“Цензор снів” Юрій Винничук

Напередодні виходу нового роману Юрія Винничука “Лютеція” (автор уже у обкладинку вибрав), я вирішила надолужити нечитане. Більшість коментарів голосують за те, що “Танго смерті” — кращий роман письменника, тому він гарненько лежить собі на поличці й чекає свого часу, щоб стати вишенькою на торті. Про “Цензора” я навмисне нічого не читала заздалегідь, тому для мене деякою несподіванкою виявилось, що роман не про цензорів — роман про історію Львова у період другої світової війни. І він доволі неоднозначний.

Cюжет

Оповідь ведеться від двох героїв Стефана Шуберта та Андреаса Поппеля або ж Андрія Попеля й мова піде про війну з двох різних точок зору. Стефан Шуберт — пілот, у якого одного дня сів зір і з того почалися запаморочливі пригоди. Він превозив над Атлантичним океаном кокаїн, тікав від переслідувачів кораблями, потягами й переховувася в барах й казино, вальсував з прекрасними жінками, встрягав в приємності й неприємності різного гатунку. Одного разу навіть сів у тюрму за вбивство, котрого не вчиняв. Низка подій, котрі розкривають нам Стефана як порядну людину, закуту в кайдани контексту. У нього є гарна любовна лінія і навіть не одна. Є сльозоточиві промови, для прикладу: “Я підходжу до умивальника і змиваю обличчя від сліз і сну, змиваю погляд її очей, змиваю подих її вуст, тільки розмачу я не годен змити”. Герой за все хороше, проти всього поганого. Ця сюжетна лінія схожа на всі посередні авантюрні романи з пригодами: весело, страшно, не переводячи дихання, або цар, або пропав.

Андреас Поппель зліплений з іншого тіста. Весь його персонаж розкривається у першому ж рядку: “У мене ніколи не було жодних політичних переконань, зате було велике бажання жити і то в гаразді, вільно й весело, наче метелик, це так чудово — жити, щоб жити”. На особистому прикладі цей герой показує — аби жити легким життям, треба не один пуд солі з’їсти. І робити це краще, коли ти нічого не маєш проти солоного.

Він з дитинства збирає колекцію гудзиків з маринарок (то є піджак:) убитих людей, ніколи не бачив своєї сестри, але дуже хотів кохатися з нею, роздавав літнім перехожим хліб, бо думав, що за це йому дадуть грошей. Таких у повсякденному житті називають щурами: був з совєтами, коли було вигідно бути з ними, співпрацював з німецькою владою, коли хотів повернути дім, здавав євреїв, коли було слід. Не заради завдати комусь болю, але лише заради особистого комфорту.

Це історія, як людина вибилася з-під маминого крила, пройшла тюрму й війну так, аби стати ресторатором, власником готелю, а потім спочити Цензором. “А що б ви робили, якби знали, що завтра загинете у бою?” Вони, не замислюючись, відповіли, що їли б і пили. І мені відразу стало легше, бо я зумів виконати їхнє останнє передсмертен бажання. Коли їх розстрілювали, вони просто не могли про це не згадати”.

Ця сюжетна лінія не принесе задоволення, але за нею цікаво спостерігати. Й варто її прочитати, бо, як мені здається, таких історій за лаштунками рожевих хмаринок з фейсбуку,не побачих, хоча вони навряд чи закінчилися під час другої світової.

“Однак у цьому всьому моєї вини нема. Чому я повинен про це все думати? Все, що відбувалося довкола мене, відбувалося б і так, усі смерті, всі трагедії, все це нікуди б не ділося. Не має значення, ким ти ж і на якому боці, бо ти мурашка, ти мусиш пристосовуватися до того рельєфу, серед якого опинивсяю Мусиш зливатися з ним, не виділятися, і тоді, можливо, тобі пофортунить — ти виживеш”

Не сюжет

Мене досі бентежить світова війна як момент якогось перелому реальності, тому я читаю про неї все, що бачу. Зазвичай то все щемкі історії, над якими у мене рветься душа й запаси солі в організмі знатно меншають. Але не цього разу. “Цензор снів” не вичавив з мене ні сльозинки, хоч це й історія про життя людей в конкретний проміжок часу і часом цим була війна. Тут немає місця душевним переживанням, бо його, як мені здається, і не було в той час, коли голова й руки були зайняті більш нагальною справою — виживанням. Як знайти їжу, де взяти гроші, одяг, дах над головою, як змінити усе своє єство, ім’я, національність, зовнішність, родичів, аби тебе не вбили за те, яким ти народився.

І ось ми маємо історію, подану з різних боків: як просто вижити й врятувати близьких, і як вижити так, щоби пробитися в люди. До кого ви матимете більше симпатії — цікаве питання. Але як на мене, один з них був занадто Бондом, а інший схожий на морального мутанта — дивитися неприємно, але цікаво.

Тут слід зазначити цікавий структурний момент: на початку розлогіші глави відводяться Стефану, щоб захопити читача у світ авантюрних пригод “позитивного” героя. Андреас видається на його фоні тінню й якимось квазімодо: він штовхає перехожих, щоб їм допомогти й щоб йому віддячили монетою, виголошує гарні промови на похоронах, аби затягти вдів у ліжко, здає чоловіка коханої жінки в концтабір — можна через кому отак півроману перерахувати. Читач розуміє — цей робить так, тому що хороший, але в контексті, а цей просто жахливий.

Але з часом Андреасу, наче додатковій особистості Біллі Мілігана, видають більше часу на світлі й ми можемо роздивитися його з усіх боків, поки Стефан проходить героїчним тлом. І тут вже неможливо передачити індивідуальну реакцію. Якщо (або коли) прочитаєте, напишіть в коментарях ваші роздуми — це еволюція героя? Чи те, що Андреас став назад Андрієм, а тоді й Цензором, це просте приживання? Що з цим героєм так або не так?:) Бо я зазвичай таких Раскольнікових намагаюся уникати, але здається, що ними земля повниться.

Крім того, у книзі гарно переплітається реальність і вигадка. Наприклад, Шотланська чи то Шкоцька книга — це реальний зошит, який вели математики у львівській кав’ярні. Я знаю з історії, що Львів був частиною Австро-Угорської республіки, та якось не задумувалась над елементарним — місцеві не вважали німців ворогами. У порівнянні з радянським усім, австрійці й німці були вихованими, статечними, манірними, поки у виходців з СРСР не було смаку й такту. Кращі кельнери австрійці, кращі гості німці, кухня, мова, звички й звичаї — усе це було більш близьким.

“Наші шницлі перетворилися на катлєти, битки й кармонадлі на атбівниє, зупи на супи, росіл на бульйон, юшка на уху, вушка на пєльмєні, пироги на вареники, салата на салат, милинці на оладьї, налисники на блінчікі, каляфйор на цвітну капусту, пора на порей, румбарбар на рєвєнь, агрес на крижовнік, узвар на компот…А до того ще треба пам’ятати, що плащ — це тепер пальто, маринарка — піньджак, штани — бруки, а блюзка — кофта…” “Жорж” відчутно втратив на своєму шику. Зараз більшість публіки складала нова совєтська номенклатура, вбрана недбало і без смаку, видно було, що поселилися вони саме в “Жоржі”, бо чимало хто був без маринарки, що неможливо було уявити за старих часів. Двоє якихось гостей вигулькнуло на порозі ресторації в смугастихи піжамах і капцях, виглядали, як в’язні з Бригідок, тілько що грубі. Кілька десятків пар очей відразу звернули на них увагу. Однак такої неповаги до закладу не витримав старий кельнер і чемно випровадив їх, пояснюючи, що то поважний ресторан, а не “сталовая”.

Зрозуміло, що все це деталі зміну світу, але радяньські військові тут не були визволитеями — вони були черговим ворогом. І все це наче як відомо — ОУН, підпілля, визвольний рух, але, будемо відвертими, я людина з іншої частини України, я відчуваю це не так близько й гостро.

Якщо ж говорити про те, як написана книга, то мені одночасно сподобався і не сподобався момент стилістики. Читала Винничука лише роман “Аптекар”, але у “Цензорі снів” мене не покидало відчуття, що всі романи письменника — це нескінченне продовження першого. Змінюються герої, локації, тематика, але це як струмочок, що переростає у річку й впадає у море — це все про одне. Авторський стиль вирішує усе. Проза з елементами містики, детективу, еротики, гумору та смутку, загорнута у львівську говірку. І що важливо — це саме написано на зворотньому боці обкладинки “Лютеції”. Це водночас і захоплює, бо текст Винничука читач впізнає серед тисяч інших, але й бентежить, бо наче читаєш одну й ту саму книгу.

Стосовно мови. Як людина, яка виросла на Слобітській Україні скажу, що тих приміток, що їх у кінці книги чотири сторінки, мені не вистачало. Аби було зрозуміло, про що в деяких місцях іде мова, доводилося лізти в словничок (і жиби писки були на клямрі — и чтобы рот был на замке). Тим не менш, це не збило мене з хвилі й не змусило відкласти книгу — це одна з фішок стилю Юрія Винничука й мені вона подобається. І взагалі говірки подобаються. Навіть якщо для розуміння доводиться двічі на сторінку лізти в словник. Обіцяю, десь близько середини роману втягнетеся.

Ітого-ігого

Читати варто. Якщо ви вже є прихильником стилю Юрія Винничука. А якщо досі не читали, то слід почати. Книга може не сподобатися, бо вона місцями буденно розповідає про жорстоке, але не слід забувати, що навряд автор вигадав щось таке, чого насправді не було. Комусь може не сподобатися, що оунівець дружив з поневолі німецьким пілотом, комусь дивакувата дружньо-любовна лінія не скажу кого не скажу з ким, але вона мене здивувала, комусь просто щурастий Андрій — усе це не робить роман поганим. Особисто мені він не те, щоб відкрив очі, а просто тицьнув, куди дивитися й думати. А це також непоганий результат.