Лідерство, якого немає

П’ять років тому колишній віце-президент США Дік Чейні у співавторстві зі своєю донькою конгресвумен Ліз Чейні написали книгу під назвою «Exceptional: Why the World Needs a Powerful America», основним мотивом якої була критика президента Обами за його політику нівелювання американського лідерства у світі.

Читаючи цю книгу сьогодні, якщо звісно ви слідкуєте за тенденціями в світовій політиці, вас здивує наскільки архаїчними, не сучасними та не актуальними вам видадуться погляди Чейні. Цей політичний гігант своєї епохи, який і сам не боявся брати на себе відповідальність, спрямовуючи міць Сполучених Штатів на ворогів свободи та демократії (принаймні на думку самого Чейні), з захопленням оповідає про політичних та військових лідерів, які сміливо відповідали на виклики історії та брали на свої плечі долю світу під час Другої світової та Холодної війн.

Демократія завжди вимагала своєчасної відповіді на запит суспільства. Але так само завжди вона вимагала політичного лідерства. Раніше великим вчинком в політиці вважалось зробити те, що правильно. Сьогодні — те, що голосно.

Раніше політичні лідери вписували своє ім’я в історію, використовуючи свій політичний капітал на виконання того, що має бути зроблене, незалежно від короткотермінових суспільних оцінок. Сьогодні шукають приводу вписатись в історію будь-якою гучною подією.

Якщо Трамп в цьому плані менш марнославний чи, точніше, його марнославство має більш ниці масштаби — сподобатись своїй виборчій базі, то маніакальне марнославство французького президента Макрона просто дивує своєю безглуздістю.

Прагнення стати творцем будь-якого дипломатичного «прориву» за будь-яку ціну і з будь-якими наслідками — це предмет для вивчення психотерапевтів. Юного Наполеона не цікавить безпека близькосхідного регіону та загроза ядерного Ірану, його цікавить лише шанс бути ініціатором «історичних» прямих переговорів президентів США та Ірану. Його не цікавить навіть безпека самої Європи та захист принципів повоєнного світового порядку. Значно привабливіше мати змогу публічно пафосно і гучно заявити про Європу «від Лісабону до Владивостоку» та витягнути Росію назад в коло провідних країн світу в своїх компанії.

Але все це виродження західного лідерства — це всього лише криза середнього віку, гладкий лисуватий чолов’яга на червоному спорткарі. Це минеться, Захід оговтається і зробить висновки.

Але така сама хвороба популістичного марнославства має значно сумніший, нікчемніший та трагічніший вияв. В Україні.

В тому, що президент та його команда — не політики ні в кого сумніву не викликає. Більше того, в багатьох їх виборців це навіть викликало ентузіазм. Політики — це злочинці, які всі ці роки пили кров простих людей.

«Зе-команда» — не політики. То хто ж?

Медійні персони. Піарники. Маркетологи.

Їх завдання — не лідерство. Не керівництво. Не відповідальність. Їх завдання — заміри популярності та створення образів.

Вся ця адміністрація, весь цей владний комплекс — сума ОПУ, КМУ та парламентської більшості — це конвеєр зі створення образів, приємних цільовій аудиторії.

Українська політика ніколи не відрізнялась ні принциповістю, ні ідейністю, але градус абсурдну, з яким найширше представлена в парламенті партія на ходу змінює свою «ідеологію» на 180 градусів, тому що так хочуть виборці просто вбиває весь зміст представницької демократії.

Але найстрашніше, звісно не це. Ідеологічні кульбіти — це просто гумористична замальовка. А от справжньою трагедією є та одержимість, з якою Зеленський прагне отримати спільне фото з Путіним.

Зустріч у Нормандському форматі чи віч-на-віч стала абсолютним пріоритетом Офісу президента воюючої країни. Пріоритетом настільки важливим, що заради нього перекреслено всю стратегію дипломатичного захисту суверенітету, відкинуто риторику прямого звинувачення РФ у війні на Донбасі, здані позиції наших військових на фронті.

І все заради «історичної» зустрічі. Все заради «дипломатичного прориву». Все заради «миру».

Зеленський та його оточення граються в ігри марнославства недолугих західних лідерів. Проте західні колеги можуть собі дозволити таку дрібʼязкову недалекоглядність. Їх попередники зробили свої вирішальні великі історичні кроки у минулому — висаджували війська в Нормандії, скидали бомби на Хіросіму, блокували морський простір навколо Куби, палили напалмом в’єтнамські джунглі.

Сьогодні історичні сторінки пишуться тут, в степах Донбасу, на вулицях Києва, в кабінетах на Печерську. Це могли б та мали б бути сторінки про відчайдушний опір, принципову незламність, войовничу відданість. Сторінки про справжнє політичне лідерство. Натомість це будуть сторінки про недолугого дурника, який грався в ігри, які не міг собі дозволити та його публіку, яка так нічого і не зрозуміла.

Віталій Нелепов, «Наступна республіка»


Обговорити з авторами та читачами у Республіканському чаті

Підписуйтеся на Telegram-канал та Facebook-сторінку «Наступної республіки»

Наступна республіка

Клуб українських республіканців з 2013 року. Націоналізм, капіталізм, республіка, християнство. Ставте питання авторам та обговорюйте з іншими читачами у Республіканському чаті: https://t.me/republicanchat

Команда Наступної республіки

Written by

Олег Вишняков, Віталій Нелепов, Іван Дубченко та інші. Наша сторінка: https://medium.com/nastupna

Наступна республіка

Клуб українських республіканців з 2013 року. Націоналізм, капіталізм, республіка, християнство. Ставте питання авторам та обговорюйте з іншими читачами у Республіканському чаті: https://t.me/republicanchat

Welcome to a place where words matter. On Medium, smart voices and original ideas take center stage - with no ads in sight. Watch
Follow all the topics you care about, and we’ll deliver the best stories for you to your homepage and inbox. Explore
Get unlimited access to the best stories on Medium — and support writers while you’re at it. Just $5/month. Upgrade