“Зеро К” Дон Делілло

На Книжковий Арсенал я ходила як в університет — за новими знаннями та іменами. Більш за всіх мене вразив Максим Нестелеєв з його лекціями про Томаса Пінчона та Дона Делілло. Книжку останнього, «Зеро К», я взяла, не вагаючись, хоча її не було в моєму списку, та й прізвище це я чула вперше (не соромно чогось не знати, соромно не вивчати:) Це останній роман письменника і, наче як, з нього можна починати вивчати його творчість — він доволі типовий для Делілло.

Спойлер — це було болісно. Коли говорять «горе от ума», я уявляю щось у цьому роді.

Сюжет

Росс Докгард, батько головного героя Джеффа, хоче заморозити себе з новою дружиною Артис, яка тяжко хвора. У цьому сторіччі їй вже нічого не допоможе, тому вони вирішують «прокинутись» через стільки років, через скільки її зможуть вилікувати. Джеффу про це повідомляють лише тоді, коли його секретно, окольними шляхами й складним повітряним сполученням доставляють кудись поблизу Челябінська. Герой вештається коридорами креогенного центру, намагається змиритися з думками про жертовність батька, успішного бізнесмена, котрий проміняв його сім’ю на цю жінку. Заради неї він готовий піти у креосон, а як помирала його матір він навіть не знає. В останню хвилину батько вирішує, що для нього ще зарано й відмовляється помирати, бере “академвідпустку” на подумати — за рік він має прийняти рішення. Що відбувається за цей час з батьком, сином, їхніми стосунками та в світовій політиці (внєзапно), ви дізнаєтеся у романі.

Не сюжет

«Зеро К» я дочитала декілька місяців тому. Йшла вона кепсько, наче народжувати дві доби — складно, обтяжливо, в муках, але з орієнтацією на результат. Остання сцена наче як має охопити вас своєю красою, а від навалившихся разом смислів земля має піти обертом.

Ні, на жаль нічого з цього.

Весь час читання мене переслідувало почуття, що автор робить все на світі, аби заплутати тебе якомога більше. Ось вона проста ідея — заморозити себе для майбутнього, заради спасіння свого тіла, заради вивчення процесу. Зрозуміло, що в такий момент усі учасники та їх близькі задаються вічними філософськими питаннями про бути чи не бути або заради чого це все насправді. Це нормально. Ось один з героїв в останній момент лякається й відмовляється, бере таймаут на рік, щоб усе зважити. І це також нормально. Він усе обдумує й повний впевненості, що так і має бути, заморожує себе заради кохання й кращого життя. І це знов нормально. І що в іншого героя через це криза, і що життя продовжується далі, і що люди гинуть на війні — це все зрозуміло, не дуже нормально, але дуже життєво.

Або навіть не так. Скоротити все “не сюжет” можна до декількох вічних питань: що, як смерть — це ключовий елемент життя? А що, як її більше не буде? Чи втратить життя свою вартість? Що з ним взагалі станеться?

Незрозуміло лише, чому автор намагається закопати це все якомога глибше в текст. Чому він вкладає голку в яйце, яйце у вутку, вутку в зайця і так далі? Це якийсь прустківський підхід? Це текстовий фільтр? Це щоб для інтелектуалів?

Як на простого середньостатистичного читача, на мене це не справило враження. Одне з двох — або я не зчитала усі сенси, що їх туди багатоповерхівкою вклав автор, або це текст-мереживо. Форма не додала смаку, але гарно працювала заспокійливим чи снодійним. Постійно хотілося спитати в героя, чому не можна простіше. Після першого курсу на журфаці мені теж здавалося, що чтение детерминирует вербальную аддитивность це круто, але де там. Високопарність не додає ваги. Можливо саме це робить книгу “літературою високої полиці”, але я не вражена.