Росія (без) Путіна

Одним з ключових, а відтак і максимально небезпечних міфів України останнього часу була містична віра у всесильність та виключну роль Путіна. Зауважимо, що у цьому сенсі наївна частина українців була химерним чином близька до сумнозвісних російських vatniques. Згідно цього міфу, президент РФ був не лише уособленням українсько-російського протистояння, але й його корінням та ледь не першопричиною.

Путін став в Україні не лише героєм зарядів ультрас, але й справжнім об’єктом ненависті для українського суспільства. Не росіяни, а Кремль в очах українців ніс увесь тягар відповідальності за ганебне викрадення Криму та розв’язування підлої війни на Донбасі. Саме Путін вважався автором ідеї зупинити просування України на Захід за будь-яку ціну. Саме президент РФ разом із невеликим колом наближених вважався ініціатором війни між двома, здавалось би, «братніми народами» (зі слів радянських педагогів). Не Росія, а Кремль стали для України ворогом. Принаймні, так хотілося думати людям по цей бік кордону. І, відповідно, ідеальний варіант вирішення українсько-російського конфлікту виглядав логічно і просто — «Росія без Путіна». Саме цим пояснюється якась абсолютно метафізична віра українців у «російський Майдан» і місцеву опозицію Кремлю. Проте, у нас погані новини.

По-перше, будь-яка проста відповідь на складне питання як така має викликати скепсис і сумнів, адже немає прямішого шляху до поразки за оману. По-друге, національні інтереси.

«Наступна республіка» багато і часто говорила про справжню вагу національних інтересів, їх цілком реальну потужність і значення, яке переоцінити і справді важко, проте часом і банальні речі доводиться повторювати для розуміння ситуації. Національні інтереси — це головний двигун політичних процесів як глобального, так і локального масштабів, тож немає жодних причин думати, що в ситуації протистояння між Україною та Росією справи виглядають якось інакше.

Українсько-російський конфлікт — це результат не примхи миршавого чекіста, сп’янілого від влади і амбіцій. Українсько-російський конфлікт — це наслідок історичної невідворотності, в основі якої лежить протистояння національних інтересів двох держав, більше того — конкуренція двох ідентичностей, які формуються просто зараз на наших очах.

Навіть без Путіна Росія на стане партнером національній Україні, адже вже серед російських національних інтересах немає жодної зацікавленості в українській державності та українському успіхові. Так само як і навпаки, будьмо чесними.

Antebellum, ще на початку Кримської кризи, «Наступна республіка» наголошувала, що півострів потрібен керівництву РФ не лише як плацдарм для подальшого втручання в українські справи, але й як клин, вбитий між двома націями. Клин, критично необхідний, аби Україна не стала взірцем та рольовою моделлю для російських незгодних. Згодом, до цього ж таки клину додали Донбас та криваву війну на Сході.

Українській стороні напочатку конфлікту був характерним сентимент у бік російської опозиції, частина якої — зокрема, фракція колишнього олігарха Михаіла Ходорковського — проводила навіть форум у Києві, фінал якого був очікуваним: обидві сторони щедро звинувачували «путінський імперіалізм», закриваючи очі на прямий зв’язок між політикою нинішнього президента РФ та російськими національними інтересами.

Зараз ми можемо зайвий раз наголосити, що зміни людей в керівництві Росії та навіть системи управління нею жодним чином не гарантують уникнення конфлікту національних інтересів двох східноєвропейських народів. І розуміння цього позбавляє українців небезпечного баласту ілюзій.

Навальний і Ходорковський, рівно як і вся інша політична опозиція Путіну в Росії — це ажніяк не беззаперечні союзники нашої держави у протистоянні, що триває. Очевидно, що Київ може використовувати і навіть підтримувати подібну фронду в РФ, проте не будемо думати, що російські політики якогось дива мають захищати українські інтереси. Навіть на підставі спільного об’єкту ненависті.

Рано чи пізно «Росія без Путіна» стане реальністю, проте не варто думати, що це стане кінцем українсько-російського протистояння і початком «золотої доби» солідарності двох націй і якогось там братерства. І згадані на початку статті заяви російських опозиціонерів лише зайве тому підтвердження.

Неважливо, хто буде президентом РФ — Путін, Навальний, Ходорковський чи Шойгу. У будь-якому випадку Україна зобов’язана перемагати Росію, причому перемога ця має бути не лише на полі бою на Сході і Півдні, але й у сфері політичного та культурного протистояння.

Олег Вишняков, «Наступна республіка»


Обговорити з авторами та читачами у Республіканському чаті

Підписуйтеся на Telegram-канал та Facebook-сторінку «Наступної республіки»


Originally published at nastupna.com. 21.10.2014