Субкультурний націоналізм
Нічого так не заважає дорослій людині досягати поставлених цілей, як надмірне фантазування. З нестримних мрійників можуть добре вийти лише письменники: автори дитячих книжок та утопісти. Але одна справа конструювати утопії для книжок у стилі si-fi, і зовсім інша — для цілком реального соціуму та держави.
Вибору серед політиків між прагматиками та утопістами насправді не існує: це той випадок, коли суворі закони життя та сама природа власноруч вирішують справу. Політика — це про реалістів, прихильникам різноманітних «міст сонця» залишається задовольнятися втраченим часом та гірким розчаруванням. Ми, як розумні люди, маємо вести мову не про те, як зробити правильний вибір, якого тут просто немає, а про те, як відрізнити зерно від плевелів.
Є простий спосіб впізнати приреченого на провал політика-утопіста серед прагматиків і реалістів різних кольорів: утопіст хоче змінити не політичну ситуацію, економічні механізми, систему оподаткування чи міжнародні договори, а людей. Утопістів не влаштовує людська природа, вони б з радістю замінили всіх присутніх у країні на інших: кращих, розумніших, святіших. Зрештою, такий погляд можна так-сяк зрозуміти у лівих — приходячи до влади, вони так чи інакше завжди починали заміну людей, просто різні червоні керувалися різними методичками: комуністи звично бралися знищувати тих, хто був, а європейські соціал-демократи — завозити нових, «духовних і роботящих». Такі вже ліві, тут нічого не поробиш. Але як можуть бажати подібного націоналісти? Це парадокс, у якому нам належить розібратися.
Націоналізм — це ідеологія, яка наголошує на цінності нації та апелює до примату її інтересів над іншими мотивами суспільного життя у різноманітних його проявах. Що уявляють собою структурно ці інтереси нації? Дехто може здивуватися, але інтереси нації сильно корелюються із інтересами представників цієї нації. Будь-яка спроба говорити від імені, скажімо, українців, не маючи реального впливу, виборного мандату чи не будучі яким-небудь «принцом крові», — це банальна узурпація. А узурпаторам байдуже, від якого імені говорити і діяти — класу, нації, церкви, партії, профспілки. Відповідно діяльність таких самозванців не може мати нічого спільного із реальними інтересами нації.
Тож справжній націоналізм міцним вузлом прив’язано до реальності, його основу складають реальні інтереси реальних людей, а не вигадані п’янкі варіації на тему «Царства небесного на землі». Саме такий зв’язок перетворює націоналізм на ідею непереможну в принципі: його можна здолати, лише знищивши націю, що не є такою простою справою навіть з усім досвідом кривавого ХХ століття. Націоналісти говорять із нацією однією мовою, наводять зрозумілі приклади і ставлять цілі, людям близькі та бажані. За подібних умов неуспіх такої ідеї може означати лише одне: справа не в нації, а в націоналістах.
Українці інертні, їм байдужі високі мотиви та ідеали, сучасні українці меркантильні, суспільство споживацьке etc. Ці слова — не лейтмотив чергової бісовщини на телебаченні кузенів, а те, як українські націоналісти сприймають українську ж націю, нарікаючи на її небажання йти назустріч «патріотичним силам».
Замість того, аби говорити із нацією однією мовою спільних проблем та інтересів, нинішні націоналісти воліють нав’язати суспільству незрозумілі багатьом проблеми. І ображаються потім, коли злиденна та скуйовджена беззаконням країна прохолодно ставиться до домашніх заготовок активістів і політиків умовної «правиці» щодо, скажімо, українського руху опору 70-річної давнини, який на Сході, наприклад, ніхто і не пам’ятає. У результаті поразка націоналістів майже гарантована — вони у суспільній свідомості починають міцно асоціюватися із комуністами, адже і ті, і інші щось розповідають про далеку Другу Світову, бажаючи легітимізувати своє нинішнє існування минулим (чужою кров’ю), а не майбутнім (власними амбіціями та планами). Враховуючи, що за 60 років пропаганди радянська міфологема в’їлася у свідомість мас, червоні виступають дещо «зрозумілішими», а продовжуючи грати на ностальгії за дитинством виборців — і «ріднішими». За приблизно схожих аргументів конфронтації («діди воювали»), коммі виграють через фору, нехай і отриману безчесно.
Українські реалії на диво сприятливі для націоналізму. По-перше, суспільство несвідомо прагне єдності і не може знайти основу, на якій її вибудовувати. По-друге, націоналізм, попри мегатони бруду, рясно вилитого радянськими пропагандистами, серед українського загалу не дискредитовано. Причому не дискредитовано настільки, що, скажімо, режим, розуміючи усю небезпеку з правого боку, змушений використовувати евфемізм «фашизм», аби мобілізувати маси недалеких радянських співгромадян: націоналізм не викликає у суспільства відрази, здатної впливати на електоральні настрої. По-третє, український націоналістичний рух, попри перманентний пресинг пострадянського режиму, розвивається: в Україні десятки, якщо не сотні молодіжних організацій, громадських об’єднань і партій, одна з яких має серйозне представництво у єдиному законодавчому органі країни. Враховуючи, що усе це відбулося в умовах постУРСР, це можна вважати непоганим результатом. Непоганим, але не успішним. І по-четверте: націоналізм a priori має сприятливе середовище в країні, де представники нації складають переважну більшість населення.
То у чому ж справа? Чому зараз ми бачимо парадоксальну ситуацію, у якій суспільство окремо, а націоналісти — окремо?
Український націоналізм цілком очевидно має бути політичним рухом, тобто формою організації частини суспільства. Враховуючи, що націоналісти спираються на національну більшість України, масштаби цієї організації та поставлених цілей мають бути відповідні. Але це з категорії «має бути», тепер поглянемо на категорію «є зараз».
Зараз український націоналізм — не політичний рух. Нинішній український націоналізм — це субкультура.
Характерною прикметою субкультури є не лише спільність інтересів її учасників, але й спосіб усвідомлення свого місця у соціумі — субкультури одночасно є частиною суспільства, але психологічно протистоять йому. Для представників субкультур суспільство видається інертним та нецікавим, пласким та споживацьким, позбавленим Змісту Буття. Субкультура — це не лише спроба виділитися, це спосіб пояснити, чому ти не знаходиш себе місця у соціумі. «Суспільство мене (нас) не розуміє» — типове гасло усіх субкультур. Підліткам та пубертатній юні можна пробачити таке формулювання: їм і справді здається, що «дорослі» мають якось особливо прийняти їх у свій світ. І коли це не відбувається, коли виявляється, що у житті потрібно самому торувати собі шлях, що жодних місць у майбутньому не заброньовано за нашими квитками у життя, тоді тинейджери сприймають це як драму відмови, шукаючи компанії таких само «не зрозумілих суспільством». Протиставляючи себе людству, такі підлітки самостверджуються і знаходять певний душевний комфорт.
Субкультура — це спроба втечі від холодно-безжального реалізму життя дорослих. Втечі у світ якщо не ідеальний, то принаймні ідеалізований. А специфічна атрибутика та зверхність по відношенню до всього іншого суспільства — лише наслідки, продовження будівництва стіни між собою та незрозумілим жорстоким світом.
Quod licet Jovi, non licet bovi, говорили римляни. «Що дозволено Юпітеру, не дозволено бику». Але будьте сміливішим у роздумах: те, що притаманне бику, далеко не завжди личить Юпітерові. Те, що можна зрозуміти у вчинках підлітків, всередині яких палають пристрасті та хвилюються гормони, у позиції дорослих людей виглядає щонайменше жалюгідно. Суспільство українців в очах субкультурних націоналістів виглядає вбого і заслуговує зневаги за меркантильність та відсутність високого духу звершень. Недивно, що таке ставлення викликає дзеркальну реакцію, яка автоматично означає параліч формування повноцінного політичного націоналізму як руху, що стоїть на захисті інтересів національної більшості.
Прикладом може стати зацикленість націоналістів на історії. Українці у переважній більшості байдужі до історичних студій, але це загальна норма: «отруєння історією», тобто перебільшення її ролі у житті, — характерна ознака пострадянського вивернутого світу, а не нормального цивілізованого соціуму. Саме тому історична лихоманка — характерна ознака субкультурних націоналістів, які за минулим не бачать ані сучасності, ані майбутнього. Заглибленість в історію — не стан гомеостазу для білого європейця, натомість наші «субкультурники справа» намагаються прищепити цей шал до українського архетипу. Суспільству байдуже, націоналістам образливо, у сухому залишку кожен лишився при своєму. І всі лишилися окремо.
Прагнення бути «святішими за Папу» — вищими за свою націю — вимагає залізних аргументів та доказів. «Історію робить активна меншість» — цей розповсюджений афоризм субкультурні націоналісти сприймають буквально, не розуміючи, що замало перебувати у чисельній меншості для виконання цього правила. Три сили у цивілізованому світі перевішують терези на користь меншості: гроші, інтелект і воля. Проте чи можна сказати про те, що націоналістична меншість може похвалитися такими рисами?
За умов вільного доступу до хоч яких-небудь навчальних закладів та величезних об’ємів інформації, єдиною перепоною до підвищення інтелектуального рівня є суто біологічні межі. Воля є скоріше якістю вродженою, аніж здобутою, але масштаби нашої нації не дозволяють сумніватися у тому, що знайдеться серед українців достатня кількість із природними схильностями до волі та без бар’єрів інтелектуального зростання. Залишаються гроші, які у європейському суспільстві стали еквівалентом успішної соціалізації та професійного росту, тобто мірилом жорсткого світу дорослих, у який немає входу субкультурникам. Ми ще поговоримо про бізнес і націоналізм, але вже зараз можна сказати: перехід у політику можливий за умов дорослішання та відмови від субкультурної замкненості нинішнього націоналізму. Нація — це не орден «захисників Гробу Господнього», нація — це мільйони людей.
Націоналісти мають не протиставляти себе суспільству, тавруючи його гірше за ворогів, а прагнути якщо не очолити, то хоча б посприяти створенню повноцінної національної структури, яка неможливо без української еліти.
Представники субкультури цілком логічно не ставлять собі за мету «сподобатися» суспільству, адже відчуття «зверхності» (з точки зору соціуму, погано вмотивоване) і «відстороненості від світу» — це те, що приваблює невлаштованих людей у таких спільнотах. Натомість політична сила має за мету шукати відповіді на запити суспільства, тим самим знаходячи шляхи до зростання не власної «зверхності», а значущості. Необхідно занурюватися у вир реальних проблем і пропонувати шлях у майбутнє, який має імпонувати нації. Нинішні «праві субкультурники» йдуть першим шляхом, приреченим на політичний провал. Годі кохатися у власній «виключності» і «свідомості». Якщо, звісно, вам потрібна Україна, а не власне роздуте «его».
За межами затишного калинового світу націоналістів, світу «ідеальної України» з «ідеальними українцями», однозначною історією та спрощеною до партійної програми економікою, лежить Україна інакша: вона непропорційно селянська за духом, радянізована за побутом, покручена за мовою, злиденна та розгублена. Скільки не фантазуй, скільки не вигадуй далекі береги української Утопії, та саме ця непроста земля — наша справжня Україна. І вона потребує допомоги. Залишайте свої душні схрони, дорослішайте — наша Батьківщина і наша нація вже зачекалися.
Олег Вишняков
Originally published at nastupna.com. 21.11.2013
