“Сонька” Ігнацій Карпович + конспект лекції Остапа Сливинського
На Книжковому Арсеналі я була на лекції Остапа Сливинського про сучасну польську літературу й тенденції її розвитку. В останні роки в неї було дві особливості — білий горор і чорний горор (далі розповім що воно таке). Мою увагу привернув твір Ігнація Карповича “Сонька”, що її наш лектор і переклав. Виявилося, що це яскравий приклад того самого чорного горору. Я вийшла з лекції, пішла купувати свої книжки по списку, аж тут на стенді побачила цю “Соньку”. І просто не змогла пройти повз.
А тепер по черзі
Я вирішила поєднати текст конспекту і текст відгуку, бо без першого не було б другого. Що відрізняє білий горор від чорного горору і чому “Соньку” не слід читати по дорозі в метро.
Конспект
- література повинна виражати культурний інтерес, її місія — цементування та утримання спільноти разом.
- двадцять років тому у польській літературі широко поширилася тенденція вводити у сюжет історій привиди, безтілесні постаті або дітей. Ці герої своїм існуванням у тексті вносили збентеження і задавали важливі складні питання, навіть не промовляючи їх вголос. Це були “інші” — постаті, що не боялися перетинати межу, межу інакшості та дозволеності. У той час, як суспільство зашорилося, для них не існувало бар’єрів. Цю течію в літературі назвали “білий горор”. Приклади текстів: “Ганеман” Стефан Хвін, “E. E.” Ольга Токарчук, “Початок” Анджей Щчиперський, твори Паула Хілле.
- з часом білий горор переріс у чорний горор — на перший план вийшло насилля. Насилля як головна дія, контекст і мотивація усіх інших дій героїв, насилля в центрі сюжету. “Відьма” й “Надходить” Лукаш Орбітовський, “Бунт” Маріош Синевич, “Батярки” Сильвія Хутник, “Ніж живих євреїв” Ігор Остахович, “Веди свій плуг понад кістками мертвих” Ольга Токарчук, “Морфін” Щепан Твардоха.
- я запитала, чому на думку Остапа Сливинського білий горор переріс у чорний горор, чому насилля заполонило думки літераторів. Відповів, що через невирішенні питання змінилися настрої народу. Двадцять років назад все можна було вирішити більш лояльно, якщо відкрити замуровані льохи й подумати над складними питаннями. Бо ж на поколіннях і досі лежить смуток у причетності до геноциду. І якщо тоді був час, щоб вирішити проблеми лікуванням, то тепер прийшов час активних дій. І все, що відбувається в сучасній Польщі в політичному плані, це все наслідки невирішенних проблем півсторічної давнини.
Дуже багато на цю саму тему можно почитати в тексті самого Сливинського про жахіття отут.
Про “Соньку” Ігнація Карповича
Сюжет
Сонька живе на хуторі біля кордону Польщі та Білорусі сама й доживає свого віку. У неї є корова, кіт та пес, що також проживають свої останні дні останніх життів. Одного ранку вона зустрічає хлопця Ігора, явно не місцевого, котрий заблукав як територіально, так і по життю. Він їй схожий на янгола і йому вона може розповісти свою історію. Улюбленець столичної публіки, театральний режисер, хлопець, якого всі хочуть — усього цього вона не знає.
Вона запрошує його на склянку молока і розповідає історію свого життя, яке все крутиться навколо однієї події — під час війни вона закохалася в офіцера СС. Ця історія так вражає Ігора, що він вирішує перетворити її на п’єсу, що ладна достукатися до аудиторії так само, як до нього. Йому необхідно увічнити цей сюжет. Крізь нього він пропустив історію свого життя й вони так несамовито переплелися, що це тепер не історія однієї жінки — це історія його країни.
Не сюжет
В книги заплутана хронологія, перетасовані герої, дії, сцени, важкі теми наслоюються одна на одну, ускладнюються версткою й доповнюються рефлексією героя, а потім й вашим внутрішнім діалогом, що рветься назовні й затуляє собою події. Тут голос є не лише у Соньки з Ігорем, але й в кота, собаки, янголів і минулого. Розповідь плавно тече від природи життя, інцестів, фізичних знущань, емоційного виснаження, особливостей страждань молодості й старості, до відчуження від власної історії й жахіть кохання, його компромісів. Бо ж вічного кохання в Соньки не складеться і, коли вже повірив, що могло б обернутися й на краще, хоча і видали заміж за іншого, життя знову полярно обертається. “Бо мій чоловік — хороша людина. Був хорошою людиною. Може, у вогонь я за ним я б не пішла, але точно побігла б по відро води, або вогонь загасити”.
Не перейти в обраних темах на сентиментальність, пафос і менторський тон було дуже важливо, бо тоді читач міг би відхреститися від тексту, закрити й забути — хіба комусь подобається, коли його повчають? Остання книжка, в якій я зустрічала тему стосунків жінки з німецьким офіцером під час війни був “Соловей” і в цілому це все нагадувало феміністичну казку для маленьких дівчаток.
Ігнацію Карповичу вдалося не переходити на емоції й потрясіння пальчиком перед обличчям. Його герої до останнього зберігають відстороненість. Героїня Сонька вже з усім змирилася, все пережила — ця її розповідь не те, що болить і що слід розділити як гнітуще, а що слід передати, як історію яка була, яка вже відбулася. “Соня зітхнула. Вона сказала більше, ніж подумала, а подумала менше, ніж відчувала. Правду кажучи, всі ці розважання над власною долею мало хвилювали Соню: слова словами, а мерці мерцями”.
У той самий час ми розуміємо, що Ігор, той, що Ігнацій, але не автор, тут лише рупор. “Сонька на лежайці, Ігнацій за кухонним столом, Ігор напружений, безперестанку працює, робить кар’єру, все йому може знадобитися, він переробляє, утилізує страждання і смерть”. Так, він пропускає історію через себе, зводить її з особистими проблемами, проводить паралелі, вишукує тенденції епохи, особливості періодів, як одні проблеми трансформувалися в інші, але лише щоб надати історії актуальної форми, тієї, що необхідна народові, щоб зачепичити тим ЯК, аби хтось побачив про ЩО. А ще щоб зробити свої власні висновки, не нав’язуючи їх читачеві, котрі сформують другий пласт історії — те, що про коріння. “Те, що важливе, важить небагато, зовсім як і те, що неважливо, тому так легко переплутати перше з другим, помилитися й остаточно заплутатися”.
Бо насправді книга ж не просто про кохання й історію. Не лише про те, як воно важко жилося жінці під час війни, у глибинці або взагалі до того, як з`явилися феміністки. Не лише про те, що жінка була домашнім приладдям, що народжувало дітей і що нею можна було понукати як заманеться. Не лише про те, що кохання — складна штука. Герой Ігора зайвий раз нагадує, що в кожної люди є коріння, база, основа, те, з чого все почалося.
Якщо ти далеко відходиш від свого рідного, землі, мови, родичів, то ти відходиш від себе.
Це дуже важлива й актуальна тема, і тим вона краще описана в книзі, бо показує як було, як сталося і що для цього треба: від “Треба сказати, Ігор старанно приховував і закреслював своє дитинство, незмінно соромився його й намагався забути, витіснити і поховати. Дитинство, проведене з дідусем і бабусею в селі неподалік. Село й зараз називають так само, як і тоді, — Висранка, бо там, де жили прадіди, закінчувався світ” до “Ігнацій повернувся до кухні, тепер його було набагато більше, ніж Ігора” за 70 сторінок.
На мою думку, мало кому ця історія здасться легкою. Навіть з моїм багажем нав’язливої небайдужості до текстів про Голокост та інші жахіття, що знесли межу між реальністю та вигадкою, “Сонька” лягла мені на серце важкою брилою. Такі книжки не слід читати повільно, розтягуючи, в метро до і після роботи. Цій історії потрібен невеличкий закуток і трохи згрупуванного часу. Бо багато чого слід обдумати та занотувати. Мені дуже запам’ятався вислів янгола з вистави: “Самі ми не збагнемо жорстокості. Єдино правильна релігія — то мізантропія, ледь розбавлена емпатією та співчуттями”. І після того, як книга закінчується, ти розумієш — це правда.
Кому читати
У “Соньці” Ігнацій Карпович підіймає такі теми, що сколихнули аудиторію, бо вони досі табуйовані. Це те, про що ніколи не хочется говорити. Хочеться відкласти в дальній кут і забути, що таке було. Тому я не впевнена, що у книги є профільна аудиторія — якщо ти цікавишся війною, коханням, корінням — то читай, а ні — то ні. Мені здається, що кожна людина повинна знати історію, як воно так складалося раніше, що зараз ми маємо те, що маємо. Без минулого нема майбутнього, тому почитати ці 200 сторінок раджу всім. Навіть якщо ви вкрай вразливий.
Не хотілося б, звичайно, почути опісля щось на кшталт ось раніше знали, як з жінками поводитися, а нині шо, бо я так випадково натрапила в інтернеті на клуб жінконенависників і такого поначитувалася, досі сиві волосини знаходжу, але кожен виносить з книги щось своє. У мене всередині воно лягло черговим камінцем на тему поводься з людьми так, як ти хочеш, щоб вони поводилися з тобою. А що ви знайшли в цій книзі — напишіть в коментарях.
