“Долі та фурії” Лорен Грофф

Інколи книжку обираєш за назвою, інколи за обкладинкою. Або за порадою. Або знаходиш її опис у добірці. Або трапляється так, що сходяться усі ці обставини — назва “Долі та фурії” інтригує, приховані скелети та квітки на обкладинці ще більше, її радять друзі й книжкові блогери, а Барак Обама взагалі назвав її найкращою книгою 2015 року. От від кого не очікуєш порад на класну художню літературу, так від президента Америки — здавалося, що високопосадовці виключно бізнес-літературу читають. А тим часом книжка уже в руках.

З творами Лорен Грофф я досі не була знайома. Знаю, що Стівен Кінг порівняв її дебютну книжку “Таємниці Темплтона” з серією про Гаррі Поттера. Вагома причина взятися!

У назві роману “Долі та фурії” натяки не ховаються: долі — то міфологічні богині долі (отакої!), а фурії — римські богині помсти. Тобто перед нами книга з двох частин, що протипоставлені одна одній.

Сюжет

У першій частині авторка знайомить нас з улюбленцем долі. Ланселот Саттервайт високий, харизматичний і легкий. У нього всі закохуються, він кохає всіх навколо й всі щасливі бути поруч з ним. Усмішка, що осяює найбільшу кімнату, гарний сміх, душа компанії. Він поволі розповідає історію свого життя й що криється за фасадом такої легкості. Не перескакуючи з одного на інше, а від початку до кінця, подія за подією, емоція за емоцією, ми дізнаємося з якого тіста зліплений Лотто, що йому вартує ота його легкість, доброта й відкритість. Як з коцурбатого підлітка він стає центром студентського всесвіту, закохується в жінку, котра стає світлом його життя, стає великим драматургом і все одно залишається таким само тендітним і чуттєвим всередині.

У другій частині історію розповідає Матильда Саттервайт — та єдина й кохана жінка Лотто, якою він захоплювався більшу частину свого життя, яку носив на руках і вважав, що він її не вартий. Жінка-стрижень. Небагатомовна, ми не знаємо про неї нічого, окрім того, що розповідає і думає про неї Лотто в першій частині, але відчуваємо приховану таємницю. І ось у другій частині вона розкривається наповну. Почуваєшся як у ляльковому театрі. Наче Карабас-Барабас перетворився на тоненьку білявку й натягує канати. Те, що здавалося гарним збігом обставин, посмішкою долі, добре сплановано й зіграно. Пазли самі собою не складаються — завжди є той, хто підбирає їх на свій розсуд. Стає моторошно, огидно й дивно — а якщо воно так не тільки в книжках?

Не сюжет

Зі мною погодяться всі — роман схожий на “Загублену” Девіда Фостера. Обидві книги передають важливу, хоч і стару як світ думку: чужа душа — темний ліс. Якими б відвертими, чесними і відкритими вам не здавалися ваші стосунки, це ще не означає, що так воно й є насправді. Гарний образ для цього створив Марк Данилевський у “Домі листя” — будинок, у якому ти живеш, постійно трансформується, тому в ньому легко заблукати. Лорен Грофф не використовує символи, а рубає з плеча — ось історія життя з точки зору однієї людини, а ось як воно було насправді. А тепер живи з цим.

Бачила відгуки, що це легке пересічне чтиво на час відпустки, щоб відпочити душею. Оох. Для мене це був один з тих романів, що дуже важко читати. Сама Лорен Грофф постійно є в тексті — коментатором у квадратних дужках. Вона з’являється, щоб внести ясність й обламати крила, сказати щось на кшталт “насправді це було так”. І від цього якось гірко на душі. Секс автор використовує як засіб досягнення мети, тому до більшості сексуальних сцен відчуваєш відразу.

Першу частину роману гойдаєшся на емоційних качелях з Лотто й постійно відволікаєшся, бо забагато переживань, а ти просто читач і виснажуєшся. Друга частина тебе концентрує, робить гострим і уважним.

У розділів різний темп оповіді — Лотто говорить так, як живе, а Матильда наче пише на прихоплених в кав’ярнях серветках. Від титанічних розділів першої частини, до скупих за об’ємом, та багатих на зізнання розділів другої голова йде обертом. Читач наче на перегонах.

Чим далі в текст, тим більше хочеться відкласти книгу й поговорити з реальними людьми про їхні дитячі страхи, улюблені спогади й мотивацію по життю.

Все це не робить книгу поганою — не можна сказати, що трояндові кущі не гарні, бо крізь них важко йти. Просто автор підіймає дуже важливі теми, а їх не завжди просто сприймати.

Тому після закінчення я довго не могла заснути. В голові роїлося багато питань. Що краще — жити в невіданні й насолоджуватися тим, що маєш, чи знати, як воно насправді? Чи можна пробачити правду, якщо вона ранить? Як жити далі, коли дізнаєшся, що ніколи не знав тієї людини, з якою стільки років ділив ліжко, дім, думки, переживання й емоції? А ще безліч питань про любов, бо ляльковий театр Матильда вчинила з кохання, а не з матеріальних причин. Коли розумієш, що заради чужого щастя, не свого, людина створила павутиння брехні, що робити — копирсатися, визволяючись, чи лишати як є? Взагалі, що є добре, а що погано?

Я читала коментар, що в цьому романі себе може знайти кожна жінка 30+, бо нібито чоловіки мало опікуються тим, як їм дається домашнє господарство чи піклування за чоловіком і дітьми. І це настільки вершечок айсбергу! Найпростіша аналогія, що може прийти після прочитання книги. Якщо вам досі здається, що подібні сюжети старанно видумуються і в житті такого не буває, значить ви мало спілкуєтеся з людьми і цікавитеся світом.

Не впевнена, що “Долі та фурії” сподобаються кожному. Читати її як легкий любовний роман хибно, але яка історія кохання буває легкою. Можливо, саме до цього закликає автор — придивитися до свої стосунків, до кохання, до матері, до друга, знайти підводні камені й щось з ними зробити. Або залишити їх під водою і вважати усе вигадками долі та фурій.