фото — @sjel.l

Хронос та кайрос: час театру та час перформансу

Den Humennyi
крапка з комою
4 min readJan 26, 2021

--

Дослідницька платформа “Крапка з комою” пропонує вам короткий нотаток про роботу з категорією часу. Ця публікація — частина “Словника квантового театру”:

У стародавніх греків за час відповідали одразу два боги. Старий Хронос — за абстрактний час, що має початок та кінець. І молодший син Зевса Кайрос — за конкретний час змін та шансів. Відповідно розрізняємо час-хронос — послідовність подій, які стаються і зникають у минулому (кількісний час). Та час-кайрос — невловиму мить, яка трапляється неочікувано (якісний час). Кайрос — це час, який існує тут-і-зараз у просторі. Таким чином, серед звичайного лінійного часу-хроносу стається час надзвичайний — кайрос. У цьому й полягає одна з ключових відмінностей між театром та перформансом. Яка саме?

фото — @sjel.l

Як працює театр? Він бере час і простір, нарративи і дискурси та поміщає їх у певну капсулу. Театр капсулює час. І не важливо, яким інструментом він це робить: за системою Станіславського, чи використовуючи документальну техніку вербатим. А потім зі сцени перед глядачами театр привідкриває цю капсулу з зафіксованим у просторі часом-хроносом.

А як працює перформанс? Перформанс — це “живий час”, час-кайрос, що стається з виконавцями та глядачами-співучасниками. Перформанс — це час, який стається тут-і-зараз прямо у просторі.

Театр розгортає закапсульовану реальність. Перформанс — створює нову.

Ханс-Тис Леман писав про дифузію перформансу у театр: “Інколи театр виявляє у собі можливість бути “просто” конкретною роботою з простором, часом, тілесністю, кольором, звуком та рухом, він наздоганяє та встає поряд з можливостями…”

У перформансі між а́кторами-перформерами та глядачами-співучасниками відбувається щось особливе. Це життя у моменті. Це ходіння по краю. Це нова реальність — час, наповнений змістом.

фото — @sjel.l

Так у теорії. А що ж на практиці? Згадаймо “Божественну комедію” Ромео Кастеллуччі — трилогію, створену для Авіньйонського фестивалю у 2008 році, що складається із трьох частин: “Ад”, “Рай” та “Чистилище”. Тут немає величного тексту Данте, натомість — дія наповнена візуальними знаками та образами художника-візіонера.

Чистилище” тяжіє до класичного режисерського театру двадцятого сторіччя. Перед глядачем — закапсульоване дитинство, де низка побутових сцен розгортається із все наростаючою тривожністю. Це страшний спогад маленького хлопчика, викривлений та витіснений на переферію свідомості вже дорослої людини. Кастеллуччі повільно розгортає перед нами свої наративи: історію про інцест, згвалтування та християнське прощення. Театральні знаки тут сповнені метафор та болючих меседжів творця. Кастелуччі у “Чистилищі” — великий художник-інтерпретатор чи то власного досвіду, чи чужого, але такого, що відчутно болить і йому самому.

Час у “Чистилищі” хоч повільно, але тягнеться, він лінійний та незворотній. Що було, того вже не змінити: ми можемо лише прийняти минуле і жити з ним. Це безжальний час-хронос.

А от “Ад” — формально “театр художника”, а по суті — міждисциплінарний проект біля готичних стін парадного палацу Папського замку. Тут реальність народжується перед нами із простих фізичних дій акторів, звуків, світла, сучасного танцю та безпосередньо перформансу. Всі театральні знаки “Аду” абсолютно відкриті до трактування глядачами-співучасниками. Хоча вони й автобіографічні, Кастеллуччі віддає роль їх інтерпретатора — глядачам. Сам же творить тут-і-зараз артефакти сучасного мистецтва: живі інсталяції, живу сценографію із акторів-перформерів. Час тут — час-кайрос, інтимний момент народження присутності чогось невловимого, але живого:

Скріплює ці дві частини театральна інсталяція “Рай”, яку глядачам дозволялось споглядати не більше трьох хвилин крізь шпаринку в церковному порталі:

Час тут застиг, тісно зплівся з простором. У “Раю” Кастеллуччі більше немає окремих вимірів, лише фізично осяжний, але недосяжний квантовий простір-час.

--

--