Популізм: між народною волею та охлократією

2016 рік налякав громадян гучним словом “популізм”. Десятки лонгрідів у топ-медіа свідомо загнали читачів у ступор: виборці вперто обирають замість брюссельського лоску центристів непричесаність крайніх сил, і з кожним роком все більше і гучніше. Цей конфлікт рано чи пізно мав виникнути — він частково відбиває практично вічну майже філософську суперечку: чи не суперечить демократія раціональності, і чи не самознищується демократія як така внаслідок некомпетентності більшості. Питання про популізм — це питання про самозбереження держави як ефективного інституту і, власне кажучи, демократії як явища.

Разом з тим, експлуатоване журналістами визначення популізму, на якому наголошують західні медіа останніми роками — просто жахливе. Воно мало здатне вирішити проблему популізму, безвідповідальності та гречкосійства: воно насправді виконує електоральну функцію, навіть скоріше політтехнологічну. Коли ми говоримо про популізм у політиці — реальна більшість статей політологів ще донедавна була, насамперед, про популістську комунікацію, про те, що це — особливий тип “підходу до виборця”, гра в його пісочниці, але аж ніяк не якесь особливе смислове наповнення політики.

До валу статей про “Великий вибух популізму” усі сприймали популізм саме як спосіб говорити про політику, а не як сам зміст цієї розмови. Раптом, після перемоги Дональда Трампа на виборах Президента США, увесь Світ прокинувся з новим тлумаченням: виявляється популізм — це усі неліберальні (причому, неліберальні у вкрай широкому значенні — навіть консервативні і деякі лібертаріанські) ідеї у політиці. Тобто Ваш єдиний шанс не стати популістом — сповідувати ідеї мейнстріму, голосувати за провладні партії і обурюватися лише в рамках дискурсу правлячих політичних сил. Зазвичай, у більшості західних країн, уражених “вірусом популізму”, править одна велика правоцентристська партія, яку час від часу змінює інша велика лівоцентристська партія: приклади ФРН, США чи Великобританії — більш ніж показові.

Чи можуть ідеї бути популістськими? Звісно ж. Популістськими є ідеї, в яких жодних ідей насправді немає, це майже виключно засоби риторики, імітація концептів виразами. Деякі політологи, зокрема бельгієць Каас Мудде, відносять популізм до ідеологій — водночас завжди уточнюють, що це — фрагментарна, “тонка ідеологія”, яка насправді не несе універсального змісту. Вона полягає суто в апеляції до народу, абсолютизації значення народного суверенітету.

Позитивний зміст поняття “народництво” може бути яким завгодно, апеляція до народу нам насправді не каже ні про що: реальний зміст політики все одно визначається не політичними гаслами і методами комунікації з виборцями, а інтересами еліти та соціальних груп, які, власне, і репрезентують політсили.

Попри те, що партії часто класифікують як популістські, репрезентують вони все одно інтереси не “простого народу”, “маленької людини”, а саме еліт. Просто це може бути інша частина еліти, не домінуюча група, а та, яку не задовольняє процес прийняття рішень домінуючою частиною еліти.

Часом дивує як люблять ототожнювати популізм з його вкрай випадковими супутниками. Зокрема в Європі: популізм — це націоналізм, популізм — це антилібералізм, популізм — це соціалізм. Жодна з цих характеристик не є адекватною і постійною, це лише “опції”, якими популісти можуть користуватися. І звісно ж, найдивніше — економічні виміри популістської “ідеології”, якої насправді не існує.

Популісти одночасно бувають і лівими політиками (згадайте французького соціаліста Бенуа Амона або ж Марін Ле Пен, яка експлуатує соціал-демократичну економічну програму), які всерйоз говорять про розширення державного втручання, і політиками з практично лібертаріанською програмою (нідерландець Герт Вілдерс або представники британської UKIP дійсно економічно праві, тут не посперечаєшся). В результаті у сучасних медіа популістами названо як тих, хто прагне “відібрати і поділити”, так і проринкові сили, як “крайній Інтернаціонал”, так і націоналістів чи ізоляціоністів. Перейматися великим вибухом популізму в Європі — по-факту означає лише переживати за електоральні невдачі мейнстрімних політсил заходного світу. Наприклад німецьких ХДС та соціал-демократів. Ці невдачі, звісно ж, були наслідком відкритої політичної боротьби і хибних рішень самої еліти.

Газети, які підсовують нам чергові успіхи ультраправих у Словаччині в одному ряду з перемогою Трампа, схоже, хочуть перекласти клопіт боятися успіхів деяких політсил з плечей політиків на плечі виборця. Популізм, звісно, небезпечна річ саме через свою тягу до охлократії — руйнування соціальних інститутів людьми, які не розуміють навіщо вони насправді потрібні. Разом з тим, чи слід перейматися результатом, якщо усіх правил дотримано?

Є у популізму і інше значення окрім власне хаотичних процесів, які йому постійно приписують. Популізм є засобом комунікації маси з елітою у разі коли класичні засоби комунікації не працюють: якщо традиційні партії не розуміють, що електорат не хоче платити більше податків через нову хвилю масової міграції, то обов’язково знайдуться політсили, які усвідомлять і використають цей запит. Політика діє за законами ринку. Що, однак, не означає, що усе слід купувати і продавати.

Консервативний публіцист Ден Ханнан у своїй колонці для Washington Examiner про протести “жовтих жилетів” проти Емманюеля Макрона спробував розкритикувати його, виходячи з критеріїв популізму, які і були нав’язані мейнстрімними медіа на хвилі боротьби з неліберальними політиками:

“Експерти і політики, які хвалили Макрона як антидот популізму, неправильно зрозуміли його методи. Центрист також може виступати в ролі ватажка натовпу з примітивними гаслами. Розглянемо критерії, які зазвичай приписують популізму. Обіцянка вийти за рамки старої партійної системи? Є. Оголошувати себе ні лівим, ні правим? Є. Оголошувати себе новим, чистим політиком, кандидатом? Є. Фокусування на лідерові більше, ніж на партії? Ще й як є: партія Макрона була названа En Marche заради ініціалів свого лідера”.

Таким чином, рано чи пізно, під вироблені критерії потрапили і ті, в кому бачили можливість вберегти політику від популізму. Цікавою мабуть буде і майбутнє правління спадкоємиці Меркель Аннегрет Крамп-Карренбауер, яка виступає зі значно лівіших позицій, аніж її попередниця (при тому, що для класичної ХДС Меркель і без того була не дуже природнім очільником, її частенько називали політиком від лівої партії Зелених) — в хід йдуть і заклики до підвищення податків на розкіш, і інші речі, які можна трактувати як полівіння ХДС і спробу відтяти шматок електорату соціал-демократів, що можна втілити лише закликами відняти і поділити.

Цікавим є і ефект від застосування обох термінів популізму одночасно: з одного боку, медіа вживають його як аналог безвідповідальності і охлократичності політика — “ватажка натовпу з примітивними гаслами”, як писав Ден Ханнан. У той же час, з легкої руки медіа, нині використовують термін популізм й в іншому значенні — як узагальнюючий ідеологічний концепт, який об’єднує ліві і праві ідеї ключових немейнстрімних політсил.

Ефект, якого очікували редактори провідних медіа досягнуто: політики неліберальних поглядів міцно асоціюються з охлократами і безвідповідальними демагогами. Щоправда, лише у тих, хто досі читає і довіряє найбільшим медіа, які відстоюють політику партій істеблішменту (довіра до таких медіа тане, і не дивно чому). У громадян залишається вибір — голосувати за популістів чи ні, вважати когось популістом чи ні, і, врешті, чи перейматися через те, що класичні політсили програють більш радикальним. Можливо, повернути свій електорат і навчитися його чути — це дійсно клопіт керівників мейнстрімних політсил, а не громадян, які щомісяця читають про перемоги популістів у країнах, про які вони навіть не чули?

Питання популізму — в першу чергу питання комунікації між виборцями і елітами. Чи доцільно говорити про сплеск популізму, не помічаючи при цьому занепаду комунікації між виборцями класичних партій і представниками традиційних політичних еліт? Популізм лишається холодним душем, який нагадує: політика має бути полем конкуренції, і навіть якщо лівий центр домовився з правим центром про коаліцію, це ще не гарантує їм вічної влади.

Ярослав Божко для «Наступної республіки»

Обговорити з авторами та читачами у Республіканському чаті

Підписуйтеся на Telegram-канал та Facebook-сторінку «Наступної республіки»