Пам’ятайте про смерть

Як не заблукати в світі мінливому і буремному? Шукайте твердий ґрунт під ногами.

В часи криз люди часто згадують про традиційні цінності. Проте не всім поталанило свою ціннісну традицію зберегти. На щастя фундаментальні цінності ґрунтуються на найпростіших поняттях. Шукаючи в нашому земному житті якісь сталі твердження, беззаперечні істини, ми знайдемо те, що відкриє нам шлях до вічності і дозволить збудувати всю ціннісну ієрархію.

Неможливо знайти в людському житті нічого більш беззаперечного, ніж той факт, що всі ми помремо. Таке просте і безапеляційне твердження, про яке не так часто ми воліємо згадувати, і є ключем до віднайдення свого міцного ґрунту.

Смерть — це суд. Незалежно від того у що ви вірите. Навіть саме ваше ставлення до смерті і власної смертності — це суд.

Якщо сприймати смерть як абсолютний кінець життя особи, то саме життя є засудженим на абсолютне знецінення. І це лише питання часу та кількості поставлених питань, які приведуть до невтішного висновку.

Але Добра звістка, донесена до нас в нашій традиції крізь час та простір, говорить про інший суд. Смерть відкриває нам шлях до цього страшного суду, який визначить наш шлях у вічність.

Суд прийде. І в цій тезі вміщено максимум певності, але й максимум невизначеності. Бо не відомий ні час, ні година.

Нас судитимуть за наші справи. А кожна наша справа — остання. Та, за якою нас судитимуть.

Але от ще одна істина — ми живемо не самі. І свої справи ми робимо разом з нашими ближніми. Не завжди з обраними, часто не з найкращими, але все ж — з ближніми.

І цей факт часто викликає в нас протест. Наша гординя дозволяє нам думати, що ми маємо гадку про справедливість, а той факт, що на суд ми підемо наодинці, а судитимуть нас за справи спільні не вкладається в наше обмежене розуміння найвищого правосуддя.

І це є великий урок смирення. Ми впадаємо в гріх неприйняття наших ближніх бо завчасно прагнемо знайти виправдання за всю ту нікчемність, якою проживемо наше життя «не з тими» ближніми.

Ми вигадаємо десятки та сотні «а якби…» аби лиш не прийняти дійсність з усім її тягарем відповідальності. Ми засудимо сотні та тисячі життів аби лиш не залишитись засудженими наодинці.

Але всі наші виправдання лягатимуть не на ту чашу вагів. Вся наша пиха в неприйнятті буде нам засудженням. Вся наша сила в зневазі буде нам засудженням. Весь наш страх забруднитися чужим гріхом буде нам засудженням.

Наша справа остання. І ця остання справа — спільна. За неї нас судитимуть.

То який сенс виправдовуватись, коли виправдання марні? Який сенс боятись гріхів свого ближнього, якщо вони все одно змарнують нашу спільну справу?

«Хто хоче бути великим хай стане слугою для вас; хто хоче стати першим серед вас, хай буде рабом для всіх».

Ці слова викликають протест, еге ж? Напевне всі ми шукаємо виправдань.

Проста істина нашої смертності проймає все наше життя. Той, хто має смирення прийняти реальність — матиме силу любити ближнього. А хто любитиме ближнього — матиме сміливість служити йому не озираючись на тяжкість його гріхів. І хто зна, можливо в цьому служінні він зможе знайти твердий ґрунт під ногами і не змарнувати спільну справу для обох?

Пам’ятаймо про смерть. Бо у нас є одна остання спільна справа, за якою нас судитимуть. Остання республіка.

Memento mori.