашої нації. Проте це — омана, більше того — це спроба втечі від реальності та проблем, яка вона містить у собі з тих чи інших причин.

Інертність українців, наше ледарство та нездоланна байдужість формують не лише побут та життя громад, вони прямо впливають на політичний устрій країни. Відстороненість нації від влади йде в рівній мірі від утоми та браку розуміння процесів і може прикриватися будь-якими гаслами. Наприклад, «вони всі однакові, байдуже» або ж «вибори — це фікція, там домовлено». Але хоч причини можуть бути різними, результат такої байдужості один і той самий — зростання апатії.

Апатія — явище, яке напрочуд повно характеризує нашу дійсність. І найцікавіше починається тоді, коли цю апатію знову пояснюють менталітетом українства: нібито інертність характерна нашій нації. Говорять про історію, наводячи приклади поразок українського руху, про розчарування, про політичні провали etc. Говорять, безбожно маніпулюючи фактами та відшуковуючи під свої висновки.

Але не відволікаймося. Менталітет — це специфічна конструкція, мала дослідженість якої дозволяє виправдати завдяки ній будь-що. Особливо, коли немає бажання розбиратися у реальній ситуації та, головне, у пошуках виходу із неї.

То що ж відбувається з української нацією? Звідки ця хвороблива апатія навіть перед лицем серйозних небезпек зараз?

Поняття ентропії походить із фізики. У цій дисципліні її можна визначити як міру хаотичності та невизначеності. Натомість у психології існує поняття психічної ентропії. Це стан особистості, який характеризується невизначеністю дій, відсутністю орієнтирів, зниженням мотивації, хаотичним розпорошенням зусиль, відчуттям загальної безпорадності. Позбавлене з одного боку мети діяльності, а з іншого боку — насолоди від процесу її досягнення, таке існування перетворюється на дріб’язкове борсання у поточних справах, що може розтягуватися на роки. Цей стан може бути добре знайомим людям із рутинною працею, зокрема — офісним працівникам. Привіт, фейсбуче.

Усе це у сумі дає загальну апатію, за якої навіть гнів не змушує до конструктивної позиції, залишаючись критичним ступенем висловлення безнадії. Якщо відкинути індивідуальний контекст визначення, та поглянути на українську націю, то ми з легкістю віднайдемо симптоми подібної ентропії. Навіть той безпорадний гнів, який романтики так легко сприймають за революційний порив мас, залишається без подальшої реакції.

Американський психолог угорського походження Міхай Чіксентміхайі стверджує, що подолання психічної ентропії можливе за кількох умов:

1. Наявність зрозумілих цілей;

2. Невідкладний зворотній зв’язок, при якому ознаки успіху чи невдачі мають бути очевидні;

3. Баланс між уміннями та встановленими завданнями (надто малі труднощі викликають нудьгу, надто великі — апатію).

Вірне діагностування симптомів майже гарантує можливість вилікуватися. Тож із чого варто починати українській нації?

Очевидним є брак першої та головної умови — чітких цілей. Мантри «антикорупції» та «євроінтеграції» уже навіть на зубах не скриплять — їх можна просто сміливо не помічати. За межами ж цих гасел (рівно як і їхньої критики) немає нічого. Саме прогнозуванню та розрахункам мети мала б бути присвячена діяльність правого руху, тобто сил конструктивних, відповідальних та міцно пов’язаних із реальністю. Адже саме відсутність ясних та зрозумілих нації цілей, досягнення яких можна відчути, стає тим каменем спотикання, у який спираються щораз і запальні революціонери, і сухі констататори, і грантові реформатори, і політичні сили, які намагаються зіграти роль «нових». Справа не у менталітеті, і не у даті революції, призначеній черговим комітетом «змовників», справа не в нових чи старих обличчях. Справа у тому, що нація має розуміти не лише те, проти кого боротися, але й інше — за що.

Другий пункт — невідкладний зв’язок. Його імітують ті, кого прийнято вважати «порохоботами», але результативність його низька настільки, що може сприйматися як від’ємна. Немає сумнівів, що окремі успіхи нинішнього уряду (в широкому розумінні слова) існують, що, своєю чергою, свідчить — окремі напрямки суспільних і державних змін правильні. А отже і деяких встановлений цілей варто дотримуватися і надалі. Проте згадані вже «порохоботи» — не аналітики і навіть не інтелектуали, це піарники, блогери, чиновники та окремі урядові агенції. Спеціалісти, будемо відверті, посередні. Досягнення тактичної цілі має бути артикульоване, рівно як і черговий етап на шляху до цілей стратегічних.

Третій пункт має безпосереднє відношення до першого: очевидно, що можна поставити мету стати космічною державою №1 або повернутися у ядерний клуб. Проте фрустрація, яка неодмінно прийде разом із неможливістю цієї мети досягти, буде занадто високою ціною за фантазування та гучне гасло. Інший полюс — цілі завідомо дрібні настільки, що і на гучне слово «мети» не тягнуть — так само викликають загальне враження, що найбільша європейська країна має виключно завдання по виживанню. І все, що знаходиться за цим горизонтом, — просто не існує. Завдання мають бути реалістичними — це той висновок, який має осісти в наших головах. Щось середнє між програмою по відновленню ядерної зброї та субсидіями на комунальні. Наприклад, розвиток ядерної енергетики, чому б ні. Та це окрема (і напрочуд цікава) тема.

Українська ентропія — це не історія про «поганих українців». Не наш сумнозвісний «менталітет», не наші посередні «еліти», не наша географія з біологію стоять на заваді. Справа у розумінні мети і в бажанні зберегти рух до неї не лише у передвиборчі періоди. Електоральні кампанії закінчиться, але апатія сама не мине.

Олег Вишняков, «Наступна республіка»

Обговорити з авторами та читачами у Республіканському чаті

Підписуйтеся на Telegram-канал та Facebook-сторінку «Наступної республіки»

Вперше опубліковано 29 червня 2013-го року.