Театр Громадян: теорія та практика
Восени 2019 року у трьох містах Донбасу відбувся міжнародний театральний проект “Місто з собою” (“Die Stadt zum Mitnehmen”). Після завершення гастрольного туру вистави містами України, Австрії та Німеччини, режисер та художній керівник проекту Георг Жено написав програмний текст про новий для українського театру напрям — Театр Громадян. Bürgerbühne (з німецької “сцена громадян”) — це професійний театр, вистави у якому створюються не-професійними акторами та перформерами під керівництвом театральних практиків. Це театр, що сприяє діалогу та побудові громадянського суспільства.
“Після вистави я довго приходила до тями та думала про наш проект. Цей проект, ці люди, ця атмосфера — це все як вогонь. Ми розпалюємо його самі, підтримуємо один одного, слідкуємо за ним і допомагаємо горіти бажанням продовжувати, а потім, коли вже зігрілися, ми гасимо полум’я, стає темно, як після завершення вистави, і ми йдемо геть, подібно глядачам у залі, і дякуємо вогню за те, що він сповнив нас теплом”.
Ці слова 15-річної школярки Марії Цапенко з міста Миколаївка (Донецька область) дуже точно сформулювали сенс нашого театрального проекту “Місто з собою” та ідею театру, над якою ми працюємо разом з художницею Анастасією Тархановою та психологинею Єлєною Марго у «Agency for Safe Space» (Гамбург, Німеччина).
Моя ідея театру — у народженні цього тепла. Тепла, яке ми не здатні створити у повсякденному житті; але це тепло ми можемо взяти з собою з театру у реальне життя. Цей процес пояснює мені, чому взагалі є потреба у театрі. Я не знаю іншого “класичного мистецтва”, яке було б здатне створити стільки тепла між людьми.
Робота у напрямку Театру Громадян — це, в першу чергу, створення простору, де виникає тепло і де воно може зберігатися. Задача спільної роботи з художником — створити таку атмосферу, яка виникає з великої спільної довіри учасників проекту один до одного. Простір, у якому всі учасники відчувають себе у безпеці зі своїми почуттями та думками та із задоволенням допомагають і підтримують один одного. Наступний крок — візуалізувати цю атмосферу та створити на сцені простір, у якому вона живе та самостійно розвивається.
Про створення атмосфери. Я не був на Майдані під час Революції Гідності, і знаю її лише з розповідей друзів. Але ці розповіді про сміливість, безмежну самовіддачу та підтримку стали моїм натхненням та сенсом при створенні “Театру Переселенця” у 2015 році. Я відчув, що тоді запалав вогонь, який, незважаючи на всі сьогоднішні складнощі у державі, продовжує давати багатьом людям сенс та силу працювати над створенням світу, у якому всі можуть жити з гідністю.
Можливо, це лише мої фантазії про Майдан. Можливо, все було інакше, ніж я собі уявляю, але це не так вже й важливо, тому що саме це уявлення про Майдан дало мені багато сил, енергії та сенсу. Для мене важливо, яка правда утворилася з мого уявлення, тому що я продовжую бачити ідею театру в Україні як один великий Майдан, який складається з величезної кількості маленьких ініціатив, які з великою самовідданістю підтримують один одного. І такою ж мені уявляється ідеальна суспільна модель для України.
Створення захищеного простору (“safe space”) починається з першої зустрічі-репетиції. Ми працюємо з учнями 12–17 років, які тонко відчувають, коли ти щирий у своїх словах, думках та емоціях, а коли лише граєш. Ти маєш чітко розуміти, чим тут займаєшся і чому цим займаєшся. Мені особисто, як свідку, хочеться кожного разу по-новому пережити цей процес дорослішання дітей Донбасу, підключитися до їх неймовірних спроб пізнати світ за допомогою гумору та сміливості. Тому на кожну зустріч та репетицію ти приходиш з цією відкритою та щирою готовністю вирушити у нову подорож.
Ми розповідаємо один одному захоплюючі історії, багато згадуємо, плачемо та сміємося. Є у цьому процесі один закон, якому ми, як керівники процесу, маємо беззаперечно слідувати: “Кожна думка та почуття людей, які присутні у цьому просторі, мають сприйматися серйозно”. Ми маємо весь час залишатися чуйними та “включеними”, слідкувати, щоб нікого у цьому просторі не образити навіть випадково.
У цьому проекті школярі з Бахмуту, Попасної та Миколаївки розказували нам особисті історії про дорослішання на Донбасі. Після цього вони почали відчувати себе сильнішими та впевненішими. Це пов’язане з тим, що вони проговорили, сформулювали вголос важливе про себе і, звісно, відкрили свої серця.
Як можна разом з художником створити простір, у якому діти розкажуть свої історії, якими їм так складно поділитися з дорослим світом? Простір, який стане їх невидимим силовим полем під час вистави?
У проекті “Місто з собою” ми разом з художницею Анастасією Тархановою та драматургом і хореографом Деном Гуменним вирішили піти разом з дітьми наступним шляхом: монологи дітей ми записали на диктофон — так їх історії отримали самостійне життя. Глядачі та учасники проекту під час спільного прослуховування перетворювалися на свідків дорослішання цих дітей. Глядачі не слідкували за артикуляцією, а учасники не бентежилися, не плуталися у думках та вивчених напам’ять словах, а дбайливо слідкували один за одним, за собою та за реакцією глядачів (декого з них ми саджали безпосередньо на сцені).
На сцені ми хотіли створити простір, який добре відомий нашим учням, який їх визначає та у якому вони будуть почувати себе органічно, наче у власному домі, який, за ідеєю проекту, вони везуть з собою. Глядачі — гості у цьому просторі. Не навпаки.
Художниця проекту Анастасія Тарханова досліджувала важливу частину світу наших учнів — їх активне життя у Instagram. Вони нас туди запросили, а ми, у свою чергу, пізнали їх там з кардинально іншої сторони. Нам було дивовижно та цікаво досліджувати їх пости, у яких учні мало пов’язують своє життя з Україною та зі своїми містами, про які ми тут весь час говоримо. Головна геолокація — їх внутрішнє місто, двір, який позначається у геолокації як «возле дома», «та хуйня за углом», «пустота», «быдло двор». Тут вони проводять більшу частину життя, тут почувають себе у безпеці.
Але як це виразити на сцені так, щоб уникнути ілюстративності, але зберегти силу присутності та переживання?
З перших зустрічей у Попасній, я бачив, яка велика довіра у дітей виникла до драматурга Дена Гуменного. Ден — художній керівник PostPlayТеатру у Києві, і у проекті працював над попаснянською частиною вистави. Я бачив, як Ден з великою любов’ю насолоджується щоденною роботою з учнями. Мене надихала його робота у сфері фізичного театру, bodywork та перформансу, які до цього я бачив лише у запису.
Чи можливо створити спільний простір на сцені, який включатиме світ дітей, їх закритий від зовнішнього вітру двір, пластичну роботу Дена та їх велику симпатію та довіру до нього?
Так ми почали розвивати ідею живої декорації вистави. Ден щодня проводив вправи, у яких учні за допомогою пластики власного тіла відтворювали по пам’яті пози та сюжети, які вони знайшли у своїх дворах. Завдяки цьому, у виставі зібрався донбаський мета-двір з Бахмуту, Попасної та Миколаївки, кожен зі своїми правилами, звичками та ставленням до зовнішнього світу.
У центрі цього двору ми встановили тяжкі блоки солі з артемівських соляних шахт. Їх перетворили на підлогові соляні лампи, які прогрівають повітря, роблять його буквально лікувальним. Така красива частина природи Донбасу їздила з нами Україною, а потім — до Відня та Берліну. Маленький, теплий, з глибокими переливами різних кольорів медіум з надр цієї індустріальної землі, привезений з “батьківщини” об’єкт, і повільний танець-спогад дітей разом створюють Всесвіт. Всесвіт підлітків, які разом намагаються розгадати дива цього світу разом з його світлими і темними сторонами, його впертою логікою.
На початку вистави глядачі входять у простір, у якому діти вже живуть у рухах своїх історій. Вони переживають історії (які зафіксовані на диктофон та звучать з колонок, встановленних на сцені) у своїх рухах та у хореографії двору; переживають глибокий контакт та створюють поле потужної підтримки один одного. Паралельно глядачі дізнаються ті секрети життя, якими діти вирішили поділитися. І діти залишаються у своєму світі рухів до тих пір, поки останній глядач не залишить залу.
На наших київських гастролях у PostPlayТеатрі сталося дивовижне. На сцену, у наш відтворений школярами світ дворів Донбасу, зайшли вже колишні школярі з Миколаївки, які у 2015 році брали участь у моїй першій виставі на сході України “Моя Миколаївка”. Ми разом пережили дуже багато, вони значною мірою й стали джерелом та причиною моєї роботи зі школярами на Сході. І тут вони стали частиною цього великого донбаського двору. Створилась дуже потужна енергія їх подорожі у власне недавнє дитинство. А їх енергія, у свою чергу, передалася нашим новим учням. Через потужну підтримку попередників вони пережили власні історії у цей вечір особливо чутливо та емоційно.
Після вистави у залі залишилися два покоління моїх донбаських учнів. Вони сиділи дуже близько разом та мовчали.
Потім старші залишили простір. І з нашими дітьми сталося те, про що написала Маша Цапенко на самому початку цього тексту. Ми запалили вогонь та отримали його тепло. Яке, як і наше місто, ми тепер беремо з собою.
Автори:
Георг Жено — німецький режисер та куратор, понад двадцять років працює в кризових регіонах Східної Європи. Поставив понад вісімдесят театральних проектів, які були представлені на багатьох міжнародних фестивалях та отримали кілька міжнародних нагород. Його фільм з учнями міста Миколаївка “Школа №3” отримав Гран-Прі міжнародного журі в конкурсі “14+” на 67-му Берлінале у 2017 році.
Переклад українською — Ден Гуменний.
Фото — Стас Юрченко.
Оригінал статті німецькою мовою та детальна інформація про виставу-інсталяцію — на сайті проекту “Місто з собою”. Це спільний проект Media Frontline e.V. (Берлін), PostPlayТеатр (Київ) та Agency for Safe Space (Гамбург), створений за підтримки програми «Східне партнерство» Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.
Підтримайте нас на Patreon
Новини та контекст у Telegram
Підписуйтесь на сторінку у Facebook
#крапказкомою
#квантовемедіа
