“Інтернат” Сергій Жадан

Під День Незалежності України видавництво Meridian Chernowitz запустили в продаж новий роман Сергія Жадана “Інтернат”. Під час Книжкового Арсеналу він зачитував початок і я встигла пустити сльозу, поки критикиня Тетяна Трофименко врочила йому “Золоту бульку 2017”. Насправді, роман схожий на відкриту рану і його варто прочитати кожному.

Нікого не шкода

Сюжет

Події відбуваються у січні 2015 на Сході України. На території йде війна, вже є перші міста, що з них пішли українські військові, кордон пересувається, на вулицях сутички, стрілянина, міни й жодної довіри до кого-небудь. Головний герой Паша викладає українську мову в школі на Сході, де вона йому необхідна на самих лише уроках. Паші необхідно дістатися зі станції в сусіднє місто — забрати племінника з інтернату, котрого, цілком можливо, вже й немає. Виходить Паша занадто пізно, коли недостатньо сісти в автобус і кудись поїхати, бо не ходять вже, а слід болотами-городами бігти, оминаючи блокпости, відкриті ділянки та стратегічні об’єкти.

Як дістатися сусіднього міста живим, коли ти вчитель української на Сході й не військовий? Як повернутися назад, коли шляху назад немає?

Паша — невпевнений в собі і невпевнений в усьому. Він переляканий, не наважується брати на себе відповідальність. Мабуть, колись у нього були бажання і пріорітети, але все це вигоріло мов на сонці. Ця війна не про нього, йому усе байдуже, і з самого початку книги не зрозуміло — він іде по племінника тому, що любить його, чи бо більше немає кому?

Не сюжет

Усього в романі зображені три дні з життя людини на війні. Так за три дні ти текст і читаєш. Я підходила до нього з цікавістю й острахом, бо ще під час Книжкового Арсеналу, коли Сергій Жадан читав перші дві частини, він зробив наголос. що це вчитель української, що на перервах розмовляє російською, а йому треба визначитись за кого він — наших чи не наших. І мене це доволі різануло, бо настрої в суспільстві такі, що “останнім часом дедалі важче відрізнити «кондовую вату» від «русскоязычных патриотов Украины»”, а я з цим не згодна, бо патріотизм — він не лише про мову і не той патріот, хто співає гімн у вишиванці замість корисних справ. Тут справа для величезної дискусії. Але виявилося, що тоді я почула месседж Жадана неправильно. У цьому випадку мова — як папірець пристосуванця. Справа не в тому, що головний герой не обрав свою мову — справа у тому, що герой не обрав свою державу.

Все в романі крутиться навколо інтернату. У ньому холодно, самотньо й страшно, ти замкнений й до тебе нікому немає діла. Це тінь, що буде переслідувати кожного його вихованця. Навіть якщо ти встигаєш вирватися до того, як тебе виривають з корінням.

Взагалі Жадан залишає в романі багато гачків: Паша викладає саме українську; в державній школі всім начхати на дітей, а в інтернаті ні, та й голос впевненої щирості лунає лише звідти; любові насправді багато, просто герої ховають її за відчуженням; що змінюється у головному персонажі, що його починають слухати; хто ця Анна й чому вона так запала Паші — є за що зачепитися й над чим подумати.

з 9:11 читає Сергій Жадан

Загалом, читати цей роман було не дуже просто. Він тобі йде не як художня проза, а скоріше як документальна. Зазвичай, яким би не був роман про війну, скільки б у ньому не було жорстокості, ти уявляєш себе поруч з героями, думаєш щоб ти зробив — які б це не були жахіття, у тексті ти відчуваєш їх романтизацію. Але не в “Інтернаті”, бо це твоя війна. Це те, що відбувається, поки ти сидиш на дивані й читаєш фейсбук. Ти не можеш сам собі сказати “ось би я там”, бо ти можеш бути там — волонтером, медичним працівником, військовим, але ти тут. Кожен з нас міг відчути це ще на Майдані, хоча я не можу порівнювати одне з іншим. Мені страшенно соромно з цього приводу, але я не була на Майдані в найжорсткіші моменти, бо мені було страшно. Я прокидалася посеред ночі й чула відголоски, що долітали аж до Дружби Народів, і мені було так страшно, що я не могла змусити себе встати й піти туди, хоча й спати також. Тому “Інтернат” — це як хроніка для тих, хто вже вимкнув телевізор і вирішив жити з тим, яким він є, з цією фоновою війною. Я цим не пишаюся, але страх — це природньо й цього разу я не змогла його перемогти.

А Паша зміг. Скільки в ньому було цієї невпевненості, невирішеності й відчуження, і де це все, коли ти повертаєшся назад живим? Такі події тебе або ламають, або додають стержня й круто, що з героєм роману сталося саме друге. Що перемогла любов і відповідальність, а не втома й бажання комфорту.

Мене страшенно тішить, що ця книга з’явилася у літературному просторі. Автор наче як і залишився осторонь від суджень, нікого не звинуватив, зобразив героїв як є — простими людьми з крамом, яким вибили землю з під ніг майже в буквальному сенсі. І ось вони йдуть від дому в нікуди, обвішані каструлями, подушками, дорогими шубами й усіма коштовностями, бо це їм може знадобитися, це побутово необхідне, а воно лише тягне, заважає йти, заважає сподіватися на швидкий прихисток. І, читаючи, відчуваєш, як авторові все це болить.

Насправді, Сергій Жадан знову витягнув під світло прожектору ту війну, що стала для нас фоном, новинами в телевізорі й тихими історіями, котрі переповідаєш на кухні найближчим опівночі. Ця історія залишилися без оцінок і весь час мене не залишало враження, що це розшифровка влогу. Людина переповідає все, що з нею відбувається, що вона бачить, що відчуває. А той, хто це читає, почувається як під час перегляду фільму Дюнкерк — не встигаєш ні переживати, ні плакати, ти сконцентрований і просто хочеш жити.


(найщиріщий шматок тексту. можна прочитати для затравки, але це майже фінал)

Під’їжджає новий транспорт, буси, побиті осколками, легковики, вимащені глиною, вантажівки з бойовими гаслами на бортах, все нові й нові бійці вилазять з кабін, зістрибують із кузовів, вибираються крізь розбиті вікна, все відчутнішим стає запах диму, запах поту й пороху, все важче стає пробиратись уперед, оминаючи застиглі постаті. Але Паша пробирається, наполегливо проштовхується, розуміючи, що малого добре було б погодувати, і варто було б залишити десь у теплі, і слід було б знайти якийсь транспорт і спробувати дістатись додому. Бо якщо він, Паша, може ще якийсь час штохватись ось тут, на мокрому вітрі, під жовтим місяцем, то наскільки вистачить малого — ніхто не знає, і краще було б не ризикувати, не випробовувати долю. Адже якщо з малим, не дай боже, зараз знову щось почнеться, просто незрозуміло, куди бігти і кого кликати. Тому найкраще — вибратися звідси, знайти таксі, поїхати додому, забути все і не згадувати. Можна це все забути? — запитує Паша сам себе. Звісно, що можна, відповідає він сам собі. Звісно, що так. Я про все забуду, переконує себе Паша, і малий теж забуде. Не треба йому всього цього пам’ятати, ні до чого йому цей запах сірки й сирого людського м’яса, не варто йому згадувати цей бруд під нігтями. Людина не має тримати в пам’яті стільки страху й злості. Як із цим потім жити? Він усе забуде, з ним усе буде добре, він забуде про інтернат, про сирітство, про відчуття замкнутості, з яким прокидаєшся в чорному підвалі. Хай краще згадує щось хороше, щось, що не викликає ненависті й відчаю. Запах дому, або запах дерев на подвір’ї, або запах відлиги — січневої, тривалої, що пахне рікою. Він згадуватиме відлигу, запевняє себе Паша, обов’язково згадуватиме. Жодної крові, жодного металу. І що пристрасніше він себе переконує, то чіткіше й упевненіше розуміє: нічого подібного, ніхто нічого не забуде, ніхто нічого не залишить у минулому, і малий, хоч би що з ним далі відбувалося, тягнутиме за собою ці спогади, як торби з камінням, і цей запах рваної шкіри й солоних чоловічих сліз переслідуватиме його до кінця його днів, і тінь інтернату стоятиме за його спиною, хоч би де він не був, хоч би в яких сонячних місцинах опинився. І їжа йому тепер усе життя відгонитиме інтернатською їдальнею, і сни його будуть повнитися сирітськими голосами, і жінки йому нагадуватимуть його подружок із бункера — нафарбованих і заплаканих, і нічого він з цим не зробить, і ніхто йому в цьому не допоможе. І єдине, що можна зробити, — дотягнути його зараз додому, викупати, напоїти солодким чаєм і покласти спати. Хай відсипається, хай спить, скільки зможе, скільки йому спатиметься, скільки його не полишатимуть сни. Завтра все буде інакше, завтра все буде, як завжди, буде, як раніше: розмірені дні, вдома, де кожен займається своїм, де все на своїх місцях, де немає нічого зайвого й непотрібного. Ранки, наповнені хатніми клопотами, робота, до якої звикаєш, як до одягу: не тисне, не заважає, носиться, доки носиться. Тихі вечори, темні ночі. Стільки в усьому цьому, виявляється, втіхи, стільки тепла. Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив.