Як розмовляти з дітьми про смерть?
Чому діти бояться темряви і асоціюють її зі смертю? Як дорослим відповідати на складні питання дитини? Як робити це нетравматично?
Психотерапевт, вчений, ветеран війни та співзасновник документального “Театру Переселенця” Олексій Карачинський у своїй лекції простими словами дає відповіді на ці питання.
Лекція відбулася у перформативному просторі PostPlayLab в рамках проєкту Станіслави Овчіннікової “Am I dead yet?”, створеного за підтримки House of Europe та програми Європейського союзу “Прямуємо разом”.
Дослідницька платформа “Крапка з комою” пропонує вам першу частину лекції:
Коли у фейсбуці пропонують поговорити про будівництво атомних станцій або розміщення парковок біля них, то на яку тему, як ви вважаєте, люди дискутуватимуть охочіше? Звичайно, про розміщення парковок. Бо це їм ближче.
Ми постійно уникаємо тем та речей, які здаються складними. І обираємо говорити про більш прості речі.
У мене є друге питання до вас: чи говорили з вами батьки про секс та про смерть? Я, нажаль, не знайшов відповідної статистики по Україні, але, наприклад, у РФ за 2017 рік наведені такі цифри щодо табойованих у сім’ї тем: 33% — тема сексу, 15% — тема самогубства і 7% — тема смерті. Можливо, якби не треба було пояснювати дитині, що бабуся померла, або чому померла домашня тварина, то цей відсоток був би більшим.
Зі мною батьки намагалися говорити, але у них не вийшло зробити це так, щоб я зрозумів про секс та про смерть. І я шукав відповіді у піснях.
Також ми уникаємо складних тем, щоб не здатися дурними, або щоб не нашкодити. Наприклад: коли щось питають на екзамені, ми думаємо: краще я взагалі нічого не скажу, ніж скажу щось неправильно.
Зрозуміло, дитині треба якось пояснити, що таке смерть. Але чи в змозі ми самі з цим розібратися? То як тоді говорити про це з дітьми?
Тому мета цієї лекції — трохи розширити власні знання щодо смерті і, можливо, сформувати (якщо досі воно не сформоване) певне додаткове бачення.
Тема смерті для мене одна з найцікавіших у філософії та психотерапії. Мені завжди було цікаво її досліджувати. Перше питання, яке я собі задавав: а звідки дитина може дізнатися про смерть? Які дисципліни намагаються відповісти на це питання? Це, в першу чергу: біологія, релігієзнавство або міфологія, філософія та психологія. І якщо дитині не пояснюють у школі на потрібному їй рівні, що таке смерть, то це стає завданням батьків, або вулиці, або пісень, або чогось іншого.
Так, на біологічному рівні ми з дитинства стикаємося зі смертю. У мене є син, йому півтора роки, і буквально позавчора на прогулянці сталася така історія. Спочатку на нього сів жук, а за півгодини після цього син показує мені — дивись на асфальт: а там той самий жук, але вже розчавлений.
Син питає мене: що це? І я йому: це жук, який помер. А він такий: ну, ок! І пішов собі далі. Але це вже був контакт зі смертю на біологічному рівні. Ми бачимо квітку, яка зів’яла, бачимо зрубане дерево. У нас випадає волосся, ми зрізаємо нігті. Це все контакт зі смертю.
На символічному рівні — інше бачення. Смерть на рівні символу з нами завжди. Коли дитина зіштовхується зі смертю на різних рівнях, для неї це щось нормальне. Аж поки не вмирає близька людина. Або близька тварина. Або щось не трапляється з тим, до кого дитина не байдужа.
Якщо ми звернемося до психології, то є розуміння смерті на різних рівнях дітьми різного віку:
- 0–2 — втрата розуміється як тимчасова розлука.
- 2–6 — є певне магічне мислення. Дитина вважає, що може вплинути на світ, відкласти якусь подію, або, навпаки, здійснити її, щось закінчити або щось розпочати.
Є таке поняття як “обсесивно-компульсивний розлад”. Якщо простими словами, це певні нав’язливі думки, які говорять нам про щось страшне. І за допомогою певних дій ми можемо впоратися з цими думками. Часто у дитинстві ми робили певні дії, які магічно, ритуалізовано повинні були вплинути на реальність. Наприклад, якщо я боюся, що не вимкнув газ у квартирі і може статися вибух, треба швидко знайти автівку з парними номерами. Або комусь потрібно митися у певній послідовності: спочатку — голова, а потім — коліна. Щоб не сталося біди.
І діти у віці від двох до шести, коли, наприклад, чекають батька, а він не приходить, можуть вигадувати собі різні челленджи. “Якщо я хвилину не буду кліпати очима, то батько повернеться швидше”.
- 6–12 років — з магічного створюється конкретне мислення. А саме: втратили, пішов і все це сприймається досить буквально.
- з 12 і старше — смерть вже розуміється, як щось, що трапилося остаточно. Не просто “пішов”. Мала дитина не задає собі ці питання, але у старшому віці в певний момент… Хоча, ми й у дорослому віці живемо “як безсмертні”. Якщо б ми частіше думали про смерть, то були б кращими людьми, ніж є.
Є певний момент, коли дитина усвідомлює, по-перше, що може померти, а по-друге, що її батьки можуть померти. Це усвідомлення — дуже сильне переживання. Я пам’ятаю, як подумав, що моя мама може померти і я прибіг до неї. Я був малий. Я дуже сильно плакав. І просив її, щоб вона не помирала. Вона мене, звісно, заспокоювала, але я плакав більше двох годин.
Мені пощастило — мої батьки не померли. З близьких родичів померла лише бабуся. Мені пощастило дати собі відповіді про смерть у більш дорослому віці. Я не стикався з такою кризою, з тими питаннями, що задає собі мала дитина.
Я дивився відео, у якому хлопець розповідав, що у віці восьми років мама привезла його на вокзал і полишила. Спочатку хлопець думав, що скоро вона знайдеться, аж поки не усвідомив, що мами більше не буде. Я уявляю, що відбувається з дитиною восьми років, коли її полишає найближча людина. Це не просто про “близькість”. Це про “безпеку”, яка є базовою потребою людини.
Смерть лякає ще й тоді, коли дитина відчуває страх втратити базову безпеку. І як цю безпеку повернути — не зрозуміло. Саме усвідомленню дитиною смерті присвячена книга Рея Бредбері “Вино із кульбаб”. Смерть у ній сприймається як опозиція “живому”, опозиція “щастю”. А ще смерть — це щось невідоме. Смерть лякає, бо я не знаю, що буде далі. Я не знаю, як жити, коли мами не буде. Дитина не може відповісти на це питання.
Нам важливо знати і контролювати цей світ. Якщо ми не маємо знання — то відчуваємо небезпеку. Тобто, ми у безпеці, коли є відчуття контролю. Ми у небезпеці, коли є щось невідоме.
Вище я згадував про ритуали. Це інструмент контролю за реальністю. Наприклад, гримить грім — а я не знаю, що це. І я думаю, що це “Зевс гнівається”. І у мене вже є спосіб контролю. Або захворіла дитина, і я не знаю, чому. А потім я згадав, що розсипалася сіль. Тепер я розумію: якщо розсипалась сіль, то це до певної небезпеки і я вже буду готовий.
Багато релігій дають саме відчуття контролю. Наприклад, “це сталося зі мною, тому що я грішив”. Те ж саме зі створенням чисельних конспірологічних теорій. Бо контроль — це важливо!
А смерть забирає відчуття контролю. Вона завжди — щось невідоме. Бо ніхто не розповів “з того світу”, як там буде.
Будь-які страхи та фобії зводяться до страху смерті. Наприклад, я боюся пацюків, бо вони мене вкусять і я помру. Я боюся заходити в ліфт, тому що він може обірватися і я помру.
Але одна базова фобія є набутою, а не природною. Це страх темряви. Наприклад — мій син. Коли мама вночі встає попити води, а він прокидається, то краще одразу взяти його і піти разом. Якщо ж він не бачить маму, це значить: я це не контролюю. Потім його складно вкласти спати, бо він сильно плаче.
Якщо зараз раптово вимкнути світло, то ми теж втратимо відчуття контролю. Темрява асоціюється зі смертю.
Цікаво, що для дітей темрява — це певне не-життя. А для літніх людей це щось, схоже на сон. Це відпочинок від життя. Я не маю статистики, але з власного досвіду — я не зустрічав літніх людей, які бояться померти.
Ви, напевно, чули цитату, що “смерть — це вічний сон”. У Древній Греції бог смерті називався Танатос або Танат. А його брат-близнюк — Гіпнос, бог сновидіння. Це цікавий феномен: наскільки сон, темрява та смерть пов’язані.
До речі, третє ім’я Танатоса — Фанат. Фанатизм — це приклад пригніченого сумніву. Якщо людина не сумнівається, якщо вона вперта — то символічно мертва. Нагадую про критичне мислення!
Одне з головних питань: чи варто брати дитину на поховання? Бувають різні думки: “хай не бачить мертвого батька. Мрець — це не для дитячої психіки”. У мене немає остаточної відповіді. Але я розповім випадок із особистої практики.
Я багато працюю з учасниками бойових дій та з їх сім’ями. Мені подзвонили: “Олексію, треба щось робити, батько загинув на війні і мама вирішила, що краще дитині залишитися вдома. Минуло вже півроку, а проблема у тому, що дитина не вірить, що батька немає”.
Так я стикнувся з тим, наскільки важливим є поховання. Це певний ритуал прощання. А ритуали допомагають нам переходити з одного стану в інший. День ми починаємо з ритуалу ранкової кави. Робота у мене починається з того, що я йду в душ. Якщо заправити ліжко, то воно із місця сну перетворюється на місце, де можна сидіти. Так щось внутрішнє змінюється через просту зовнішню дію.
А ритуал поховання — це прощання з померлим. Він полегшує переживання втрати, у ньому вся сім’я бере участь. У цьому ритуалі бути в горюванні набагато безпечніше.
Поховання — це передача людини зі світу живих до світу померлих. Чи можемо ми у новій для дитини ситуації, у лякаючій ситуації позбавити її ритуалу прощання?
Чому ще не можна брехати дитині щодо теми смерті? Чому важливо говорити лише правду?
У 90-ті я жив у Закарпатті. Мій батько теж був військовослужбовцем. Це був час, коли по 2–3 роки не платили зарплату. У нас було своє господарство, і у нас була коза Ляля. Не скажу, що дуже контактував з нею, але це було щось моє. І якось Ляля зникла. Я запитав маму, де вона. І мама сказала, що Лялю віддали іншому дяді. “У нього є козел, і їм там добре”.
І я півроку діставав маму за таку несправедливість! “Чому у мене Лялю забрали і не питали? Я хочу прийти до неї, давай поїдемо?” Аж поки мама не сказала, що Ляля померла. І мені від того було дуже неприємно, бо всі ці півроку я мав якусь надію.
Ми часто думаємо, що краще дитині збрехати, або не сказати чогось. Але ж діти дуже розумні! Мені у дитинстві постійно здавалось, що дорослі — такі дурні!
Найголовніше, що можна втратити — це довіра до батьків. Її потім буде складно віднайти.
У резонанс з цією думкою потрапляє історія мого друга. Колись його сім’я жила у Москві. І до них прийшли санітари — мама викликала бригаду, щоб забрали батька. У батька дійсно були проблеми, але було це зроблено скоріше з помсти. Мій друг казав: я пам’ятаю, як вона мене тримала і говорила, що це його друзі. Він казав: після того моменту я взагалі перестав їй вірити.
Часто дорослі кажуть: тобі ще рано про це знати! Тому діти залишаються самі й самостійно знаходять відповіді на складні питання. А смерть — це саме “невідоме”. Смерть асоціюється з порожнечею, з втратою. Це розлучення назавжди.
Коли діти питають, що таке смерть або щось інше складне, важливо давати інформацію настільки дозовано, наскільки це задовольнятиме потреби дитини.
Наприклад: як я з’явився? Мама з татом покохали один одного і ти з’явився. Якщо цього достатньо, то буде як з тим жуком: ну, ок! Якщо ж відповідь не задовольнила, то: мама покохала тата, мама тебе народила. Тут можна відповідати дозовано, аж поки дитина буде задоволена.
Для того, щоб говорити з дитиною про смерть, важливо спочатку сформулювати відповіді для себе. І з собою поговорити так, щоб це заспокоїло. На біологічному рівні ми можемо пояснювати на прикладі опалого листя, квітів, які зів’яли. Можна сказати, що смерть — це кінець біологічного життя, і цього може бути достатньо.
А що робити, якщо дитина не задає такі питання, а нам здається, що вже час. Тоді розмову можна провести за допомогою казок або поезії. Наприклад, “батько помер — але у одязі він ще зберігається”. І крізь цей одяг — можлива зустріч. І вже не так страшно. Людини немає, але залишається її символ: сорочка, або ніж, або годинник.
На рівні казок є один мультфільм, який я раджу всім подивитися: “Таємниця Коко”. Він про День Мертвих — мексиканське свято. Там є відповіді, які, у тому ж числі, має давати родина, має давати школа. Там філософія та складні ідеї подані дуже просто.
У свій час я намагався знайти відповіді у музиці та поезії. Є такий гурт “Дельфін” — у нього майже всі пісні про смерть. А нещодавно фронтмен цього гурту Андрій Лисіков видав книгу віршів— “Дитяча книжка” (“Золотце”). Вона розрахована приблизно на вісім років, але вже з чотирьох можна читати, щоб поступово пропрацьовувати складні теми та питання, які ми боїмося ставити навіть собі.
Лектор — Олексій Карачинський
Авторка проєкту “Am I dead yet?” — Станіслава Овчіннікова
Редагування — Яна Гуменна та Ден Гуменний
Підтримайте “Крапку з комою” донейтом: https://send.monobank.ua/jar/2tqgPcazbC
Або станьте нашим Патроном— на Patreon
Підписуйтесь на сторінку Facebook
#крапказкомою
#актуальнозавжди
