Майбутнє треба заслужити

Час від часу говоримо про кризу сучасного світу. «Час від часу» — мається на увазі, дещо частіше, ніж потрібно. Частіше говоримо про це з іншими, рідше — про себе, ще подекуди читаємо про це в пресі чи інтернеті. Химерні симулякри постмодерну, напівживі примари традицій, цінності — живі, мертві і, звісно, ненароджені. Феміністки, релігійні фундаменталісти, блокчейн від уряду до сміттєпроводу, відмирання духовне і буквальне — хіба ж це не важливо, спитає збентежений читач? Дуже важливо, відповімо ми. І додамо ключове — дуже важливо, якщо ви живете у ХХІ столітті. У столітті, коли люди забувають свої ідентичності і вигадують якісь покручі замість них, коли роботи уже стають кращими та ефективіншими за нас (а це вони ще свідомості не мають, зауважте), коли прозорими стають не лише державні закупівлі, кордони, біографії, але й особистості — прозорими аж до зникнення. Але облиште все це — ви ж бо не у ХХІ столітті. Ми не живемо у цьому «прекрасному дивному світі», ми живемо в Україні, а тут лише ХІХ століття. І це ми вас ще жаліємо, бо є серйозні підстави говорити про середину ХVІІІ. Але хіба такі деталі мають значення?

Інтернет дає ілюзію близькості цивілізованого горизонту, аж до проникнення його проблем у наше життя. Але це, звісно, лише фантом. Той, хто в Україні бореться з феміністками, усе одно розуміє, що проблема (справжня проблема, мається на увазі) аж ніяк не в них. Можливо, десь у ХХІ столітті це має сенс і значення, але ж ми тут і давайте дивитися правді в очі. Просто озирніться довкола і уявіть, що ви живете не в капсулі (ехо-камері товаришів з фейсбуку, політичної тусівки чи модного коворкінгу), а на реальному ландшафті. Оточене буде тішити вас приблизно так само як радувало персонажів фільму «Матриця» після пробудження.

Ласкаво просимо в реальний світ.

Завдяки відносно спільному інформаційному простору ми сприймаємо ХХІ століття, це надвечір’я цивілізації, як певну даність. «Ми ж бо живемо у ньому!» Насправді ж, для нас ХХІ століття з усіма його плюсами і мінусами — це майбутнє. І майбутнє, яке не вийде просто дочекатися, нервово поглядаючи на годинник — африканці вам можуть підтвердити: на відміну від заходу сонця, майбутнє саме по собі не настає.

Майбутнє — це те, що потрібно заслужити. Заробити, вигризти, пожертвувати чимось (або навіть кимось) заради нього. Це — результат зусиль, а не стартова умова. Незалежно від того, хочете ви її чи ні. Хоча кого ми дуримо — звісно хочете. Навіть найбільші «традиціоналісти» хочуть.

Тож, скажімо, ми десь на межі «довгого ХVІІІ століття». Під індустріальним накипом легко проглядається феодальний лад, а права та вольності хоч і підзабуті, та все ж зрозуміліші за химери «класової боротьби». Більшість людей у злиднях, бізнес ще не вигадано (а місцями і засуджується, лихвар-шинкар, ну ви розумієте), та й загалом — люди себе не усвідомили. Що на нас чекає попереду?

Економічні реформи? Фронтір і освоєння нових земель? Боротьба з виродженцями? Наполеонівські війни? Це все романтичні марення, у кращому випадку — це лише наслідок. А причина — праця. Важка, невдячна, смертельна. Праця не без гарантій успіху — без шансів на нього! Праця, яка має одночасно демотивючу і єдину здорову мету — зробити життя наступних поколінь легшим бодай на грам.


Праця у ХХІ столітті — незрозумілий анекдот, який не розкажеш без довгого і нудного пояснення контексту. Роботизація виробництва, здешевлення засобів і продуктів, соціальна допомога, безумовний дохід, «ти — це не твоя робота», стартап, блокчейн, «кинув коледж став мільярдером». Усі ці умови перетворюють працю на незрозумілий анахронізм, за який безробітня молодь майбутнього бореться у стилі карго-культу — просто так робили їхні батьки. Отримавши можливість заробляти на життя, вони домагатимуться перерозподілу і безумовного доходу. Бо ж праця «нецікава». Розваги різноманітного гатунку і різного ступеня віртуальності/реальності — ось стрижень ХХІ століття. Але ж, знов-таки, озирніться довкола.

Ці всі проблеми не наші. Наша проблема — це праця, робота, піт, кров, мозолі, безсонні ночі, зірвані спини і розхитані нерви. Це те, що нам світить. І це єдине, що нам справді потрібно. Праця на роботі, праця над собою, праця над своїми стосунками. Робота — і нічого більше.

Ми всі воліємо мати позицію, по тому, що вважається за zeitgiest — цей невловимий і такий відчутний дух часу. Ми хочемо мати (і висловлювати!) позицію по толерантності, позицію по біоетиці, позицію по меншинах та богопротивній «інтерсекціональності». Та все це — лише порох. І питання лише в тому, чи притрушує цей порох нашу працю. Чи лише покриває собою фантазії про майбутнє, якого ми не маємо досі.

Праця і лише вона здатна змінити хід речей. Політика, активізм і навіть благодійність не рахуються — адже керувати, впливати і ділитися можна лише тоді, коли маєш щось. А для того, аби мати, потрібно працювати. А це важко, невдячно і цілком не романтично.

Ми приречені на важку працю не лише через гріхопадіння Адама, але й через ледачу бездіяльність попередніх поколінь — не лише відмерлих, але й тих, які зараз визначають життя держави і впливають на буття суспільства. Якщо ви не впевнені у тому, що на них немає надії, знов-таки — просто озирніться довкола. Не будьте схожими на тих, хто був до вас. Спробуйте бути тими, ким не змогли стати старші.

Молодість — прекрасний час для фантазування. І одночасно це найкращий час для праці — роботи, вибору її напрямків і початків кар’єри. І, зрештою, ви маєте обрати між цими двома можливостями лише одну — або розваги і фантазії, або праця. Спробуйте не помилитися.

І заслужіть своє майбутнє.


Обговорити з авторами та читачами у Республіканському чаті

Підписуйтеся на Facebook-сторінку «Останньої республіки», а також на Telegram-канал та Facebook-сторінку «Наступної республіки»