“Щоб не загубитися у місті” Патрік Модіано
Одна з книжок, що я її чекала й шукала на книжковому арсеналі, що виявилася не просто книжкою-спогадом, а ще й книжкою-післясмаком. Спочатку вона мені абсолютно не сподобалася, бо я не зрозуміла причин її написання, а трохи згодом я знайшла її красу і тепер мені хочется прочитати її ще раз.
Патрік Модіано посідає досить поважне місце в сучасній французькій літературі. Автор тридцяти романів, лауреат багатьох літературних премій, серед яких Гонкурівська за роман “Вулиця темних крамниць” і Нобелівська у 2012 “за мистецтво пам’яті, завдяки якому він виявив найнезбагненніші людські долі й розкрив життєвий світ людини часів окупації”
Мені сподобалася думка одного з рецендентів: “Если вы читаете «Чтобы ты не потерялся в этом квартале» просто потому, что его автор в прошлом году был удостоен Нобелевской премии в области литературы, вы настраиваете себя на разочарование. Последние книги Модиано нужно читать ради них самих”. Бо перед нами не довершений неймовірно захопливий геніальний твір геніального письменника, а книжка-спогад без кінця.
Сюжет
Одного спекотного літнього дня головному герою Жану Дарагану телефонує незнайомець з повідомленням, що він знайшов його записник. Жан збитий з ніг — він не одразу впізнав рінгтон мобільного, він живе один, він нікого не чекав, у нього болить голова, не так уже йому й потрібна та книжка. Незнайомець на імя Жіль наполягає на зістрічі й втягає Жана у вир спогадів того минулого, яке він наполегливо намагався забути, спакувавши його в валізу й навмисне загубивши ключі. Мотивація Жіля незрозуміла достоменно, але спогади стирають його як героя, залишаючи нам як читачам лише воронку з минулого, що невпинно затягує.
Не сюжет
Книга з самого початку бере читача за руку й з силою затягує в роман. З перших сторінок стає цікаво, бо це нетипові обставини для сучасника мого віку — бути настільки самотнім. Цікаво, що відбувається з людиною за таких обставин, як змінюється її світосприйняття. До того ж, події з Жюлем розгортаються миттєво — от щойно Жан обдумував самотність, а ось він уже втягнутий в якусь авантюру й читач не встигає занудгувати.
Тим не менш, оповідь не дуже поспішає. Головний герой, розморений спекою й віком, страждає маніями — за ним цікаво спостерігати. Він нічого не розуміє у подіях, які щакручують героя шкереберть у щось, невідомо що. Автор додає усім цим незрозумілим подіям ще більше незрозуміломусті у вигляді містичних деталей: дівчини-привида, авторів з минулого, що вже давно померли, сукні з золотими птахами з ательє з минулого століття, недомовки-недомовки-недомовки. Я як читач не могла зупинитися: то це буде містичний роман? Вони виявляться безсмертними шукачами з минулого? Чи це авантюристи й хочуть від нього грошей? Чи агенти під і прикриттям і вони тут, щоб його заарештувати?
Ні, все ні. Це роман-спогад
У решті решт усі герої з початку книги розчиняються у маревах минулого й ми залишимося один на один з Жаном і його невирішеними проблемами. Книга на початку і книга в кінці немовби не мають відношення одне до одного, хоча насправді циклічні — без першої частини Жан би не занурився в другу, а без другої першої б точно не було.
Коли я лише сідала писати огляд цієї книжки, я хотіла сказати, що вона мені не сподобалася — я не отримала відповідей на задані запитання, не дізналася хто той Жюль, чому Шанталь Шанталь і що ж сталося з тією Астранд. Але! Поки я писала текст і декілька разів переграла події книги в голові, я знайшла те, до чого поспіхом не встигла дістати. Це книга-післясмак. Не факт, що кожен його спіймає так як оце я зараз, але спробувати варто. Тепер мені здається, що ця книга про майбутнє ледве не кожного з нас. Про той час, коли наше життя вже не буде сповнене динаміки й комунікацій, коли ми житимемо одні в пустій квартирі й будемо сповнені спогадів. І не факт, що вони доставлятимуть нам радість чи приємну ностальгію. Мені ця книга відчувається як майбутнє, що не сповнене оптимізму — и живеш минулим, котре вже одного разу прожив і не впевнений, що хочеш повертатися, але в тебе немає вибору, бо й, по факту, життя немає.
Тим не менш, це ще й роман про клітку. Клітку, у котру кожен сам себе заганяє. І що інколи слід відлучитися від сьогодення й повернутися в минуле, щоб поглянути своїм проблемам в очі, мужньо, хоч і через багато років, і випустити себе, звільнити від того, що тягнуло десятиліттями. Краще пізно, ніж ніколи.
