Мистецтво рівноваги

«Ніхто твоїх не заперечить прав. 
Так, перший світ осяв твої висоти, 
До тебе тислись войовничі готи, 
І Данпарштадт із пущі виглядав»

Якщо відверто, то Україна не любить Києва. Не розуміє його, а тому, здебільшого, просто ігнорує. Україна зневажала б Київ, якби його масштаб дозволяв його зневажити.

Між Україною і Києвом компроміс — вони не помічають один одного. Він, наче заспаний, існує в своїй вічності, вона не звертаючи уваги живе на його сонному тілі, зайнята своїм сьогоденням.

Колись зв’язок був більш видимий і точки дотику були очевидніші, але і тоді вони існували в різних реальностях. Гетьманська Вкраїна метушилась в своїй військово-політичній драмі між Батурином, Чигирином і Запоріжжям, час від часу дещо наївно намагаючись долучити до своїх ігор княжий стольний град. Але справжній престол завжди був тут. Поки політики та політикани були переконані, що використовують церкву в своїх дрібних, і не дуже дрібних, іграх, київські ієрархи раз за разом з легкістю маніпулювали дрібними вкраїнськими політичними оперетками.

В жодному іншому місті не могли з’явитись вони — мабуть найкращі представники розстріляного відродження. «Гроно п’ятірне» поетів-неокласиків: Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бурґгардт та неперевершений Микола Зеров.

«Я знаю: ми — тугі бібліофаги, 
І мудрість наша — шафа книжкова
Ми надто різьбимо скупі слова. 
Прихильники мистецтва рівноваги»

Як і побитий та пошарпаний пореволюційний Київ, «тугі бібліофаги» не справляли особливого враження своїм зовнішнім виглядом: «Дарма, що він, у піджаку старому, пив скромний чай, приходячи додому…»

Натомість неокласики заворожували тих, хто був здатен їх почути, магічною, майже алхімічною, довершеністю мовленнєвих форм та формул, якими розкривали вічні античні образи.

Їх поетична та перекладацька діяльність не була ні творчістю, ні наукою — а служінням і таїнством. Поринаючи у світ поезій Зерова ловиш себе на думці, що найбільш диявольським злочином більшовиків був лікнеп — ця безбожна профанація великого сакруму слова, яка відкрила ворота пекла і випустила сотні бездарних поетів на сторінки тогочасних видань.

Однак, попри всю свою академічну інтелігентність, неокласики не цурались розганяти ці поетичні плебейські бунти аристократичним батогом своєї критики.

«Яка ж гірка, о Господи, ця чаша, 
Ця старосвітчина, цей дикий смак, 
Ці мрійники без крил, якими так
Поезія прославилася наша!

Що не митець, то флегма і сіряк, 
Що не поет — сентиментальна кваша… 
О ні! Пегасові потрібна паша, 
Щоб не загруз у твані неборак.

Класична пластика і контур строгий, 
І логіки залізна течія — 
Оце твоя, поезіє, дорога.

Леконт де Ліль, Жозе Ередіа, 
Парнаських зір незахідне сузір’я
Зведуть тебе на справжні верхогір’я»

В ході літературно дискусії, що так активно розгорнулась в Україні 20-х років, неокласики наполягали на необхідності вчитись на кращих зразках класичної західної поезії, апелювали до античних витоків, орієнтувались на «сузір’я» французьких парнасців.
Всі вони проробили величезну роботу, спираючись на свою перекладацьку практику. Не просто українською переказавши зміст класичних поетичних творів, а освятивши українську мову святістю «мистецтва рівноваги».

Вони нещадно критикували молодих поетів — тих неуків та нездар, які своє невігластво виправдовували пошуками нових форм, своїм псевдофутуризмом, намаганням копіювати західних колег.
В своїй критичній статті «Ad fontes» Зеров звертається до таких «поетів»: «І вся справа в тім, як ми цей процес об’європеювання, опанування культури переходитимем: як учні, як несвідомі провінціали, що помічають і копіюють зовнішнє, — чи як люди дозрілі і тямущі, що знають природу, дух і наслідки засвоюваних явищ і беруть їх зсередини, в їх культурному єстві».

Проте, підтримувані партійними діячами нездари не бажали дослухатись до академічного авторитету неокласиків, натомість методично критикуючи їх за архаїчність, невідповідність добі. На це Рильський відповідав так: «Коли доба нас дожене, то й ми підемо в такт з добою».

Але звинувачення в надмірному традиціоналізмі, архаїчності були недоречними по відношенню до Зерова та його однодумців. Як мінімум в українському контексті. Неокласична поезія, її форма, та її мотиви були значно більш революційними для сентиментальної народницької та хуторянської української культури, ніж більшовицька графоманія.

Чи не вперше українською поетичною мовою було заспівано справжню оду урбанізму.

«Високий рівний степ. Зелений ряд могил 
І мрійна далечінь, що млою синіх крил 
Чарує і зове до еллінських колоній. 
Ген-ген на обрії сильвети диких коней,
Намети, і вози, і скити-орачі. 
Із вирію летять, курличучи, ключі, 
А з моря вітер дме, гарячий, нетерпеливий. 
Але пощо мені ці вітрові пориви.
І жайворонків спів, і проростання трав? 
З якою радістю я б все це проміняв 
На гомін пристані, лиманів сині плеса, 
На брук і вулиці старого Херсонеса!»

Ще краще цей мотив розкрито у сонеті «Будівникові», що закінчується словами:

«І скажуть: ми — не прадідне село,
Ми — днів майбутніх величаве місто»

Не дивно, що з усього українського культурного доробку, з усіх — більш і менш талановитих українських поетів, неокласики найближче доторкнулись до таїнства того міста, в якому вони творили — «кращого із давніх міст». Вони найповніше оцінили «…цю золотом цвяховану блакить» київського неба.

І хоч як люди, як особистості, всі п’ятеро неокласиків пали жертвою червоної машини — хтось пішов на компроміс, хтось закінчив еміграцією, а хтось загинув в таборах — але їх послання пролунало у вічність не даремно і не втратило своєї актуальності для тих, хто готовий його почути.

«В столиці світовій, на торжищі ідей, 
В музеях, портиках і в затінку алей 
Олександрійських муз нащадки і послідки, 
Вони роїлися, поети і піїтки, 
Ловили темний крок літературних мод, 
Сплітали для владик вінки нікчемних од 
І сперечалися — мирились і змагались. 
І був один куток, де їх невтомний галас 
Безсило замовкав: самотній кабінет, 
Де мудрий Арістарх, філолог і естет, 
Для нових поколінь, на глум зухвалій моді, 
Заглиблювався в текст Гомерових рапсодій»

Саме своєю актуальністю промовляє до нас послання неокласиків. Їх стиль, їх мета, їх ідея стосується не лише культурної сфери, чим, власне, підкреслює саму класичну суть культури — не банального засобу розваги, а методу пізнання світу.

Вони закликають нас звернутись до джерел, продовжити ґрунтовну роботу над перекладом основ європейської цивілізації, над освяченням української дійсності фундаментальними цінностями Європи.

Крізь десятиліття вони піднімають на глум тих недалекоглядних неуків, що чіпляються за одноденні тренди, приймаючи морську піну за квінтесенцію морських глибин. В їх часи ці нікчеми проповідували нове соціал-революційне мистецтво, нові форми слова, що, начебто, мали замінити стару класичну і зовсім не актуальну поезію. В наш час такі ж нікчеми щиро вірять або ж в те, що ліволіберальне непорозуміння у вигляді соціал-демократичного дискурсу Європейського Союзу — уособлення західної цивілізації, або ж в те що ця політика мультикультуралізму — це остаточний крах старої Європи.

Своїм творчим спадком неокласики закликають нас зневажати тих невігласів, які дорікали їм невідповідністю добі та відірваністю їх творчості від реального життя. Цю зневагу вони заповідають нам, аби і ми не меншою мірою зневажали пошук сенсу лише в тих діях, які обіцяють миттєву практичну реалізацію.

Скільки ж серед нас таких самовпевнених нездар, що в своєму житті прочитали півтори книги і з десяток статей абсолютно конспірологічного, антинаукового змісту. Які зневажають сам процес пізнання, нехтують основами основ в будь-якій справі, за яку, тим не менш, беруться. Позбавлені ґрунту — інтелектуальної, морально-етичної, духовної основи — вони прагнуть з головою зануритись у вир суспільно-політичного життя, чим ще більше профанують і без того скомпрометовану українську політику. Будуючи свою логіку на власних недолугих здогадках та фантазіях, переконані в безпрецедентності подій, що відбуваються, у власній окремішності і окрилені власним ідіотизмом вони летять на зустріч черговому безславному фіаско.

Ті «діячі нової епохи», що свого часу відкинули ґрунтовний підхід «тугих бібліофагів» на користь «нової поезії» закінчили свій творчий шлях одами трактору в полі. Наші сучасники не менш безславно концентрують свої творчі зусилля на перестановці місцями доданків українського суспільно-політичного життя.

Неспокійні часи відкривають простір для нових ідей, нових форм, нових інтерпретацій. І це важливі етапи в історії людства. Але всі вони, з часом, перетворюються на бурд та попіл, якщо не будуть осмислені, та впорядковані. Україна довгий час була позбавлена ґрунту, зв’язку з вічним та нетлінним. І неспокій нашої доби не дає нам багато часу на пошук нашої точи опори.

П’ятірне гроно геніальних науковців та творців залишили нам заповіт смиренності навчання. І хто знає, можливо, якщо ми опануємо оспіване ними мистецтво рівноваги, то спляча столиця та бездумно метушлива країна нарешті знайдуть порозуміння — Київ повернеться до життя та осяє Україну зв’язком з вічністю.

Віталій Нелепов, «Наступна республіка»


Обговорити з авторами та читачами у Республіканському чаті

Підписуйтеся на Telegram-канал та Facebook-сторінку «Наступної республіки»