Любов

«Полюбімо один одного, щоб однодумно сповідувати…»

Хто був в церкві на літургії східного обряду міг чути ці слова. До любові закликає священик вірян перед тим як спільно скласти молитву, засвідчивши свою віру. Бо лише у взаємній любові спільна віра є не лицемірною.

Про любов говорити незручно, недоречно і навіть непристойно. Як мінімум у нас, в Україні. Ми можемо обговорювати сотні проблем, піднімати безліч питань. Але про любов говорити не можна.

А ти любиш свого ближнього? Не вибіркового ближнього, а найближчого в даний момент. Свого сусіда, співробітника, людину з якою зранку їдеш в транспорті. Ти любиш його?
І мова не про симпатію, мова не про прихильність, не про дружбу. Мова навіть не про його толерування. Мова про любов.

Ти любиш в ньому образ людини? Цієї прекрасної, вищої над всією природою, істоти? Образ, неймовірної краси, закладений в нього Творцем? Образ, який є в основі всієї людської гідності? Ти любиш його в перехожому, якого зустрічаєш на вулиці?

Ти любиш свого ближнього, як самого себе? А себе? А Бога?…Та що вже питати про Бога. Це ще одна тема, про яку незручно і непристойно говорити, чи не так?

Є багато важливіших питань. А любов — це надто інтимно, надто особисто і, навіть, дещо вульгарно, щоб обговорювати так — публічно, відкрито.

В добу важливих звершень, політичних криз та соціальних трансформацій є чим зайняти свою голову.

І ти займаєш. Ти читаєш, ти думаєш, говориш, робиш висновки. Хвилюєшся за долю держави. Адже патріотизм — це не так вульгарно, про патріотизм говорити не соромно. Патріотизмом можна навіть замінити любов — абстрактну Україну любити легко. Так само як і зневажати конкретних людей.

Але твоє теоретизування, твої роздуми і твій патріотизм — це жалюгідна брехня, бо ти не здатен до любові. Ти навіть соромишся про неї говорити.

І ти хочеш національної єдності? На підставі чого? Єдності з ким? Зі жлобом, який смітить в твоєму під’їзді? З ледарем, за яким щодня дороблюєш роботу? Чи з кретином, від якого тхне перегаром на весь автобус? І тут весь твій патріотизм розбивається як скло на дрібні шматки. Бо він не мав під собою жодних підстав, крім твоїх романтичних мрій, відірваних від реальності. Мрій про українців -європейців: пунктуальних, вихованих, охайних та відповідальних. Але твій сусід — жлоб, співробітник — ледар, а в транспорті тебе оточують кретини. Та і сам ти ще те бидло.

І хоч ти, убогий, і нехтуєш любов’ю, але вона не нехтує ніким. Вона не знає компромісів і не чекає поки ти станеш достойною людиною. Любов апелює до найкращого в тобі, любов зрощує тебе, любов робить тебе людиною.

Колись не чекатимеш і ти. Колись і ти не соромитимешся говорити про свою любов, не соромитимешся її помічати. Колись ти побачиш на вулиці останнього нікчему і розгледиш в ньому людину. Колись, зі своєї любові, ти допоможеш цьому нещасному відновити власну гідність, колись ти допоможеш і йому полюбити.

Бо любов — це безкомпромісна реальність цього світу. А все решта, без неї — жалюгідні фантазії. Ти ще не нафантазувався?

Віталій Нелепов, «Наступна республіка»

Обговорити з авторами та читачами у Республіканському чаті

Підписуйтеся на Telegram-канал та Facebook-сторінку «Наступної республіки»