Дмитро Одрина. Лікар, герой, анти-Булгаков
Невідомо, що гірше: коли українцям закидають брак видатних постатей, чи коли старанно нав’язують чужих. Ми не будемо гадати або сперечатися. Ми говорили і говоритимемо прикладами. Сьогодні ми розповімо історію видатного лікаря і героя, про якого ви зобов’язані знати.
Дмитро Одрина. Лікар, герой, анти-Булгаков
«Я позавчера спрашиваю этого каналью, доктора Курицкого, он, изволите ли видеть, разучился говорить по-русски с ноября прошлого года. Был Курицкий, а стал Курицький… Так вот спрашиваю: как по-украински «кот»? Он отвечает: «кит». Спрашиваю: а как «кит»? А он остановился, вытаращил глаза и молчит. И теперь не кланяется». Мабуть, кожен з наших шанованих читачів, хоч раз, але бачив цю цитату з роману «Біла гвардія» Булгакова на якомусь анти-українському сайті прихильників «єдінай і нєдєлімай». Та мало хто знає, що у карикатурного «доктора Курицького», який не розбирався у котах та китах був реальний прототип, біографія якого — не стільки трагедія, скільки героїчний гімн.
Чого можна досягти талановитому лікарю у 27 років? Навряд чогось величного, якщо ти син простого смертного і в тебе немає зв’язків. Але якщо ти працелюбний, цілеспрямований і відданий справі, якій приніс присягу — ти досягнеш висот. Так сталося і з нашим головним героєм, Дмитром Антоновичем Одриною, який за 27 років прожив гідне життя, став міністром охорони здоров’я та віце-прем’єром уряду УНР Симона Петлюри, а згодом прийняв смерть — достойну не просто лікаря, проте воїна і патріота.
Дмитро народився у 1892 році в селі Телешівка Васильківського повіту Київської губернії, а нині Рокитнянського району Київщини. Які перспективи могли з’явитися в одного з восьми дітей незаможної селянської родини? Напрошується очевидна відповідь: «Жодних». Проте не поспішайте з висновками.
Джон Локк писав: «Різницю між людьми створює освіта». Освіта і працелюбність — уточнимо ми, і Дмитро Одрина уособив собою ілюстрацію цієї максими. Антон, батько майбутнього міністра, заледве був знайомий з роботами філософа Локка, проте було те, що відрізняло малоосвіченого українського селянина — він любив читати. Заробляючи невеликі гроші, завжди витрачав частину їх на придбання книг, читав уголос дітям і сусідам. І цим своїм цілком неочікуваним прикладом виховав у своєму малому синові любов до читання і знань. Визначивши тим самим життєвий його шлях.
6-річний Дмитро самостійно умовив учителя церковнопарафіяльної школи взяти його на навчання на рік раніше звичайного. Закінчив її першим учнем, завдяки чому продовжив навчання у земській 4-класній школі за кошт громади. Хлопчик з бідної селянської родини не згаяв шанс — закінчує школу з блискучими результатами. Вражені досягненнями, чиновники земської управи надають юнакові стипендію, даючи змогу зробити ще один крок вперед — Дмитро вирушає на навчання у фельдшерську школу Києва. Для хлопчика із селянських злиднів перспектива стати фельдшером мала стати квитком у нове життя і межею мрій. Проте — лише не для нього. Жодного запаморочення від успіхів — тільки праця і мета не збитися зі шляху. У Києві Дмитро не зраджує собі — знову найкращі оцінки, до навчання долучається громадська робота у школі, студентські гуртки — перші кроки у політичному середовищі. Окрім навчання у школі — старанна самоосвіта: читання філософських творів, пришвидшене подолання пробілів у знаннях. Окрім навчання та самоосвіти — праця, виснажлива робота у лікарні. Вона не лише дає йому можливість годувати себе, але й стає предметом його професійного інтересу — молодий медик детально вивчає організацію роботи та складає плани оптимізації процесів.
У Дмитра нова мета — він хоче здобути вищу освіту, стати кваліфікованим лікарем. Між ним і університетом одна перепона, але яка — Дмитро не вчився ані в гімназії, ані в реальному училищі, відтак — не має атестату зрілості, підтвердженого документу про повноцінну середню освіту. «Немає? Буде!» Так подумав він і пішов далі: до навчання, самоосвіти, громадського життя та складної роботи долучається екстернат Житомирської гімназії. Молодих сил ледве вистачає на все, але Дмитро не опускає рук. Складає іспити, здобуває атестат. Продовжує працювати фельдшером, збирає гроші на навчання і у 21 рік з першої спроби стає студентом медичного факультету університету святого Володимира, стає стипендіатом. Alma mater дає цілеспрямованому юнакові не лише освіту — в університеті Дмитро знайомиться зі Оленою Коростенською, з якою невдовзі бере шлюб. Продовжуючи працювати, одночасно активізує свою участь в національному політичному житті, стає членом Української партії соціалістів-революціонерів, яку через кілька років очолить.
Ну що, сучасний студенте, нумо поскигли про своє «важке життя». Знайди виправдання своїм лінощам, вигадай ще кілька «непереборних обставин», розкажи, як тобі «бракує часу». We dare you. We double dare you.
А тепер варто згадати «прекрасного письменника» Михайла Булгакова, якого так цінував Сталін та, вірні смакам «вождя», радянська та пострадянська інтелігенція. Хлопець «зі срібною ложкою у роті», син цензора і професора, він мав усі необхідні в житті трампліни. Випускник престижної 1-ї Київської чоловічої гімназії Булгаков з проблемами поступив на медичний факультет університету. Але навчання не приносить задоволення майбутньому письменнику. Типовий представник «золотої молоді» пропалює своє життя у спосіб, зрозумілий і сьогодні: розпуста, наркотики, тринькання чужих грошей. Чужих — батьківських, згодом — коханки і молодої дружини Тетяни Лаппа. Після шлюбу вчергове полишає навчання, просаджуючи кошти, якими щедро спонсорує подружжя тесть, дійсний статський радник і управляючий казенною палатою. Окрім того, що Лаппа сплачує рахунки молодих, він щомісяця виділяє доньці та її гуляці-чоловіку грошей у розмірі зарплатні губернського секретаря — цілих 50 рублів. Щоправда, Булгакови грошей не заробляють, а отже і не рахують, спускаючи усе на розваги та алкоголь. Тетяна Лаппа у спогадах згадувала їхнє весілля: «Фати у мене, звичайно, жодної не було. Вінчальної сукні — також. Я десь поділа всі гроші, які батько надіслав. Мама приїхала на вінчання — в неї був жах. Ми зразу ж усе витрачали…» Навіть усі коштовності дружини — ланцюжки та кільця — Булгаков закладав у ломбарді не вагаючись.
А тепер уявіть, які могли бути відносини між працьовитим, цілеспрямованим і патріотичним selfmade-відмінником та мажором-наркоманом із відверто чорносотенними поглядами?
Достовірно відомо, що вперше вони зустрілися 1914-го, коли Булгаков, вчергове поновлюючи навчання, перевівся на молодший курс, де вчився Дмитро Одрина. Доля зводитиме їх ще неодноразово і щоразу їхня зустріч буде сповненою символізму. Одночасно закінчивши університет, два лікаря опиняються на війні, хоч для кожного із них вона буде разюче різною. Одрина добровольцем служить на санітарному потязі Південно-Західного фронту до кінця війни, під обстрілами вивозячи поранених у шпиталі Тернополя і Кам’янця-Подільського (він ще повернеться у це місто). В одному з таких шпиталів пару місяців працює Булгаков. Але недовго — скориставшись зв’язками рідних, він тікає з фронту — «переводиться» у Центральну Росію, подалі від криваво-вогняного пекла.
Опустимо детальний опис подій, що відбувалися в період 1917–1919 років. Хіба що пару фактів: 1917 року Михайло Булгаков став ін’єкційним наркоманом-морфіністом, того ж самого року Дмитро Одрина фактично заснував Український Червоний Хрест.
Їхня наступна зустріч — на початку лютого 1919 року. Дмитро Одрина очолює військово-санітарне управління. Не шкодуючи власного здоров’я і сил, він робить усе, аби організувати лікарську службу, якої критично потребувала армія в умовах жорстоких боїв проти більшовиків. 2 лютого Булгакова як лікаря мобілізують в українське військо, фактично — під командування Одрини. Попри морфінову залежність, його призначають у 1-й Синьожупанний полк, який обороняє Київ від більшовиків. Після першої і єдиної ночі в армії Булгаков дезертирує — зв’язки вже не дозволяють «перевестися», як він зробив під час Світової війни. Тому майбутній письменник просто тікає — у розпал боїв проти червоних банд на рідному йому Подолі, кинувши поранених бійців. Він переховуватиметься, потім обслуговуватиме нових господарів міста: налагодить актуальний бізнес — успішно лікуватиме «венери» більшовиків, якими тих щедро нагороджуватимуть дівчата з Ямської. За однією з версій, саме тоді Булгаков стане причетним до страти командира Синьожупанників полковника Пащенка. Щонайменше, майбутній сталінський улюбленець здав червоним свого колишнього командира, з яким у нього не склалися стосунки. Пащенка, який вчителював під Києвом, було страчено. А вже влітку, наляканий червоною мобілізацією Булгаков тікатиме на «білий» Кавказ: служба у Денікіна, симуляція тифу, стрімке примирення з червоними, перші статті і п’єси. Далі його історія однаковою мірою і відома всім, і нецікава нам. Бо вистачить уже дезертирств та пристосуванства.
А що ж наш герой? 9 червня 1919 року Дмитро Одрина був призначений міністром народного здоров’я. Заледве це схоже на сучасну відповідну посаду. Це зараз сидячі у міністерському кріслі, можна крутити мільярдними оборудками. В той час молодому міністру (27 років!) довелося битися з найжорстокішим ворогом українського війська — з епідемією тифу. Битися, фактично, голими руками.
Після повалення гетьманату Скоропадського керівництво Антанти не бажало встановлювати жодних дипломатичних стосунків з урядом УНР. Позаяк Антанта була союзницею «Добровольчої армії» генерала Денікіна, УНР підпала під торгівельну блокаду, яка безжально поширювалася навіть на ліки. В українському війську почалася епідемія, УНР опинилася у «Трикутнику смерті» без виходу та надії.
16 жовтня 1919 року Директорія УНР звернулася з відчайдушним проханням про допомогу до Міжнародного Червоного хреста: «в ім’я людяності рятувати молодих українських людей». Але той залишився глухим до благань: ешелони з медикаментами та гуманітарною допомогою йшли лише в руки денікінської армії. Того самого дня 16 жовтня голова Українського Червоного Хреста Андрій В’язлов помер від плямистого тифу в шпиталі Кам’янця-Подільського. Головний лікар УГА назвав свою армію «Ходячим складом трупів» (що не завадило «трупам» у повному складі 10 тисяч багнетів невдовзі перейти на бік Денікіна), а командувач Дієвою армією УНР генерал Сальський визнав військо переможеним — тифом і голодом. Мертві, хворі, голодні, позбавлені допомоги і примарної надії, затиснуті з усіх боків самою смертю, українці продовжували чинити опір, гідний античних героїв.
Союзники і вороги прирекли українців не смерть і поразку. Проте вони так і не спромоглися приректи українців на втрату честі і вірності. Не змогли — завдяки таким людям, як Дмитро Одрина.
Молодий міністр не перекинувся до ситих ворогів, не втік за кордон, не розчинився у натовпі, скинувши відповідальність, як скидали військову форму командири та провідники. Він залишався не лише міністром і чиновником, але й лікарем. Вірний професійній клятві, Дмитро щоденно був зі своєю армією. Холодний жовтень 1919-го приніс катастрофічні втрати: тиф та бої косили армію. Не вистачало лікарів: медики, б’ючись за життя хворих без ліків, самі заражалися і помирали поряд із тими, кого рятували від смерті. У цей момент, коли б інший махнув рукою, здався б і утік, міністр зробив те, що мав: як рядовий лікар щоденно без відпочинку працював у шпиталі. І залишився вірним своїй країні, відданим своїй справі до самого кінця. 2 листопада 1919 року, коли вдарили перші морози, Дмитро Одрина заразився тифом.
Ось що про ті страшні дні згадувала дружина міністра пані Одрина: «На другий день хвороби для нього і для мене було ясно, що він має тиф, але який? Він все казав: «Нехай буде черевний або поворотний, лиш не плямистий, бо цей одірве мене надовго від роботи, а робити немає кому, нас так мало лишилось, відданих своїй Батьківщині». Був дуже вичерпаний і знесилений тією працею, що ніс так віддано на своїх плечах, працюючи по 16–18 годин денно. Лежачи тяжко хворим, увесь час викликав до себе урядовців і робив розпорядження. Лікували його найліпші лікарі, старались вирвати його від смерті. На 8-й день захворіння було ясно, що він має тяжку форму плямистого тифу. Нічого не їв і часто тратив свідомість від високої гарячки. На 14-й день він вже не приходив до пам’яті і 16 листопада, о 5-й годині ранку, помер у мене на руках». Через рік, на його могилі дружина поставить пам’ятник із написом «Не жив, а палав. Не вмер, а згас».
Післямова. На будівлі ректорату Національного медичного університету імені О. О. Богомольця висить меморіальна дошка «видатному російському письменнику», наркоману і серійному дезертиру Михайлу Булгакову. Меморіальної дошки іншому випускнику університету, міністру охорони здоров’я УНР, який до кінця залишився вірний українській присязі (помер разом із своїми козаками, яких намагався рятувати за повної відсутності ліків) та клятві Гіппократа (лікував і українців, і білих, і червоних, і поляків) — немає. Під час святкування сторіччя початку Перших Визвольних змагань такі дії — зневага. Не до Дмитра Одрини, життя якого і зараз взірець працелюбного українця. Це зневага до самих себе. До вибору між тим, які рольові моделі нам пропонують, та тим, які приклади нам усім варто пам’ятати та наслідувати у міру сил. Будьте достойними.
Іван Дубченко, Олег Вишняков, «Наступна республіка»
Обговорити з авторами та читачами у Республіканському чаті
Originally published at telegra.ph on June 15, 2017.
