Цифрова присутність: інтерв’ю з Войтеком Земельським (частина перша)
Дослідницька платформа “Крапка з комою” пропонує вашій увазі інтерв’ю з Войтеком Земельським (Wojtek Ziemilski) — польським режисером, перформером та художником. Ця розмова відбулася у рамках проекту “Цифрова присутність” українського режисера та медіа-артиста Пьотра Армяновського. “Цифрова присутність” — це серія інтерв’ю з провідними європейськими та українськими митцями і мисткинями про цифрові інструменти в мистецтві.
Як пройти шлях від театру до філософії та лижного спорту і назад? Як створити виставу у Зумі? Як репрезентувати реальність? І що таке “зони, вільні від ЛГБТ”:
– Рік тому в Польщі я спілкувався з колегами про Zoom та онлайн вистави. І кілька людей сказали: «Знаєш, Enter Full Screen — це найкраща онлайн-вистава, яку я бачив». Потім ми співпрацювали з Вірою Поповою, і вона говорила дуже гарні слова про Войтека. Далі був спільний досвід у лабораторії цифрових перформансів.
У Войтека Земельського є й інша сторона: ти ще й філософ. І почав експериментувати з різними формами театру набагато раніше, ніж всі ми опинилися в локдауні. Готуючись до розмови, я читав інтерв’ю, і мені подобається фраза, яку ти сказав Culture.pl: «Зараз почуття трагедії та безнадії визначають нас більше, ніж те, що ми насправді робимо».
– Я це казав? Боже мій.
– Мені подобається ця фраза, тому що дійсно є це відчуття трагедії, яку ми переживаємо зараз у всьому світі. І що ми, не науковці, можемо зробити в цих обставинах? Що митці, люди театру можуть зробити? Багато хто з нас, я вважаю, має почуття цієї безнадії. Але ми щось робимо. І вже щось зробили. Тому сьогодні я хочу поговорити про те, що вже зроблено, і який процес зараз відбувається в галузі. І спробувати визначити нас через ці реальні справи, а не трагедії, які ми проживаємо.
Моє перше питання, Войтеку, про твій особистий початок. Як ти познайомився з театром? Коли і де? Чи це була певна подія, після якої ти зрозумів, що театр — це щось важливе і ти хочеш цим займатися? Як це було?
– Дякую за запрошення, Петре, і дякую за чудове вступне слово. Моя історія, можливо, не дуже типова, бо половину життя я тікав від театру. А зараз друга половина, і я маю справу з тим, що я тут. Я походжу з театральної родини. Моя бабуся була театральною режисеркою і актрисою. А мама замолоду була близькою до кола Єжи Гротовського. Вона написала свій диплом про одну з його вистав.
Коли я був дитиною, вона організовувала або співорганізовувала ці справді божевільні театральні фестивалі у Вроцлаві. І не лише у Вроцлаві. Адже це були відкриті театральні фестивалі. Отже, це означало, що всілякі божевільні дивні люди театру, які залишилися з 70-х, які все ще мали сміливість і енергію робити, були діяльними у 80-ті, тобто в роки мого дитинства. Вони приїжджали на ці фестивалі, і це стало моєю освітою.
Тож це мій бекграунд. А потім я все далі і далі віддалявся від театру. З роками я все більше і більше у ньому розчаровувався. Не раціонально, але мене все частіше нудив театр, викликав відчуття, що це не для мене. Тож я цікавився іншими речами. Наприкінці школи і в університеті мій інтерес перейшов на гуманітарні, соціальні науки. Я вивчав філософію. Але всередині себе я казав, що ще повернусь до театру. Я мав відчуття, що театр може стати місцем фіналу: що, звичайно, дуже пафосно.
Я не робив жодних мистецьких речей, але потім опинився у Португалії. І раптом мені довелося визначатися, ким я є. Я щойно закінчив філософський факультет. Також я був лижником. Довгий час я займався лижним спортом: брав участь у змаганнях і працював як тренер. Але я мав вирішити, що буду робити далі, і як себе ідентифікувати. Я думав: «Ти не можеш називати себе ні спортсменом, ні філософом, якщо ти не в академічних колах». А я цього не хотів. І мені треба було знайти спосіб заробляти на життя і описувати свою діяльність.
Тож я подумав: «Добре, єдина річ, яку я пам’ятаю — це театр. Я можу спробувати». Тому я просто почав казати, що я театральний режисер. І попервах це було досить жорстко. Але потім я швидко почав проводити репетиції з людьми, які говорили французькою (тому що я знав французьку, але не знав португальської). Я почав навчатися: ходив на всі воркшопи, де можна було отримати знання. Але я цікавився не театром як таким, а всім, що навколо нього. Тобто перформансом, танцем, пластикою, візуальним мистецтвом. Всім, що розширює ідею театру.
– Як я розумію, одна з твоїх перших театральних вистав «Мала нарація» про твого діда, який родом з України, Станіславова, зараз Івано-Франківська?
– Так, більшість моєї родини з України. Обидва дідусі по маминій лінії і батько народилися у Львові. У Португалії велика спільнота українців. І завжди, коли зустрічав українців, я казав: «Моя родина також з України». І вони казали «Справді?», а я відповідав: «Так, вони поляки». І вони такі «Так, так, гаразд, ми всі з України». Але всі, звичайно, були супер дружніми.
– В тій виставі ти розповідав історію свого дідуся та цитував філософа Вітгенштейна. Як це поєднувалось? Я правий, що це була перша вистава?
– Загалом, це була не перша вистава, бо я почав працювати режисером ще у Португалії. Ті вистави отримали деякі нагороди, але всі вони залишились у Португалії. Знаєш, мене там визнавали. Якось до Лісабону приїхав польський театр TR Warszawa. І вони дізнались про мене і запросили до співпраці. З різних особистих причин я відчував, що вже час повертатися до Польщі. А вони мені запропонували роботу. Тож я переїхав назад.
І за деякий час дозрів до цієї вистави, яка стала дебютом у Польщі. Знаєш, таке повернення на Батьківщину, на землю матері. Я вирішив «Добре, я готовий до цього». І це була розповідь про мого діда. Досить трагічна історія відкриття, що він багато років співпрацював із спецслужбами. Це був початок.
І я думаю, що вже тоді я чітко уявляв, що мені зовсім не цікаво займатися театром як таким. Мені цікаво випробовувати щось, перевіряти різні формати, експериментувати з тим, яким може бути театр. Але не просто впроваджувати інновації. Ідея в тому, щоб відчувати щось, відчувати досвід, який я переживаю. А не просто створювати чергову виставу.
– Це якось співпадає з ідеями Єжи Гротовського?
– Ну, довгий час я б відповідав, що зовсім ні, що це якнайдалі від Гротовського. Тому що я зовсім не вірю в актора як надлюдину. І мене не цікавить досвід того, хто робить виставу. Я зацікавлений у досвіді, того, хто дивиться виставу. Мене цікавить подія настільки, наскільки вона визначається поглядом глядача. Тож в цьому сенсі, в мене зовсім інший підхід, ніж у Гротовського.
Але з часом я виявляю певні спорідненості. Наприклад, розмірковуючи про “шоу”. І про спроби вийти за межі “дійства як видовища”. Але насправді, я насолоджуюся шоу. Тож я думаю, що це сильно мене відрізняє від Гротовського. Я отримую задоволення від видовищних голлівудських фільмів. І приймаю поп-культуру, частиною якої я є. Думаю, я відчуваю себе більш чужим у театральному світі, ніж у світі популярної культури.
– Ти згадав про театр TR Warszawa. Також ти проводив деякі експерименти в Інституті Театральному, так?
– Знаєш, було кілька місць, які мене прийняли. Найпершим був міський театр TR Warszawa. Вони запропонували, щоб я створив у них відеостудію. Я працював над цим дев’ять місяців. Але потім у них сталася величезна проблема з бюджетом. І вони мусили закрити всю програму. Також був Інститут Театральний, який на той час був дуже відкритим місцем, яке створив Мацей Новак. Слід сказати, що Мацей — важлива фігура в польському театрі, і він дуже відкритий. Він просто сказав мені: «Що завгодно, що хочеш спробувати — бери і роби».
Я почав з проведення воркшопів, і це пішло досить добре. Я використовав це місце, як таке, де можна поекспериментувати, перевірити щось. Але після того, як у мене відбулася прем’єра «Маленького оповідання», театр Komuna Warszawa запросив мене працювати у них.
Тоді це був альтернативний простір, відомий маленькому колу людей. Зараз це одне з головних місць у Варшаві, з точки зору незалежного театру. Тоді вони просто сказали: «Чому б вам не спробувати щось тут». І я зробив — і вийшло досить добре. А вони запрошували мене знову і знову…
Знаєш, це був досить розкішний розвиток. “Розкішний” з точки зору умов, тому що інституції, які мене приймали, казали: «Що б ти не хотів спробувати — уперед». Про аудиторію, кількість глядачів, репертуар не йшлося. Нічого з цього ніколи не згадувалося. Це було вже досить пізно, коли я відкрив той світ. Хоча і знав його заздалегідь. Але особисто не мав такого досвіду. А коли я став відомий як митець, і мене запрошували різні міські театри, раптом вони почали казати: «Ви знаєте, у нас є актори, і було б чудово, якби ви могли задіяти цих акторів. І у нас є репертуар. Тож, якби ви могли зробити виставу, яка б залишилася в репертуарі, це було б чудово».
І поступово мене якось засмоктало у цей світ.
- Був такий проєкт, де різних митців запрошували поміркувати про майбутнє. І там ти запросив родину акторів на прізвище Поляк. Але, здається, головним елементом була сценографія— дискотека і DJ-сет. Глядачі танцювали? Що це було для вас та глядачів?
- Я думаю, що це закінчилося дуже стандартною ситуацією, дуже звичайною постановкою театру. Перш за все, запрошення було на програму. І я був не дуже радий цьому. Тому що мені не дуже цікаво робити “шоу про майбутнє”. Я не відчуваю себе компетентним в цій темі. І єдине, що для мене варте розмови про майбутнє — це розмова про театр у майбутньому: «Яким буде театр через сто років?»
Це був дуже непростий досвід. Ми відійшли від божевільних ідей з голограмами, димом і таким ретро-майбутнім футуризмом… Ми зконцентрувалися… Знаєш, це мій спосіб роботи. Я заглиблююсь у процес. Іноді напочатку я маю дуже конкретну ідею. Але в процесі все може кардинально змінитися. У цьому процесі відбулась кардинальна зміна, коли я попросив Ясміну та Петра — брата та сестру, чудовий акторський ансамбль — поговорити з людьми про майбутнє. Обрати близьких людей і тих, хто далеко, когось з родини і зовсім чужих.
Ясміна принесла розмову зі своєю матір’ю. І вона сказала: «Я думаю, у мене щось є». І це була абсолютно божевільна розмова, коли її мати впродовж 20 хвилин говорить монолог про те, як вона боїться всього у майбутньому. Що вона боїться клімату, сміття та хвороб. Що люди ненавидять одне одного. Що може бути війна. І все, чого тільки можна боятися.
І це було схоже на образ майбутнього, який ми всі маємо. Але це нестерпно. Тож вся вистава, певним чином — це спроба з легким серцем знайти відповіді для своєї мами, звільнитися від цього тягаря, який ти отримуєш від старшого та мудрішого покоління, яке, звичайно, не є мудрішим.
Способом, яким ми вирішили це зробити, став дуже скромний і саморобний концерт, де Ясміна та Пьотр грали семпли. Це були фрагменти розмови, частинки того, що говорила мама. Вони розмовляли цими фрагментами. І відповідали на них. Або розмовляли між собою. Чи робили музику за допомогою цих семплів.
Вони шукали способи перетворити щось дуже важке у щось, що може бути красивим, радісним та іншим. І в фінальному варіанті це стало своєрідною дискотекою. Тому це називають DJ-сетом. Звичайно, в цьому є іронія, бо, сподіваюсь, публіка отримує від цього трохи більше, ніж просто приємний концерт.
– Ця вистава увійшла в репертуар театру?
– Так, вистава грається досить регулярно. Її показували в рамках шоукейсу Нового театру з кращими виставами минулих сезонів. Також був показ в Мюнхені у Kamerschpiele. Тож я думаю, що люди люблять цю виставу. Цьому я дуже радий, бо кінець цього робочого процесу був надзвичайно напружений. Бо він був тендітним.
Це було дуже “по-домашньому”. І це територія, яку я раніше не досліджував. І довгий час я почувався незручно. Тож я мав по-справжньому зрозуміти, як працювати з таким матеріалом і такою атмосферою. Я завжди хотів це зробити. Але коли почав, то почувався ідіотом…
– Про цю виставу ти сказав в одному інтерв’ю: «Я хочу знайти місце для фану». Або якось так: що театр повинен бути місцем розваг, перверсій, а не тим, що надихає глядача кидатися під колеса поточних проблем.
– Ну, в Польщі існує величезний тиск щодо того, щоб створювати роботи, які б брали участь у публічній дискусії. Але визначення останньої дуже вузьке. Є багато робіт, які, на мою думку, стосуються того, про що люди говорять у Facebook. Зазвичай, це пов’язано з політикою. І критикуються певні аспекти світу, в якому ми живемо. І чим жорсткіше ти це це робиш, тим, начебто, краща вистава. Мене від цього нудить.
На мою думку, по-перше: аудиторія, яка приходить дивитись такі вистави— це не та аудиторія, яка може навчитись чогось від цього. По-друге: я сумніваюсь, що це має якийсь вплив. По-третє: коли це навіть має вплив, як у відомій виставі Klątwa Олівера Фрільджича (Oliver Friljić), залишається питання: чи цей вплив позитивний. Дуже легко протистояти комусь, критикувати інших. Це дуже просто.
Але питання в тому, чи можете ви побудувати спільноту? Чи можете ви об’єднатися в спільну силу? Чи можете ви побудувати щось позитивне? І я думаю, що це значно складніше.
І один із способів це робити — задоволення, створення ситуацій насолоди. Я думаю, що мені не вистачає цього аспекту театру. Справа не в тому, щоб робити дурну роботу. Справа не в тому, щоб зробити щось примітивне. Мова йде про справжнє задоволення, про веселощі, як про щось, що приносить нам насолоду взаємодії.
Це, мабуть, залишилося зі мною з дитинства. У дитинстві я дивився вистави для дорослих. Звичайно, я також дивився дитячі вистави, але було багато спектаклів для дорослих, в яких митці шукали світ, що захоплював. І де я хотів би залишитися, і інші люди теж хотіли б залишитися.
Я думаю, що не роблю це в кожній виставі, але вважаю, що для цього має бути простір.
– Як у тебе виникла ідея зробити виставу у Zoom, в Інтернеті? Яким був твій шлях під час карантину, коли ми всі думали, що це на пару тижнів, а потім все стане як раніше?
– Половина моїх колег казала, що це закінчиться за тиждень. Інша половина — що так тепер буде завжди. «Ми всі вмремо, виходу немає». Можливо, це була менша частина, але вони були досить гучними. У мене також не було враження, що це швидко мине.
На той момент я зробив багато експериментів у театральному мистецтві: інтерактивні прогулянки, відеоінсталяції, різного роду простори та досвіди, які я вважаю театром. Тож, коли почався локдаун, я перейшов в інтернет.
Я викладаю у Варшавському університеті та Національній театральній академії. Тому дуже швидко перейшов в онлайн. І мене це одразу надихнуло. Просто тому, що я завжди шукаю нові способи спілкуватися, бути разом або створювати естетичне переживання.
Це був новий досвід, і я був радий відправитися туди зі своїми студентами. Наприклад, в мене була група студентів: перші півроку заняття були офлайн, а потім ми перейшли в онлайн. І всі відчули, що онлайн дає нам більше можливостей. Ми стали почуватися ближчими. І курс був кращим, ніж коли ми працювали в офлайні. Тож я гадав, що цей всесвіт має великий потенціал.
Я думав: «Гаразд, мені потрібно знайти ситуацію, де це можна використати». А вже рік до того, я думав про цей проєкт. Він планувався на два роки вперед як велика міжнародна копродукція. У мене мало бути шість акторів з трьох-чотирьох театрів. Інші режисери теж мали робити вистави. Все було дуже чітко визначено. Тож я трохи нервував з цього приводу. І раптом настає локдаун першої хвилі.
Всі кажуть: «Добре, до літа вже все заспокоїться». Багато хто сподівався, що все це швидко мине. Але я думав: «Ну, може швидко, а може і ні. Але зараз я у ситуації, коли не можу нічого фізично робити». Я хотів провести кілька перших репетицій. Актори були у різних місцях, і я хотів зробити цю інтернет-штуку. Тож я вирішив скористатись цією можливістю.
Коли я запропонував це, всі театри сказали: «О! Яке полегшення». Бо всі були оптимістичними ззовні, але глибоко у душі ми всі знали, що це буде непростий час. Тож для організаторів, коли хтось запропонував це не як компроміс, а як художню ідею, це стало величезним полегшенням.
Зовсім не так було з акторами. Більшість акторів не отримувала задоволення від онлайну, коли ми вперше зустрілися. Двоє з них ніколи раніше не були в Zoom. У одного ніколи не було Скайпу чи будь-якої програми для відеоконференції. У одного — навіть не було комп’ютера. Тож я розумів, що у мене група, яка не буде пристрасно допомогати вигадувати такі речі. Знадобиться багато моєї роботи, але я сказав: «Добре, спробуємо».
Ми розпочали зі справді крутих репетицій. Початок був чудовим. Мозок вибухав: «О! Ми можемо бути разом стількома фантастичними способами!» Але процес був занадто довгим. Я запланував занадто довгий репетиційний період, бо недооцінив… Зараз всі знають про втому від Зуму.
Я думав: якщо матеріал буде цікавим, і процес буде цікавим, то ми будемо насолоджуватися цим. І знаєш, в нас були іноді семигодинні репетиції. Мені зараз ніяково це говорити. Це тривало три-чотири місяці з перервами. Кілька тижнів роботи, потім кілька тижнів паузи. А потім знову кілька тижнів репетицій.
Це дозволило нам по-справжньому глибоко зануритися, по справжньому шукати ту територію, яка мене цікавила. Але для одного актора точно, і ще для двох певною мірою це було занадто. Вони обурювались: «Час, який він витратив на цю роботу, такий самий, як і на велику театральну постановку». А тут актори мали сказати кілька рядків, клікнути кілька посилань. І все. Тому їм було важко сприймати це серйозно, як справжню виставу.
Але загалом, це була можливість. Я казав: «Добре, давайте спробуємо придумати щось дуже специфічне саме для Zoom. Щоб глядач подивився і подумав: Ого! Я дуже радий, що Zoom існує. Це дає такий досвід, якого б я інакше не отримав».
Це стало важливою відправною точкою. І те, що ми мали цей час, дозволило серйозно поставитися до онлайн можливостей, а не сприймати це як серію ефектів, якими можна погратися.
– Мене здається, що поєднання офлайн та онлайн, що хтось із акторів перебуває наживо у потенційно небезпечній ситуації, це стало додатковим шаром до реальності. У тебе від початку було відчуття, що це має бути якась комбінація офлайн та онлайн? Чи ви експериментували з різними формами?
– Цікаво, що ти кажеш “офлайн”, хоча насправді актор був онлайн, але не вдома. Ми дуже звикли, що ми в онлайні, коли вдома, а якщо виходимо з дому, то це офлайн. Навіть, якщо актор через телефон був з нами, відчуття, ніби він офлайн.
Це рішення прийшло досить пізно. На дуже довгий час ми просто застрягли у своїх екранах. Але у певний момент стався маленький крок, таке “клац” — і все складається інакше, з’являється новий всесвіт, відкривається безліч нових можливостей.
Це сталося тому, що ми працювали над різними ідеями та варіантами. З’явилось кілька новин про “зони, вільні від ЛГБТ”. Я клікнув на них, хоча й знав про це раніше. Але я перейшов на карту і зрозумів, що це по всій Польщі. Ці райони та міста оголосили себе вільними не від ЛГБТ-людей, але вільними від «ідеології ЛГБТ». І їх дуже багато. Я думав, що таких міст два чи три. Тому я був шокованим і подумав: «Я не можу, це занадто! Треба якось це дослідити».
І моя перша ідея була: «Давайте когось відправимо туди, і нехай він просто там буде. І ми нічого не робитимемо. Він просто там буде, а все інше відбуватиметься навколо». Тож я відправив туди Янека.
Є одна “зона, вільна від ЛГБТ” дуже близько до Варшави. Не так близько, як я сподівався, щоб це було краще для продакшену. Але це приблизно 40 хвилин від столиці. І найперший тест був настільки моторошним, що нічого більше не потрібно було робити. Він просто гуляв і знімав. І це було: «А-а-а! Мені страшно. Стій!»
У мене була велика криза, тому що я думав: «Гаразд, нам більше ніхто не потрібен. Нам більше нічого не потрібно. Нам просто потрібен цей хлопець із телефоном, який ходить містом і розповідає, де знаходиться. І все, що ми бачимо, нас приголомшує».
Тоді я запропонував: «Добре, давайте поговоримо з ним». І актори почали розмовляти. І це було жахливо. Тому що було фальшиво. Я маю на увазі, що перші спроби були цікаві. Але, коли вони робили це ще раз і ще багато разів, задавали ті самі питання, моя реакція була: «Ну, як я можу тобі вірити?»
Я нещодавно дивився виставу від Rimini Protokoll — «Call Cutta at Home». І величезна проблема, як це часто буває з Ріміні Протоколл і з документальним театром, полягає в тому, що ти відчуваєш — це документальна постановка. На мою думку, це має посилювати відчуття реальності, але коли вона інтерпретується, повторюється, тоді реальності немає. Ти знову займаєшся міметичним театром. Неважливо, граєш ти Гамлета чи себе самого.
Якщо ти вдесяте вимовляєш той самий рядок, ведеш розмову з виглядом, ніби тобі цікаво щось дізнатися, хоча ти вже знаєш, то це справді дивно. Тож у мене була ця величезна проблема. І я не міг з цим впоратися.
Всі були задоволені, всі насолоджувались театром. А я дивився із думкою: «Ні, я не можу це слухати. Це жахливо. Це має відчуття фальші».
У той же час я гаджет-фрік. Я люблю досліджувати всілякі пристрої та технології. Я з’ясував, що можна використовувати маски Snapchat у Зумі. І я такий: «Ого, це справді круто!». Я запропонував акторам спробувати. І вони закохалися в це. Бо це так театрально. Це дозволяє тобі бавитися й гратися. І звичайно, всі ми любимо маски Snapchat.
Тож я спробував. Запропонував їм зробити такі діалоги. І раптом, клацнуло. Раптом, якщо ти персонаж, то, звичайно, можеш повторювати свої слова, всі ці питання, бо це — вигадка. Це більше не проблема. Моя зневіра минула. Це був справді визначальний момент.
Ці два моменти: відправити актора кудись і зрозуміти, що це потужний хід. Ніби він відправляється в місію на Марс. А другий момент: використання масок Snapchat. Окрім цього, було ще багато роботи: визначитися, що означають ці персонажі. Чи вони грають, чи не грають. Чи говорять від себе. Чи актори змінюють багатьох персонажів, чи в них завжди той самий. Було багато різних рішень.
- Хотеться зазначити, що навіть оплески у фіналі вистави були у цифровій формі, а саме як попередньо записаний звук, який лунав від одного з учасників. А під час нашої лабораторії ми розмірковували про певну підготовку глядача. В онлайні так легко переключитися з одного вікна на інше, що для того, аби зосередити глядачів, потрібне щось спеціальне. Здається, в «Enter full screen» це було знайомство, інструкція, як користуватися Зумом. Якою була реакція на цю виставу? Наскільки широка аудиторія її дивилася?
– Я не знаю точних цифр, але знаю, що це досить популярна вистава. Однією з дивовижних речей було те, щ ми намагалися розмовляти з глядачами після кожного виступу. З тими, хто хотів залишитися на питання-відповіді. І я вважаю це частина вистави. Тому що це дає більш тісний контакт з реальністю, посилює зв’язок вистави з життям.
Я пам’ятаю, це було після 3-го або 4-го виступу. Своїми враженнями ділився глядач з Італії, а потім — хтось з Ірану, а потім — з США. Одна людина за одною коментувала, а я думав: «Це мрія, яку я вважав неможливою».
Ця ситуація, коли у тебе люди, які знаходяться у зовсім різних світах. Не тільки з США чи Франції. Це справді був Іран, і я не пам’ятаю, яка ще країна. Але пам’ятаю, коли з’явився Іран, я такий: «Окей, я думав, що бачив все. Але зараз… Ого». Це, звичайно, безглуздо. Чому хтось з Ірану не може подивитися цю виставу? Але я не маю жодних зв’язків з цією країною, навіть через найвіддаленіших знайомих. Я ніколи не був в Ірані з жодним спектаклем. Я ніколи не бачив фестивального відбірника з Ірану, який дивився б мою виставу. Тож, для мене це був справді унікальний досвід.
Було кілька глядачів, для яких ця вистава стала дуже важливим досвідом. Я думаю, це так, тому що поєднання веселощів і дослідження Зуму, здається неможливим: «І що тут можна досліджувати, я все знаю». А тут було відкриття того, що можна насолоджуватися Зумом. І мандрівки до “зони, вільної від ЛГБТ”. Поляки про них знають добре, а от іноземці зовсім не в курсі.
Пам’ятаю, через кілька тижнів після вистави я отримав електронний лист від свого однокласника з Канади. Я деякий час жив у Канаді і навчався там у школі. З того часу я однокласника не бачив. Але відправив йому емейл, бо думав: «Теоретично, він може це подивитися». І він це зробив. А потім написав, що був вражений, і що йому сподобалось. Він не мав уявлення про “зони, вільні від ЛГБТ”. Тепер він слідкує за цією темою. І це божевільно, і страшно, і вражаюче.
У мене є відчуття, про яке я казав раніше — потреба брати участь у світі й впливати на важливі політичні та соціальні речі, які відбуваються навколо тебе. Бо я — частина цього світу.
І я пам’ятаю, хтось сказав, що для них вистава не про “зони, вільні від ЛГБТ”. Що це дослідженням. І насправді воно в тому, як ми можемо використовувати такі інструменти, як Zoom, щоб бути разом?
І чи можемо ми насправді щось змінити, коли спостерігаємо за такою ситуацією? Я думаю, це є суттю цієї вистави. Вона бере цю історію як приклад. Але я сподіваюсь, що глядачі не відчули, ніби їх замкнули лише на цьому, і більше не існує нічого.
Другу частину інтерв’ю з Войтеком Земельським дослідницька платформа “Крапка з комою” опублікує у наступному матеріалі.
Автор проекту “Цифрова присутність”—Пьотр Армяновський
Редагування та верстка — Ден Гуменний
Проект “Цифрова присутність” створено за підтримки Європейського Союзу за програмою «Дім Європи».
Підтримати “Крапку з комою” єдиноразовим донейтом: https://send.monobank.ua/jar/2tqgPcazbC
Або системно підтримати нас на Patreon
Повна відео-версія інтерв’ю:
#крапказкомою
#цифроваприсутність
