Український театр після Майдану: досвід Георга Жено
Ця стаття режисера та куратора Георга Жено була написана у квітні 2020 року на замовлення німецького театру “Münchner Kammerspiele”. Георг Жено — одна з ключових фігур українського постмайданного театру, співорганізатор Театру Переселенця та низки мистецьких проектів на сході України в зоні АТО / ООС.
Гамбург, 21 квітня 2020 року.
ПЕРЕДІСТОРІЯ
Вперше я поставив виставу в Києві у 2003 році. Це була постановка за швейцарською п’єсою “Norway.Today” в Національному театрі імені Лесі Українки, з яким я потім довго співпрацював. У 2014 році після Майдану ми з драматургами Наталією Ворожбит та Максимом Курочкіним почали думати про створення нового театру сучасних п’єс. З Максимом та Наталкою ми дружили вже багато років від моменту заснування у Москві Театру.doc (2002 рік).
Театральний світ України дуже відрізняється від того, який я знав у Німеччині чи Росії. В Україні немає загальнонаціональної театральної сцени, тому відсутні загальний контекст та критерії якості театрального продукту. У Німеччині вистави щорічно представляє берлінський фестиваль “Theatertreffen”, а у Росії є національний фестиваль та конкурс “Золота маска”. В Україні ж майже всі працюють лише на себе.
Крім того, за винятком окремих проектів, у державних театрах художній та ремісничий рівні залишаються дуже низькими. Деякі видатні діячі, такі як Андрій Жолдак, працюють тільки за кордоном. Нове життя може розпочатися у Театрі на Лівому березі. Там режисери Стас Жирков і Тамара Трунова будують щось нове. Є шанс, що у процесі роботи з молодими артистами, українському театру може відкритися цікавий шлях. Але це інша історія. Я ж пишу про свій театральний світ — світ незалежного театру: про власний досвід режисера й куратора, а також про художників, яких зустрічав, і з якими працював разом.
Єдиний виняток “театру, який відбувся, але залишився вільним” — це робота режисера та куратора Влада Троїцького, який на власній невеликій сцені “Дах” створив кілька легендарних проектів: важливі вистави у співавторстві з Клімом, музичні гурти “ДахаБраха” та “Dakh Daughters”. Ці проекти популярні в Україні та мають значний міжнародний успіх. Крім того, Влад Троїцький, як режисер, завжди дивує мене постановками, за основу яких бере твори сучасної музики. Gogolfest також засновано Владом Троїцьким. Впродовж багатьох років для мене це найважливіший фестиваль України, де представлені сучасні театральні, музичні та візуальні роботи з усієї країни. Цей фестиваль має унікальну атмосферу. Для мене було чимось особливим брати участь у ньому з кількома проектами.
Коли у 2014 році я повернувся в Україну, то знав дуже мало про те, що тут відбувається у театрі. Одне з перших вражень: вистава “Щоденники Майдану”, яку створив Андрій Май за п’єсою Наталії Ворожбит. Ця вистава вразила мене мінімалізмом та відсутністю пафосу. Я бачив її на фестивалі в Гамбурзі.
ТЕАТР ПЕРЕСЕЛЕНЦЯ
Відразу після революції на Майдані, на сході України почалася війна, яка з ніг на голову перевернула плани по створенню театру. Максим Курочкін допоки не міг розірвати свої зв’язки з Москвою. Ми ж з Наталкою Ворожбит несподівано для себе стали волонтерами у школі в маленькому містечку Миколаївка під Слов’янськом. Замість планування нового театру в Києві, ми почали думати, як театр може допомогти людям впоратися з повсякденним жахіттям війни.
Разом з Наталкою та військовим психологом Олексієм Карачинським, ми заснували Театр Переселенця, який працював у Києві як центр для вимушених переселенців зі Сходу. Максим Курочкін брав участь у проекті як важливий консультант. Ми намагалися через театр дати можливість людям пропрацювати свої травми і водночас — допомогти їм знайти нові соціальні контакти та життєві перспективи. Перший рік ми працювали в будівлі кіностудії Довженка (у рамках проекту “ДІЯ”), а потім нас прихистили “Дах”, PostPlayТеатр, “Золоті Ворота” та Гете-Інститут. На одному диханні з 2015 року ми реалізували понад 30 художніх проектів зі школярами, військовими та жителями прифронтових зон.
Розуміючи, що “лікування людської душі” є головною красою у сучасному мистецтві, ми розробили власну театральну мову, що втілилась у виставі “Моя Миколаївка”, яку ми створили разом з Наталкою Ворожбит та групою школярів. Особисті предмети героїв стали “медіумами”, за допомогою яких вони розповідали історії про дорослішання під час війни. Школярі трималися за ці предмети, а предмети підтримували їх, діяли як “рука кращого друга”. Ми розробили сценічний простір, який став захищеним простором (“safe space”), в якому школярі відчували себе у безпеці, коли ділилися особистими історіями.
Мета нашої роботи: дати учням можливість більше не відчувати себе жертвами, стати героями власних історій. Починаючи від зими 2014 року ми з Наталкою Ворожбит почали їздити до Миколаївки регулярно. Цей час був дуже емоційним для нас. Ми поступово ставали ближчими з учнями, почали довіряти один одному. Але водночас, це був складний шлях, який вимагав від нас багато сил. Спільна робота з кінорежисером Лізою Сміт та командою ”Tabor Production” призвела до створення двох кіноверсій нашої вистави: “Моя Миколаївка” та “Школа № 3”, які у наступні роки були показані на різних фестивалях багатьох країн світу. Ми й досі продовжуємо співпрацювати зі школярами Миколаївки, але вже у нових проектах.
Робота у Театрі Переселенця була заснована, у першу чергу, на довірі один одному. Коли ми створювали виставу “Монолог №1”, Наталка Ворожбит була не лише автором, а й виконавицею своїх слів. Цей монолог став спробою віднайти сильну позицію у скрутні часи війни, які повністю перевернули звичні погляди на речі. Раптом військові перестали бути “вигнанцями суспільства”, ними почали захоплюватися. Раптом стало природним і нормальним вбивати людей, щоб врятувати Україну. Наталка знайшла власну позицію в блискучій самоіронії, яку я рідко в кого помічав в Україні.
Це був дуже особистий Наталчин текст, який сильно зачіпав інших людей в Україні. Тому вона і хотіла виконувати його лише за кордоном. Ми показали цю виставу в Берліні, Відні, Гайдельберзі та Лондоні. Цей монолог став першим текстом у п’єсі “Погані дороги”.
Я вважаю, що Наталка Ворожбит стала винятковим авторитетом в українській культурі. Важливим мені здається її кураторство у проекті “Class Act”, який став унікальним творчим прецедентом. Школярі зі сходу та заходу України разом писали п’єси, які потім були поставлені на сцені професіоналами. Це чи не найкращий спосіб налагодити діалог усередині країни між двома “полюсами”, які до того практично не спілкувалися один з одним.
Для мене особисто, багаторічна співпраця і дружба з Наталкою Ворожбит стала однією з найважливіших подій в театрі. Я отримую натхнення, спостерігаючи за нею в роботі або працюючи разом. Вона ставиться до текстів та особистих історій людей одночасно як драматург і композитор, неначе чула, бачила і прожила ці слова та думки, а потім зібрала їх в одне ціле.
Актори у нашому театрі з’являлися зрідка, а у центрі були “справжні люди” (як я одного разу обмовився на репетиції). Ця обмовка стала чимось на зразок лейтмотиву Театру Переселенця.
Важливими проектами театру були вистави “Товар” режисера Аліка Сардаряна та “Полон”, який я поставив разом з Алісою Коваленко. “Товар” — розповідь колишнього військового медика: безжальний опис жорстокості та жаху смерті на війні, що сильно відрізняється від образу військових героїв державної пропаганди того часу.
Але крім жорстокості, я був глибоко зворушений простим, абсолютно позбавленим пафосу, гуманізмом, який Алік особисто втілював на сцені. У фіналі постановки він розповідав про зустріч з українським снайпером, який був по-дитячому щасливий, що сепаратист, якого намагався вбити, несподівано вижив.
Це був дебют 23-річного Аліка Сардаряна, який став цікавим режисером і брав участь у багатьох постановках Театру Переселенця. Я з 2001 року займаюся документальним театром, курував безлічі робіт молодих режисерів, але на моїй пам’яті це не лише найкращий дебют, а й чи не найкраща робота цього напрямку (з тих, що я пам’ятаю).
У виставі “Полон” ми з психологом Олексієм Карачинським працювали з режисером-документалістом Алісою Коваленко. У цій виставі Аліса згадує, як пережила полон у Слов’янську, фізичне та психологічне насильство. Певною мірою, завдяки цій роботі вона змогла згадати деякі події того часу. На сцені ми вдвох намагалися відтворити різні етапи полону, я постійно змінював ролі, перевтілюючись у персонажів, яких вона зустрічала. Є глядачі, які до сих пір вважають цю виставу найважливішим театральним досвідом у житті.
Партнерство зі “Studio Я” одного з провідних німецьких театрів — Театру Максима Горького в Берліні (Maxim-Gorki-Theater) і наступні за цим гастролі німецьких артистів стали значним інтелектуальним збагаченням нашого проекту. Для мене, як для куратора, це була важлива робота — скласти та показати програму “Сцени Переселенців” у рамках театрального фестивалю “Гогольфест-2016”. Там були показані реалії життя “інших” біженців з інших країн. Наприклад, сирійські біженці в Україні часто піддаються цькуванню та насиллю. Гастролі вистави сирійського режисера Айама Маджида Ага “Скелет мертвого слона у пустелі” дали українським глядачам можливість гостро відчути, що “страждаємо не тільки ми”.
ДІТИ ТА ВІЙСЬКОВІ
Можна по-різному оцінювати наш дворічний проект “Діти та військові”, який став першим реальним контактом школярів та військових у невеликих містах, що сильно постраждали від військових дій і все ще перебувають у небезпеці. Після тижневої роботи, яку ми провели у гарячих суперечках, глибоких та дуже особистих розмовах, військові та школярі стояли на сцені поруч та ділилися власними історіями.
Особливість цього проекту: співавтори вистави Алік Сардарян та Олексій Карачинский самі були військовими. Я їм дуже співчував, спостерігаючи, як вони все це переживали, й захоплювався їх мужнім поверненням на Донбас, вже не у ролі військових, а щоб зробити театр разом з місцевими жителями.
Це призвело до діалогу, який зменшив страх з обох сторін. Виникла справжня дружба між деякими школярами та військовими, що триває й досі. Ніколи не забуду телефонний дзвінок від командира Володимира Пастушка з останнього українського блокпосту перед Попасною, який теж брав участь у нашому проекті. Це був день після прем’єри і ми вже їхали в Інтерсіті назад до Києва. Володимир подзвонив Наталії Ворожбит і сказав:
“До мене сьогодні вранці приходили школярі. З блокпосту, виявляється, видно їх будинки. Коли мій наступник приїде сюди, я передам йому всі справи й скажу: бачите ці вікна? Там живе Олег, а там — Марина. Це наші друзі. Будь ласка, захищайте їх”.
Ще я ніколи не забуду слова школярки з Попасної: “Я їхала автобусом додому з табору. Раптом ми почули постріли. І я відчула себе такою щасливою: нарешті повернулася додому”. Я вірю, що, завдяки нашим театральним проектам, ми зробили багато хорошого багатьом людям. “Українська правда” написала у грудні 2016 року:
“…Театр Переселенця зробив більше для діалогу з людьми на Сході, ніж всі урядові програми разом узяті”.
Особисто для мене, важливою подією театру стало Свято Миколая, яке у 2015 році на Кіностудії імені Олександра Довженка провели для 600 дітей Олександр Фоменко (керівник напрямку “Displaced kids”) та режисер Ліза Сміт. Завдяки підтримці “Tabor Production” та всіх наших волонтерів, ми подарували незабутній день. Багато дітей та батьків відчули, що до них у Києві є комусь діло.
Це чудове свято, як і весь проект Театр Переселенця, відбулося тільки тому, що всі ми підтримували його як волонтери, а наші організатори: Олексій Карачинский, Василь Білоус, Анастасія Пугач та Олександр Фоменко іноді робили неможливе, вчилися новому і справлялися з неймовірними завданнями. Так само справедливо, що цей проект не став би можливим без співучасті режисера Лізи Сміт, яка включала у важливі для театру моменти команду “Tabor Production” (наприклад, оператора Христину Лизогуб).
Все це люди, яких я зустрів як волонтерів у грудні 2014 року, коли організація “Новий Донбас” приїхала до Миколаївки, щоб допомогти відновити після військових дій Школу №3. Ми спочатку допомагали з ремонтом, а потім влаштували у місті велике та красиве Свято Миколая. Підготовка до нього тривала тиждень, і, мабуть, стала джерелом усього, що потім ми зробили разом. Я припускаю, що війна розкриває в людині її кращі та гірші якості. За цей тиждень ми всі показали кращу сторону душі і, мабуть, тому у нас все вийшло. Цей тиждень виявився дуже інтенсивним часом зближення учнів, вчителів та волонтерів. Цей дух ми намагалися взяти з собою в подальші проекти. Але реалії цього світу швидко показали, що цієї енергії не вистачить ненадовго. Але це ніяк не знецінює той винятковий час. Принаймні, мені так здається.
Про Театр Переселенця можна говорити як про успішний публічний проект в Україні, який отримав значну увагу глядачів та медіа, а його проекти брали участь у більше ніж двадцяти фестивалях різних країн. Але я не впевнений, чи завжди це допомагало нашим терапевтичним та соціальним цілям. Сумніви лишаються й досі. Але фактом є те, що саме цей успіх допоміг мені знайти фінансування для нових проектів зі школярами на сході України.
Ми з Наталкою Ворожбит планували займатися цим проектом два роки. Так і вийшло. У червні 2017 року ми передали проект молодшим колегам.
Я впевнений, що за час нашого керівництва, своєю радикальною та мінімалістичною театральної формою ми запропонували якісну альтернативу тому, що у Києві називають “мейнстрімом”. Така естетика до сих пір здається мені єдино можливою, особливо в атмосфері пропаганди та маніпуляцій з усіх сторін. Тоді театр звертає увагу не на зовнішню естетику, а на внутрішню, на відносини між людьми, на реальне прагнення підтримати співгромадян у непростий час.
Але, на жаль, Театр Переселенця не зміг бути по-справжньому критичним, а найголовніше — самокритичним. Критично розглянути суспільні процеси, політичні дії України, поточну ситуацію в країні — все це для мене продовжує бути показником гарного сучасного театру.
Хороший театр для мене той, який задає питання замість того, щоб давати відповіді. Саме цим хороше мистецтво відрізняється від пропаганди. У виробництві пропаганди митець боїться, ховає свою особистість за вже сформульованими відповідями, які він обслуговує. У хорошому мистецтві — це завжди відкриття, пошук, перехід в зону болю, де ти опиняєшся беззахисним і вразливим. Мені здається, тільки у цьому полі може народитися істина. І цей процес набагато корисніший для здоров’я суспільства і для самої людини. Ти провокуєш себе, провокуєш інших і у цій суперечці виникає гарячий контакт між людьми, в якому можливе справжнє людське зближення.
POSTPLAYТЕАТР
Тоді ж, а особливо під час престижного фестивалю “Heidelberger Stückemarkt 2017: країна-гість Україна” в Гайдельберзі (Німеччина), куди ми всі були запрошені, я все більше дізнавався про колектив PostPlayТеатру, з яким ми вже співпрацювали.
На відміну від Театру Переселенця, PostPlayТеатр з моменту його заснування наприкінці 2015 року ставив дуже незручні запитання про те, що насправді відбувається в Україні. Це закономірно принесло їм багато ворогів і недоброзичливців в українській культурній, театральній та політичній сфері. Для театру, особливо на ранніх етапах, це означало або повне ігнорування, або дуже поблажливе ставлення з боку “важливих” інституцій.
Незважаючи на обставини, PostPlayТеатр за ці роки встановив міцні зв’язки з європейськими театрами та фестивалями й регулярно гастролює в Польщі та Чехії. Люди, які тут працюють, мають сильний характер і вірять в свою мистецьку силу. Важливий художній принцип театру: його позиція не претендує бути істиною в останній інстанції. Те, що зазвичай у східноєвропейському театрі оцінюється як слабка позиція, є, на мій погляд, єдиною реальною відповіддю театру в країні, яку роздирають війною, пропагандою та бідністю.
В Україні не може бути буржуазного театру, оскільки немає буржуазії як такої. Завдання PostPlayТеатру — постійно шукати і ставити під сумнів те, що вдалося знайти. Тому таким важливим є напрям PostPlayLab, яким останній рік займається команда театру. Це багатопрофільна школа, де люди “не з професії” роблять свої перші кроки як художники в широкому сенсі цього слова: чи то перформери, чи драматурги, чи режисери. Зараз створюється ще й школа для глядачів, яким пропонують поглянути на театральні проекти в міждисциплінарному та історичному контексті.
Мій шлях в театрі почався у московському Театрі.doc і завжди був пов’язаний з фестивалем молодої драматургії “Любимовка”, де я 17 років стежив за появою нових п’єс. Я так і не позбувся цієї звички й стежу за новими п’єсами в Україні. Думаю, ось ці п’ять п’єс, написаних під час і після Майдану, можуть зіграти унікальну роль в українському театрі, якщо будуть добре і часто ставитись. Це п’єси Наталії Ворожбит “Щоденники Майдану”, “Саша, винеси сміття” та “Погані дороги”, Анастасії Косодій “Time Travelers to Donbass” та Максима Курочкіна ”Толік-молочар”. Остання п’єса не про Майдан, не про війну, але одна з кращих п’єс, де часи і теми сплітаються: Чорнобиль, Голокост, сьогоднішній світ, глибокі питання про істинний шлях єврейства у світі страшного антисемітизму.
Театральний світ в Україні лише починає розвивати якісні театральні форми для сучасних п’єс. Я вірю, що один зі способів ставити п’єси — розвивати шлях від “простих” постановок до перформансу в дусі Марини Абрамович, хоч я не впевнений, що всі драматурги можуть подружитися з таким підходом. Цікавий імпульс для сучасної української драматургії з’явився також у PostPlayТеатрі. Драматурги Анастасія Косодій та Максим Курочкін створили “Школу швидкої драми”, яка, я впевнений, буде мати важливе значення для українського театру.
Для мене особливо важливі ці три роботи PostPlayТеатра:
- документальна вистава “Ополченці” режисера Антона Романова (Сімферополь-Київ) — єдиний театральний проект в Україні, що дозволяє голосу “ворога України” звучати зі сцени. У виставі “говорить” начальник служби безпеки терористичної організації “Оплот” на окупованих територіях. В основі вистави — документальна п’єса Дена та Яни Гуменних, а монолог виконує режисер та акторка Галина Джикаєва, якій у реальному житті довелося тікати з окупованого Криму. Впродовж години на сцені відбувається складний діалог з “ворогом”. Зі слів головного героя, особистих рефлексій акторки та реакції глядачів виникає питання: “В якій країні ми живемо?”.
- друга робота — театральний перформанс “Трава пробиває землю”. Режисер — Галина Джикаєва, драматурги й перформери — Ден Гуменний та Яна Гуменна. Проект заснований на свідченнях очевидців та звітах Amnesty International про тортури в Криму та на сході України. Це синтез електро-акустичної музики, кримськотатарської поезії, сучасного танцю та документальних звуків Криму. У перформансі тіла виконавців взаємодіють з документальними фактурами: місцевим піском, кримським камінням, донбаською сіллю та чорними поліетиленовими пакетами, за допомогою яких людей піддають тортурам. Біль перетворюється на рухи та звуки.
- я багато працюю в Школі № 1 Попасної (Луганська область). Коли діти, вчителі або глядачі згадують виставу “Що робити в Попасній після шостої вечора?” Антона Романова та Дена Гуменного (яку вони зробили з місцевими учнями у 2017 році), їх очі ніби починають світитися, з’являється посмішка. Слова “Антон Романов” та ”Ден Гуменний” тут діють на людей магічно. У виставі вчителька і сім школярів розсувають власні кордони та за допомогою фізичних рухів і звуків рефлексують досвід життя під час війни. Багато з них втратили родичів на війні. Абстрактна театральна форма, дуже незвична й нова для невеликого українського містечка, розгортається у підвалі школи, який використовували в якості бункера під час бомбардувань. Форма й правда незвичайна, зрозуміла не всім у Києві або Берліні. Але, коли ви говорите з місцевими глядачами, які, зрозуміло, дуже далекі від сучасного мистецтва, вони кажуть, що “відчували правду в цій роботі”. За межами бомбосховища під час гастролей, вистава теж справляла сильне враження на багатьох людей.
Я вважаю, що Антон Романов та Ден Гуменний створили найважливіше, що може зробити театр для людей під час війни: вони створили довіру людей один до одного.
Навесні 2018 року померли художні керівники московського Teaтру.doc Єлєна Грєміна та Міхаіл Угаров. Я можу говорити за себе, Наталку Ворожбит, Дена Гуменного та багатьох інших представників прогресивної київської сцени: ми бачили в цих людях вчителів. Вони наші “майстри”, як це прийнято говорити у східноєвропейському театрі. У нашій роботі ми часто віддаляємось від того театру, який створили Грєміна та Угаров — але вони продовжують бути причиною того, що ми зараз робимо і, напевно, того, ким ми є. Нам усім є, за що їм подякувати.
З цієї причини і завдяки зусиллям багатьох організаторів, у листопаді 2018 року в PostPlayТеатрі відбувся “Фестиваль пам’яті” — тиждень гастролей Театру.doc, який привіз з країни-окупанта важливі старі та нові постановки. На жаль, я не зміг бути присутнім там в цей час, але думаю, що для київської публіки було важливо побачити витоки нашого театру. Весь гастрольний тиждень у PostPlayТеатрі були аншлаги, прийшло багато нової публіки. Ці гастролі були шансом для унікального та важливого діалогу.
Величезний вплив московського театру на прогресивний театр Києва незаперечний. Але сьогодні цей факт призводить до серйозних конфліктів, оскільки, на мій погляд, в Україні немає переконливої театральної традиції. Спроби орієнтуватися на польський театр, незважаючи на численні зусилля, не створили нічого нового. Робота Театр.doc, залишається неймовірним авторитетом і натхненням для всіх думаючих театральних людей у Києві. Але, як зараз підтримувати зв’язок зі “слов’янськими братами та сестрами”, неясно. Що відбувається в цій країні з російською мовою, якою Гоголь та Булгаков писали свої твори?
Це актуальні питання для театральних людей і всього суспільства в цілому. Дивно, але саме ці питання ігноруються в театрі, де, очевидно, мають бути присутні як центральні художні завдання. Мені здається, що шлях, яким зараз йде український театр, відміняючи російський вплив і російську мову, залишаючи тільки україномовний культурний простір, є досить короткозорим.
Примітною й унікальною в Україні була спроба молодих московських театральних діячів Даші Ковальської та Анастасії Тарханової у 2018 році створити на сцені PostPlayТеатру “Виставу, яка буде” за гучною театральною справою проти «Сьомої студії». У виставу вони включили документальну історію та свої почуття й думки про сучасну Москву. Ідея вистави, звичайно, була набагато ширша, але спроба поговорити про це в українському театрі залишається унікальною.
Нові труднощі виникли несподівано влітку 2019 року. Шеф-драматург PostPlayТеатру Анастасія Косодій запросила на гастролі берлінського музиканта Юрія Гуржи з Театру Горького з його хіп-хоп оперою про Степана Бандеру. Незважаючи на всі зусилля PR-команди театру, цю подію ЗМІ повністю проігнорували. На додаток до цього, перед заходом ми отримали кілька погроз фізичного насильства від праворадикалів. У підсумку, вистава відбулася, але обидва вечори перед театром чергувала поліцейська машина, а у театр була найнята приватна охорона. Що вразило мене тоді, і про що я продовжую думати сьогодні: не тільки те, що багато друзі та колеги по київській сцені проігнорували видатну театральну подію, але проігнорували й погрози на нашу адресу, не висловили театру ніякої підтримки.
Я впевнений, що чим більше ми будемо цінувати, поважати та підтримувати роботу колег, тим сильнішим та значущим ставатиме незалежний український театр.
МІСТО З СОБОЮ
Як режисер, я співпрацював з PostPlayТеатром у нашому спільному проекті “Мiсто з собою”. З 2019 року разом з Деном Гуменним та командою PostPlayТеатру я займаюсь цим міжнародним театральним проектом зі школярами різних міст у зоні військових дій на сході України:
На сайті проекту ми зібрали багато вражень учасників у “Щоденнику з Донбасу”.
Для школярів цих міст є життєво важливими зустрічі з художниками. Те, що ми не забуваємо їх, не залишаємо наодинці з турботами, може зцілити. Більше того, у цих школярах, завдяки захопленню мистецтвом, починають народжуватися цілі світи. Я займаюся театром зі школярами більше 20 років, але ніколи і ніде не зустрічав такої концентрації творчості та дотепності, як на сході України. Особливо мене вразила робота з керівником PostPlayТеатру Деном Гуменним. У Дена дивовижно сильний авторитет серед українських школярів, але при цьому вони ставляться до нього з великою довірою. Між ними розвивається особлива магія, з якої з’являється сильний театр.
Мені дуже шкода, що, незважаючи на кілька років зусиль, ми так і не змогли реалізувати у PostPlayТеатрі мою програму про демократію. Я думаю, що це поняття може надихнути на захоплюючу театральну роботу, і буде ще довго актуальне для мистецтва й суспільства в Україні. На жаль, ми не знайшли жодного фінансування, а мої власні кошти на той момент були вже повністю вичерпані попередніми проектами.
ПОДАЛЬШИЙ ШЛЯХ
Коли ви подорожуєте Україною, то відчуваєте значний розрив всередині країни. Кінорежисер Фелікс Крігсхайм та я обрали це темою для фільму “75м²” про так зване “поколінні після Майдану” (зйомки завершились у 2019 році). У кіно або театрі крім як через поняття “роз’єднаність” не можна сьогодні висловити те, що ж таке Україна.
Війна — це те, що відбувається щодня. Горять чорнобильські ліси. Залишається бідність. Художники борються за виживання. За Зеленського країна поступово перетворюється на посткомуністичну буферну зону Кремля між Росією та Європою, яка задихається у болоті корупції. Олігархи продовжують грабувати країну, і всі надії на краще майбутнє здаються нездійсненними.
Після беззастережної солідарності людей на Майдані, місяці і роки потому це ставлення змінилося на протилежне. Кожен сам за себе. Ніхто нікому не довіряє. Повсякденне життя — війна і розчарування в тому, що Революція Гідності не змогла реалізувати багатьох своїх ідеалів. Волонтери врятували мільйони громадян, але в той же час інші українці цинічно заробляють на війні, а олігархи продовжують розкрадати країну.
Але, незважаючи на все це, я вже п’ять років продовжую зустрічати в Україні фантастично талановитих людей, які можуть здійснювати неймовірні речі.
Я ніколи не був на Майдані. Але дякуючи розповідям багатьох українських друзів, це було моїм найбільшим натхненням для роботи в Україні. Тут я відчуваю щось від нової української ідентичності навіть сьогодні. Я зворушений словами журналіста Михайла Дубинянського, який у 2017 році описав ідентичність України як країни, яка складається з безлічі різних Україн:
“Три роки тому йшлося про виживання країни, тепер — про її майбутнє. Про вічне перебування на задвірках третього світу або завзяте просування вперед. І перспективи нашої держави залежать від того, скільки Україн, які суперечать одна одній, здатні вміститися на цій території. Скільки різнобічних переваг, знань та умінь вдасться об’єднати в рамках одного цивілізаційного проекту. Скільки несхожих один на одного людей зуміють знайти власну неповторну Україну — в політиці і бізнесі, в творчості та науці, в освіті та збройних силах, у своєму місті та селищі, в громадянській активності та приватному житті. Зрештою, саме це і називається свободою”.
Ден Гуменний створює таке театральне життя в Україні, яка складається з безлічі невеликих самоорганізованих рухів. Багато різних українців, які підтримують один одного так само віддано, як люди на Майдані, де кожен заступався за іншого. Я був би дуже радий, якби Ден отримав набагато більше підтримки у цій роботі.
Ідея “третього шляху” все ще літає у повітрі. Художник Йозеф Бойс описує це як соціальну скульптуру. Психолог Олексій Карачинский, з яким ми заснували Театр Переселенця, проговорює це у своєму монолозі в п’єсі “Щоденники Майдану”:
“ПСИХОЛОГ ОЛЕКСІЙ. Чим я хочу закінчити. Тим, що ідеальна форма уряду для мене — це до сих пір залишається комунізм. Саме від кожного за здібностями, кожному за потребами. А найкращий ідеал, це коли немає уряду, немає армії, немає грошей. Просто людині потрібна машина — вона бере і їде, людині машина не потрібна — їде на метро. Але кожен робить свою роботу. І приходить в магазин, і бере, що треба, але не все, бо не вистачить. І ось цю систему, кожному від кожного за здібностями, кожному за потребами, я побачив і відчув на Майдані, на всій цій території”.
Ця стаття Георга Жено була написана у квітні 2020 року на замовлення німецького театру “Münchner Kammerspiele”. Гонорар за неї у розмірі 500 євро піде у фонд підтримки PostPlayТеатру.
Автор:
Георг Жено — німецький режисер та куратор, понад двадцять років працює в кризових регіонах Східної Європи. Поставив понад вісімдесят театральних проектів, які були представлені на багатьох міжнародних фестивалях та отримали кілька міжнародних нагород. Його фільм з учнями міста Миколаївка “Школа №3” отримав Гран-Прі міжнародного журі в конкурсі “14+” на 67-му Берлінале у 2017 році.
Ілюстрації — Анастасія Тарханова
Переклад — Анастасія Тарханова та Ден Гуменний
Підтримайте нас на Patreon
Новини та контекст у Telegram
Підписуйтесь на сторінку у Facebook
#крапказкомою
#квантовемедіа
