Останній полонений

Сьоме вересня стало однією з небагатьох дат в календарі, коли нація возз’єдналася. Не всі аплодували, проте навіть у вирі почуттів тлів вогонь радості, пригнічений ціною обміну.

«Наші повернулися» — всі, від останнього пацифіста до найрадикальнішого мілітариста видихнули з полегшенням, побачивши зворушливі кадри зустрічі наших співвітчизників з їхніми батьками та Батьківщиною після років абсурдного й принизливого полону.

Проте емоції вщухають з часом, а майбутнє продовжує невпинно наближатися, не дивлячись на точково згенерований позитив, залишаючи нас наодинці з питанням — «А що, власне, відбулося в українсько-російських відносинах?»

До цього дня політика РФ щодо українських військовополонених була досить проста — всі військовополонені утримувалися НЗФ, російська сторона водночас не виступала як сторона обміну. Єдиний виняток — обмін Надії Савченко на двох полонених співробітників ГРУ, проте, вона була військовослужбовцем при виконанні й була затримана на території України.

Ця ситуація відрізняється від тих, що були — російська феміда відловлювала та засуджувала цивільних за вигаданими обвинуваченнями, деяких вона до того ж вважала власними громадянами. Були великі сумніви, що їх колись зможуть обміняти. Тому сформувався певний суспільний консесус щодо того, що це стало можливим з приходом Зеленського до влади.

Можливо, щось змінилося за східним кордоном? Можливо, нарешті запанує обіцяний кожним невігласом «мир»?

В цій простуватій думці дійсно є зерно істини — дуже скоро перед нашими очима може запанувати фантом миру, який буде дражнити кожного короткозорого політика, як отруєне яблуко дражнить своїми кольорами дурнуватого казкового персонажа. Й подібно до яблука з казки, фантом «миру» так само буде отруєно речовиною потужнішою навіть за «Новічок» — так званою «м’якою силою».

Росія досягає великих успіхів у використанні «м’якої сили» — вона продовжує розповсюджувати дезінформацію, систематично підривати довіру до української влади, яка постійно знаходиться під тиском з їхнього боку та ризикує піддатися на їхні вимоги. Російська популярна культура все ще сильно впливає на українців, розмиваючи уявлення про поняття «свій-чужий» і логіку поведінки Росії та її населення.

Ця отрута рік за роком підмішується в інформацію та контент різноманітними «інфлюенсерами», роблячи націю беззахисною перед російськими інтересами та повільною інтеграцією у тіло відновленої імперії. Ми побачили все це в 2014-му році — коли стало очевидно, що отрута затьмарювала нації очі, не даючи їй побачити загрозу та істинні наміри найближчого сусіда, що вустами багатьох пересічних українців та менш пересічних політиків шепотів про нібито неактуальність сильних збройних сил та спецслужб в сучасному світі, про «не нав’язування мови», про спільну історію та економічні привілеї.

Протиотрути цьому немає. У нас немає своєї м’якої сили. Й не варто слухати оманливі слова тих, що пропонують бездіяльність або активну симуляцію діяльності в очікуванні магічної появи чогось співмірного, чим ми нібито зможемо конкурувати в культурному просторі. Цього не з’явилося за двадцять п’ять років, не з’явиться й за тридцять — всі наші ресурси не співмірні. Ми не зможемо вести чесну конкурентну боротьбу, тому щоб вижити необхідно діяти рішуче — блокувати, обмежувати, забороняти, ізолювати, виганяти.

На жаль, отруєні вуста нових можновладців знов проговорюють слова, що лунають ніби наказ скласти зброю — «не на часі», «неактуально», «це роз’єднує».

Інколи до влади в Україні приходять люди, які готові боротися за український суверенітет та відстоювати інтереси українською нації, але й щодо них Росія має політичну стратегію. Тому «м’яка сила» невдовзі змінюється силою «жорсткою» й Україна зіштовхується з дестабілізацією, вторгненням, анексією та першими військовими поразками.

Московські спецслужби та збройні сили мають набагато більше досвіду та ресурсів — поразки на цьому важкому шляху будуть і не одна. В серпні-вересні 14-го року ми спостерігали, як в Іловайську Україна отримала рану, шрам від якої навіки залишиться в її історії. Проте не настільки була глибока рана, скільки психологічний ефект від неї — довіра до влади була знищена за пару місяців, а разом з тим Україна знов стала податливою для «м’якої сили». Суспільством почала ширитися зневіра та підозра, а новоспечені можновладці побігли домовлятися на умовах, які було неможливо виконати. Страх нової поразки паралізував вище керівництво, але через деякий час воно почало приходити до тями та знов працювати над українською стратегією. Проте суспільство вже відмовилося від перемоги.

Це порочне коло може продовжуватися нескінченно. Російська політика щодо України завжди силова, проте характер цієї сили дуальний — вона може бути «м’якою» або «жорсткою» в залежності від умов середовища. Москва може жонглювати цими фазами як завгодно довго, підбираючи ту, якою краще виходитиме реалізовувати свої інтереси в Україні.

В обміні полоненими, заявах МЗС РФ та риториці діючого Президента України ми бачимо не тільки деескалацію. Ми бачимо, як Росія спокусилася на гарні умови для того, щоб успішно реалізовувати в майбутньому свої інтереси за допомогою «м’якої сили». Й зробити це вона планує за допомогою останнього українського полоненого — Володимира Зеленського.

Володимир Зеленський став полоненим своїх поглядів, оточення та політики. Він, як і його найближче оточення, постійно показував, що знаходиться в російській культурній зоні впливу.

Вони декларували російські інформаційні тези відносно політики РФ та України: починаючи з «зійдемося посередині», й закінчуючи відвідуванням Богданом концертів російських співаків та інтерв’ю Шефіра, де він висловлює позитивне ставлення до Президента РФ. Інтеграція поточних українських еліт в російську культурно-політичну сферу робить всю систему схильною до пасування перед вимогами та тиском російської влади, даючи їм можливість реалізовувати свою політику в Україні.

Люди з такою ментальністю з набагато меншою вірогідністю підуть на безкомпромісний конфлікт з РФ — Саме тому у російської політики в Україні з’являються величезні можливості. Росія може примушувати українську владу до послаблення опору «м’якій силі», погрожуючи силою «жорсткою». В Москві розуміють, що нова українська влада психологічно буде уникати цього варіанту, тим самим перетворюючи один з фронтів російсько-українського конфлікту на непереможний козир для РФ.

Останній полонений повинен бути звільнений. Скоріш за все, з посади. І разом з його звільненням повинні зникнути ілюзії українців та їх можновладців щодо майбутнього російсько-українських відносин. РФ може собі дозволити проводити дуальну політику стосовно України, проте Україна може проводити відносно Московії тільки однозначну — «Карфаген має бути зруйновано».

Георгій Гапанюк, «Наступна республіка»


Обговорити з авторами та читачами у Республіканському чаті

Підписуйтеся на Telegram-канал та Facebook-сторінку «Наступної республіки»

Наступна республіка

Клуб українських республіканців з 2013 року. Націоналізм, капіталізм, республіка, християнство. Ставте питання авторам та обговорюйте з іншими читачами у Республіканському чаті: https://t.me/republicanchat

Команда Наступної республіки

Written by

Олег Вишняков, Віталій Нелепов, Іван Дубченко та інші. Наша сторінка: https://medium.com/nastupna

Наступна республіка

Клуб українських республіканців з 2013 року. Націоналізм, капіталізм, республіка, християнство. Ставте питання авторам та обговорюйте з іншими читачами у Республіканському чаті: https://t.me/republicanchat

Welcome to a place where words matter. On Medium, smart voices and original ideas take center stage - with no ads in sight. Watch
Follow all the topics you care about, and we’ll deliver the best stories for you to your homepage and inbox. Explore
Get unlimited access to the best stories on Medium — and support writers while you’re at it. Just $5/month. Upgrade