Вимушена міграція стає проблемою, подібною до кліматичної кризи. Її треба розв’язувати якнайшвидше
Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова написала програмну статтю про вимушену міграцію в сучасному світі. Дослідницька платформа “Крапка з комою” пропонує вам познайомитися з цим важливим текстом.
Ілюстрації до статті — роботи італійського документального фотографа Емануеля Сатоллі. На цих фото — речі нелегальних мігрантів з Латинської Америки, з якими вони прямували до США.
У десятках країн світу сьогодні відбуваються репресії та війни, і політичних біженців стає все більше. Проте найвпливовіші країни Європи та Північної Америки дедалі частіше висилають на батьківщину людей, які втекли від переслідувань, допомагаючи авторитарним державам розправлятися з незгодними. Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова багато років досліджує вимушену міграцію в Східній Європі й бере інтерв’ю у політичних біженців. В цьому тексті вона пропонує подивитися правді в очі та прийняти той факт, що сьогодні демократичні країни докладають усе менше зусиль для досягнення рівності й справедливого, відкритого суспільства.
Радикальна вразливість
23 травня в Мінську екстрено сів літак компанії Ryanair, що прямував з Афін до Вільнюса. Білоруські диспетчери повідомили, що він, можливо, замінований. На борту перебував засновник і колишній головний редактор телеграм-каналу NEXTA Роман Протасевич. Білоруські прикордонники вивели всіх пасажирів літака на огляд, а активіста-журналіста заарештували. Офіційно влада Білорусі пояснила екстрену посадку літака тим, що терористичне угруповання ХАМАС нібито збиралося підірвати його над Вільнюсом. Але, очевидно, метою був арешт неугодного режиму Протасевича. Тим більше, що сам ХАМАС оперативно спростував причетність до повідомлення про мінування.
Білоруська влада давно мала зуб на журналіста. У телеграм-каналу NEXTA Live понад 1,2 мільйона підписників. Він став помітним в інформаційному просторі рік тому у розпал протестів проти сфальсифікованих виборів у Білорусі й нових репресій Олександра Лукашенка. Автори NEXTA повідомляли про те, де й коли плануються нові акції протесту, розкривали імена силовиків, які застосовували насильство проти протестувальників, і закликали білорусів виходити на вулиці. Лукашенко давно хотів розправитися з автором одного з найвпливовіших медіа в країні.
Своєю спецоперацією «останній диктатор Європи», як заведено називати Лукашенка, не лише поставив під загрозу безпеку польотів. Він також оголив проблему, про яку вже давно знають, але обходять увагою європейські топ-чиновники. Ситуація з Протасевичем показала, наскільки вимушені мігранти та політичні біженці уразливі та залежать від систем, що вибудовуються корпораціями й державами.
Засновник NEXTA летів до Вільнюса. Це місто вже багато років виконує функцію «Білорусі у вигнанні». Відтоді як у 2000-ті Олександр Лукашенко почав позбуватися опозиції, опозиціонери втікали до сусідньої Литви, що увійшла до складу Євросоюзу в 2004 році. Саме у Литві білоруси, незгодні з авторитарним режимом Лукашенка, відкривають благодійні фонди та громадські організації, які підтримують Європа, Канада і США. У 2020 році в Литву очікувано хлинула нова хвиля політичних біженців.
Другою країною, куди тікають вимушені мігранти з Білорусі, стала Україна. У Києві з’явилося вже кілька організацій, які допомагають білорусам облаштуватися в чужій країні й почати життя заново. Для України це не нова ситуація: з 2014 року до Києва приїхали сотні громадян Росії, які постраждали від авторитарної політики Володимира Путіна. А тисячам українців довелося тікати з окупованого Криму й частини Донбасу, ставши переселенцями у власній країні.
І Литва, і Україна могли б багато чого розповісти Заходу про те, що переживають люди, вимушені покинути свої будинки, щоби зберегти здоров’я й життя. А головна проблема, з якою вони стикаються — це державні механізми, які не допомагають біженцям, та вибіркове правосуддя. Правозахисники й адвокати роками б’ються над тим, щоб змінити ставлення міграційних органів до мігрантів, але краще не стає. А в найбільших країнах Євросоюзу ситуація для політичних біженців тільки гіршає.
Загроза безпеці
У листопаді 2020 року французька поліція заарештувала біженця з Чечні, 36-річного Магомеда Гадаєва. У 2010-му він втік до Європи з Росії після того, як провів пів року в таємній в’язниці в чеченських силовиків, де його катували. Отримавши статус біженця в Польщі, він дав свідчення російському слідчому і став ключовим свідком у кримінальній справі про тортури в Чечні. Він спокійно жив зі своєю сім’єю спочатку в Польщі, а потім у Франції — доки 18-річний уродженець Чечні не відрізав голову вчителю історії Самюелю Паті в паризькому метро. Після цього президент Франції заявив про необхідність депортувати понад дві сотні чеченців, які нібито загрожують безпеці країни.
Гадаєв став одним із них. Він провів кілька місяців у депортаційній в’язниці, поки його адвокати доводили Національному суду в справах біженців, що в Росії його чекають тортури, в’язниця і, можливо, смерть. Заборона докладно розповідала про цю історію. У березні його випустили на свободу й за рішенням суду заборонили будь-куди депортувати. Однак за кілька днів французька поліція знову заарештувала Гадаєва, повідомивши, що його депортують. На знак протесту він поранив собі живіт, але його все одно посадили в літак і відправили в Москву. Незабаром з’ясувалося, що рішення про депортацію прийняло французьке Міністерство внутрішніх справ на запит російського МВС. У Росії Гадаєва затримали співробітники чеченської поліції й увезли в республіку, де 10 років тому його катували. Відтоді новин про Гадаєва немає.
Ситуація спричинила скандал у Франції. Адвокати Гадаєва подали апеляцію на рішення французької влади. Однак днями Верховний суд країни заявив, що в правоохоронних органів не було вагомих причин не висилати Гадаєва в Росію — тобто вони не побачили небезпеки в тому, що особисто Рамзан Кадиров хоче розправи над опозиційним чеченцем.
З кінця 2000-х Росія й низка країн із нестабільною демократією в Східній Європі й Центральній Азії активно борються з інакомисленням за допомогою європейських інструментів. Наприклад, є практика заводити на опозиційного активіста, політика або журналіста кримінальні справи за «екстремістською» або «терористичною» статтею, не турбуючись про доказову базу. Щоби відкрити справу, достатньо репосту в соцмережах, у якому людина засуджує чинний режим — за місцевими законами це може підпадати під «екстремізм». Якщо опозиціонер залишив країну, його оголошують у міжнародний розшук і вносять до бази Інтерполу. За цим запитом його можуть затримати в будь-якій країні, де ця база спрацює.
Інструмент активно застосовують як в Україні, так і в країнах Євросоюзу. Правоохоронні органи в тій же Франції не бачать проблеми в співпраці та обміні інформацією про опозиціонерів з авторитарними режимами й екстрадують на їхній запит людей, яким загрожує реальна небезпека. Після того як людину видали за таким запитом, нічого вже не можна змінити.
80 мільйонів біженців
Найбільший сплеск вимушеної міграції з часів Другої світової війни стався у 2015 році: мільйони людей тікали від військових дій у Сирії, де йшла війна з «Ісламською державою» й іншими терористичними угрупованнями. Біженці намагалися дістатися Європи, багато хто ризикував життям, подорожуючи морем на перевантажених човнах, які часто не мали легального статусу. Деякі європейські країни обрали тактику захисту від потоку мігрантів — наприклад, Угорщина оперативно звела паркан і ввела обмеження на прийом біженців. Антимігрантська риторика стала новою плідною темою для консервативних політиків і популістів зі всього світу.
А після того, як країнами Європи прокотилися теракти, влаштовані членами «Ісламської держави», біженці стали головною мішенню політиків і чиновників. Замість того, щоби навчитися розпізнавати реальну загрозу і працювати з агентами впливу, вони стали боротися з людьми, які ніколи не були пов’язані з терористами й навпаки були змушені тікати від репресій та воєн.
Зараз 80 мільйонів людей визнані ООН мігрантами, які покинули дім не з власної волі. Люди тікають від змін клімату, бідності, воєн і репресій. Майже третина з них не може повернутися на батьківщину, тому що там їх можуть вбити або закатувати. А організація World Bank прогнозує, що за 30 років тільки через кліматичні зміни кількість вимушених мігрантів збільшиться майже вдвічі.
Глобальне вигнання
Протести в Білорусі, як і мітинги на підтримку опозиційного політика Олексія Навального в Росії, збіглися з коронавірусною кризою і введенням карантину по всьому світу. Більшість держав тимчасово заборонили в’їзд іноземцям, деякі ввели додаткові обмежувальні заходи, що діють уже понад рік. Це ускладнило й без того складну ситуацію тим, хто змушений тікати від переслідувань. Уразливі люди опинилися в ще більш уразливому становищі.
Зараз у багатьох країнах — в тому числі у Євросоюзі — заговорили про введення «ковід-паспортів» для вакцинованих громадян. Такі «паспорти» не актуальні для країн на кшталт України чи Білорусі, де вакцинація проходить вкрай повільно, а сертифікатів міжнародного зразка немає.
Саскіа Сассен, професорка соціології Колумбійського університету, яка вивчає процеси глобалізації, називає вимушену міграцію словом «витіснення» (expulsion). У своїй книзі «Витіснення: жорсткість і складність у світовій економіці» (2014) вона пропонує шукати розв’язання проблеми у фінансових системах, збудованих глобальними корпораціями і впливовими державами. На її думку, те, що держави дозволяють пересуватися одним людям і забороняють іншим, забирають частину прав у мігрантів і приймають несправедливі рішення стосовно них — це все складові однієї проблеми.
«Немає гегемонії, яка могла б підтримувати виважену систему без крайнощів, — каже Саскіа Сассен Забороні. — Елітам [керманичам корпорацій і держав] явно плювати на решту населення й на ширший розвиток своїх країн. Вони не хочуть мати справи з бідністю, зловживаннями, незаконним ув’язненням протестувальників. Були часи, коли елітам доводилося якось демонструвати, що вони респектабельні, діють згідно з законом і навіть щедрі до бідних. У наші дні це відбувається все рідше. Є відчуття, що з’явився новий тип багатіїв, воістину байдужих і безсоромних, коли справа доходить до соціальної несправедливості й відчайдушного голоду».
Нікуди тікати
Після великого відтоку опозиційних активістів у Литву й Україну Лукашенко закрив наземні кордони із сусідніми країнами, залишивши відкритим тільки повітряне сполучення. Але зараз парламентарі Ради Європи та Великобританії закликали авіакомпанії уникати польотів над Білоруссю, а більшість європейських авіакомпаній, у тому числі і в Україні, заявили про припинення авіасполучення з Мінськом.
Багато хто підтримав таку реакцію — крім, власне, білоруських опозиціонерів. Наприклад, правозахисниця Паліна Бродік, яка захищає біженців із Білорусі й сама перебралася з Мінська до Києва через репресії, каже, що це дуже небезпечний крок для вразливих людей, які залишилися в Білорусі. Тепер їм не втекти від авторитарного режиму Лукашенка: кордони закриті не лише на суші, а й у повітрі.
«Важливо пам’ятати, що всередині країни тривають репресії проти журналістів, правозахисників, активістів, — каже Паліна Бродік. — Щодня ми отримуємо запити від людей, які були змушені терміново тікати звідти в Україну. Якщо Україна припинить авіасполучення з Білоруссю, у країні залишаться мільйони заручників».
Правозахисниця вважає, що ефективніше впливати на Білорусь економічно, ніж обмежувати простих громадян у пересуванні. Крім того, вона вказує, що за останній рік українська влада неодноразово заарештовувала громадян Білорусі на запит білоруських спецслужб. Більшості опозиціонерів на батьківщині загрожує довічний термін або смертна кара. А Міграційна служба України часто відмовляє вимушеним мігрантам у політичному притулку.
Адвокат Олексій Скорбач, що представляє інтереси десятків біженців з усього пострадянського простору, каже, що держави в цій частині світу не реформують свої міграційні органи. Здається, вони навіть не зацікавлені в цьому, оскільки це дає змогу вимагати хабарі в шукачів притулку. А боротьба таких громадян за право жити в іншій країні перетворюється на пекло.
Щороку тисячі людей по всьому світу страждають від несправедливостей, пов’язаних із вимушеною міграцією. Спочатку виникають складнощі з тим, щоби довести факт репресій. Росія, наприклад, досі вважається «демократичною державою» з незалежними судами і справедливими правоохоронними органами. Україна неодноразово екстрадувала на запит росіян людей, які воювали на Донбасі.
Паралельно відбувається адаптація до нових реалій — як у побуті, так і в культурному полі. Вимушеним мігрантам без легального статусу практично неможливо отримати роботу, а отже, вони мають знайти інші джерела фінансування, щоби прогодувати себе й сім’ю. Багато з них змушені роками варитися в бюрократичних процедурах і не встигають заводити нові соціальні зв’язки. У підсумку вони випадають із суспільства, не можуть себе реалізувати. Через це їхні погляди можуть радикалізуватися, особливо якщо їм загрожує депортація на батьківщину.
Міграційна політика в багатьох країнах частково наслідує колонізаційну політику, коли мігрант за замовчуванням стає людиною «другого сорту», позбавляється частини базових прав і змушений залежати від влади. Це створює небезпечну ситуацію як для мігранта, так і для суспільства, яке займає ворожу до нього позицію, оскільки виникає взаємне неприйняття й нерозуміння.
З цієї причини багато громадян намагаються уникнути ситуацій, у яких вони змушені просити політичного притулку і якось проявляти себе як «чужих» у суспільстві. Легальних способів залишитися в Східній Європі не так уже й багато. Можна влаштуватися на роботу, але роботодавець рідко йде назустріч і не бажає працевлаштовувати іноземця, тому що часто це накладає додаткове фінансове навантаження на компанію. Можна одружитися з громадянином країни — уже давно є ринок послуг у цій сфері. А можна кочувати з країни в країну кожні три місяці, але ця опція доступна не всім: вона вимагає багато грошей і роботи без прив’язки до офісу. Але жоден із цих варіантів не розв’язує проблему, оскільки перекладає відповідальність на вразливих громадян. Рішення може з’явитися тільки в площині держав і корпорацій, які формують глобальну інфраструктуру й задають правила.
«Державам потрібно переглянути міграційну політику, — вважає Саскіа Сассен. — В урядів має бути певне уявлення про те, що тягне за собою міграцію, вони мають усвідомлювати, що є сильні чинники, які часто виганяють жителів або загрожують їм, якщо ті не покинуть країну. Більшість біженців воліли б залишитися у своїх країнах, але їх або виганяють, або їхнє життя стає нестерпним».
Вимушена міграція або витіснення стали явищем, яке можна порівняти з масштабами кліматичної кризи, вони йдуть із нею нога в ногу. Потрібно діяти відповідно до цих масштабів, шукати рішення в екосистемах і глобальних інфраструктурах та переосмислити саме уявлення про міграцію як чужорідний процес. В умовах сучасного світу з його гібридними війнами та глобальними конфліктами міграцію варто визнати природним процесом — «глобальним потеплінням» суспільних відносин. Треба перестати шукати «ліки» від міграції й зосередитися на зниженні шкоди від наявних політичних рішень.
Просимо вас підтримати “Крапку з комою” єдиноразовим донейтом: https://send.monobank.ua/jar/2tqgPcazbC
Або системно підтримати нас на Patreon
#крапказкомою
#актуальнозавжди
