Солодка вата

«Наступна республіка» від своїх витоків має кілька тем, до яких ми повертаємося із регулярністю, що межує з настирністю. Сучасний націоналізм, праві цінності, бачення майбутнього, здоровий глузд як політична величина. Серед цих вічних тем є ще одна, про яку останнім часом говорять дедалі менше, хоч ця тема — про одну з головних загроз і для української нації, і політичного проекту нашої державності. Мова, звісно, йде про радянців, квазінаціональному феномену яких ми присвятили кілька окремих матеріалів у минулому.

Здавалося, що після революції та війни тема радянської меншини, її політичного та культурного впливу, свою актуальність втратила. Події 2014-го року не змінили нашої ідентичності, проте артиклювали її, і це, своєю чергою, дозволило вийти на новий інтенсивний етап націотворення. Слово «вата», пейоративне визначення радянців, стало настільки загальновживаним, що має цілком очевидну емоційну оцінку. Простіше кажучи, в Україні бути ватою не хоче ніхто. Чи, принаймні, вважати себе таким. Проте, радянці не зникли. Більше того — вони переродилися і знову піднімають голову.

У тих, хто слідкував за феноменом радянців після Радянського Союзу могло скластися хибне враження, що основа цієї спільноти — пенсіонери, тобто, власне, колишні громадяни СРСР, які зі зрозумілих вікових та матеріальних причин можуть відчувати ностальгію. Проте з сумом маємо заперечити — радянці, як і будь-яка, національна (хоч і з приставкою квазі) спільнота здатна до самовідтворення. Тож, «вата» — це не залишки якихось минулих поколінь. На жаль.

Яка ж характерна риса сучасних нам радянців змушує нас відчувати небезпеку і, відтак, піднімати цю тему? Ми могли б говорити про патерналістські настрої, мовне питання, політичні перверзії та інше, проте виділимо найзначущу.

У радянців відсутнє розуміння кордонів.

Радянці — це породження найбільшого в історії людства етнонаціонального експерименту. Саме цю спільноту можна вважати за титульну націю СРСР. І саме це стає підгрунтям до визначеного нами критерію. Нездатність помічати національні кордони (тобто, кордони не лише політичні, але й культурні) — характера риса для тих, чиє коріння тримається за спільність радянського простору.

Загалом цей брак має цілком раціональне пояснення, враховуючи генезу радянської ідентичності. За великим задумом його творців, нова «спільність» (побудована на ретельно знежиленому кістяку російської культури) мала стати титульною «нацією» усього простору Союзу. Ключовим завданням було вийти за межі республік і за межі національних кордонів всередині СРСР як таких. Аналізуючи результати, можна стверджувати, що частково цієї мети було досягнуто.

Та цей тип радянців («версія 2.0», якщо вам буде завгодно) не просто не виглядає анахронізмом, аж ніяк. Навпаки — вони можуть виглядати сучасно, пояснюючи своє глибинне тяжіння до «спільного простору» модними тенденціями естради чи гумору. Цей брак розуміння кордонів на перший погляд може здатися не стільки атавізмом часів СРСР, скільки навпаки — «духом часу» цих сучасних космополітів, людей без батьківщини, не прив’язаних до жодної «материнської» культури. Та це, звісно, омана, адже наша «солодка вата» має лише один яскраво виражений вектор «космполітизації», і він лежить аж ніяк не в напрямку глобальної англомовної культури.

Скажімо, українці цілком логічно можуть (більше того — мають) обурюватися новинами про те, що окремі ділки (незалежно, від бізнесу, політики чи естради) вважають за нормальне одночасно заробляти і в Україні, і в Росії. Спільні проекти чи гастролі в країні-агресорі викликають цілком зрозумілу реакцію.

Натомість, радянці не стільки не обтяжені проблемами війни на Сході та конфлікту між двома державами, скільки цілком щиро вірять в існування якогось спільного культурного простору. Саме з цього проростає феномен неоватної естради і культури (ну, культурки) загалом — ватної не в сенсі лубочних карикатур, а в сенсі незборимого тяжіння у чергову спільність.

Солодкуватий присмак цій ваті надає ця спроба «вийти за межі конфлікту». Яким чином передбачається це робити — відомо лише радянцям. Це явище стало своєрідним наслідком «пацифістського руху», який так жалюгідно і провально розкручували політично з 2014-го року. Нині ж, скинувши політичні однострої, цей награний «пацифізм» одягнувся в шати культури. Бо ж, звісно, основним способом його поширення є шоу-бізнес.

Зв’язок між лицемірною риторикою «миру» та шоу-бізнесом набагато очевидніший, аніж може здатися — варто лишень звернути увагу на мотивацію цього неоватного пацифізму. Його носії втомились від війни. Бо війна несе для них непоправні втрати — неможливість дивитись улюблені серіали та слухати улюблені «старі пісні про головне».

Мир за будь-яку ціну, заперечення війни як явища великого протистояння, тяжіння до радянського культурного поля (у географічному плані) та російськомовної культури, відстороненість від українського контексту — ось ключові критерії «нових радянців».

Цей текст, на відміну від усіх інших матеріалів «Наступної республіки» не матиме у висновках плану дій чи бодай вигорілих схем евакуаційних виходів. Сьогодні ми переслідуємо дві мети. Перша — окреслити проблему. Проблему, яку з часів нашої нетривкої перемоги українці бажали вважати вирішеною. Друга — нагадати і перестерергти: толеруючи нових радянців, цю солодку вату, їхні принципи та прагнення, з поблажливою неуважністю ставлячись до їхніх огидних сентиментів у бік країни ворога («Росія? Мені все одно, я поза політикою», «це не наша війна», «там є нормальні люди», «заробляти в Росії? Це не проблема»), ми, українці, продовжуємо життя радянської химери. І знову припускаємося помилок сторічної давнини, не вміючи розпізнавати корисне і вбивче, своє і чуже.

Жодного жалю до вати. Навіть якщо вона солодка.

Олег Вишняков, «Наступна республіка»


Обговорити з авторами та читачами у Республіканському чаті

Підписуйтеся на Telegram-канал та Facebook-сторінку «Наступної республіки»