Як працювати з пам’яттю у просторі міста? (частина 1)
Дискусія навколо “ДАУ” Іллі Хржановського актуалізувала коло складних питань і нагальних проблем державотворення та роботи з пам’яттю. Ми гаряче дискутували про етику, насилля та кордони реального. Чи розпочалася б дискусія навколо Бабиного Яру без “ДАУ”? Проект став каталізатором, щоб нарешті проговорити проблеми, але не дав інструментів роботи з історичною пам’яттю.
З тим, “як не треба”, все більш-менш зрозуміло. Але як працювати з пам’яттю? Однієї вичерпної інструкції не існує. Спробуємо почати з базових понять паблік-арту:
1. ПАМ’ЯТНИКИ — ЦЕ НЕ ПРО ПАМ’ЯТЬ
Пам’ять — це історія зафіксована: інформація, яку ми накопичуємо, зберігаємо, а при необхідності можемо відтворити у тій чи іншій формі. А “історична пам’ять” — це не те, що було, а те, що треба пам’ятати. Це історія сконструйована. Виникає питання: ким сконструйована? Як правило тими, хто при владі у даний момент. Бо робота з пам’яттю потребує значних ресурсів і є чудовим інструментом пропаганди.
Історична пам’ять конструює новий міф. Пам’ятники — це стовпи, якими можна “застовпити” історію та своє місце у ній. Це домінанти, що позбавляють нас критичного погляду. За їх допомогою історію підміняють на ідеологію.
Критично працювати з цим здатне лише мистецтво. Воно наводить фокус на проблему — простими жестами ставить під сумнів усталені дискурси.
Німецький художник Крістоф Шефер (Christoph Schäfer) у 2010 році створив у Ессені інсталяцію “Закінчується червоним” (“Auslaufendes Rot”). Шефер встановив вилинялі червоні прапори на даху водонапірної башти та один білий прапор. У 1920 році біля цієї башти відбулася остання битва Рурської Червоної армії проти путча консервативних сил. Про цю подію в німецькій історії є різні думки. Як наслідок, біля будівлі встановлено одразу два пам’ятники: перший — вшановує націонал-соціалістів як жертв “червоних”; другий (пам’ятна дошка) — встановлено на початку 70-х, він реабілітує бійців Рурської Червоної армії як “борців за свободу”.
Ці два пам’ятники — свідчення того, як сприйняття історії підкорюється часу та інструменталізоване політичними силами. Художник своїм третім монументом дає початок новому наративу, який стає каталізатором для переусвідомлення історії [1].
2. МІСЦЯ ПАМ’ЯТІ — ЦЕ НЕ ГЕТТО
Проста думка, але ми забуваємо, що пам’ять не завжди варто прив’язувати до місця трагедії (місця вшанування) або дня вшанування. Часом варто лише нагадати про події. Не агресивно тицяти обличчям у трагедію, а дозволити м’яко зустрітися з нею та згадати самотужки. Бо память належить людям, а не місцям.
Німецький художник Гюнтер Демніг (Günter Demnig) створив найбільший в світі децентралізований меморіал “Камені спотикання” (“Stolpersteine”). Ці камені з іменами встановлено біля домівок жертв нацизму: тих, кого було вбито, депортовано та тих, хто пішов на вимушене самогубство [2]. 29 грудня 2019 року Демніг заклав 75-тисячний “камінь спотикання”.
Гюнтер Демніг публічно критикує концепцію централізованих місць пам’яті жертв, які є недостатньо видимими для публіки: “На таких пам’ятних місцях чиновники один раз на рік покладають вінки, а інші — обходять стороною”.
3. ЕМОЦІЇ — ІНСТРУМЕНТ ПРОПАГАНДИ
Пам’ять та вшанування — це не обов’язково про наратив. Не варто розповідати те, що і так відомо або легко “гуглиться”. Пам’ять — це не інформація, а чуттєвий досвід.
Німецький історик театру Ханс-Тис Леман описує цей спосіб комунікації мистецтва як само-запитування, само-дослідження та само-усвідомлення [3]. Місце вшанування — це подія та\або ситуація для відвідувача. Це щось, що ми переживаємо самостійно та засвоюємо як досвід.
Чому новітні технології (наприклад, VR або імерсивні вистави) не дають справжнього глибокого досвіду? Згадаймо термін “мімесис”, який позначає наслідування мистецтвом дійсності, “відтворення життя”. Простими словами: ми маємо “уявити, що…” За таким принципом побудовані шоу, а інструмент шоу — це емоції, яскраві, але короткострокові реакції на дійство.
Політичне критичне мистецтво дає публіці свободу відчути самостійно.
“Меморіал загиблим євреям Європи” (“Denkmal für die ermordeten Juden Europas”) у Берліні — чи не найвідоміший меморіал жертвам нацизму. Його споруджено за проектом американського деконструктивіста Пітера Айзенмана.
Психолог Коллін Еллард, відзначає особливості впливу архітектури комплексу:
“Відчуття розгубленості серед сірих плит, за якими не видно навколишнього світу, вимушена розлука з близькою людиною і почуття незахищеності на перетині наскрізних коридорів піднімають в душі хвилі страху, тривоги, туги та самотності. Так архітекторові Пітеру Айзенману вдалося створити споруду, наповнену безліччю коротких, але потужних відгомонів почуттів, які довелося відчути євреям під час Другої світової війни [4]”.
Відвідувач стає частиною інсталяції, блукає, губиться вузькими коридорами між сірих плит — тоді чужий жах та чуже горе стають відчутними та приголомшливими.
4. МИСТЕЦТВО НА ЗАМОВЛЕННЯ
Мистецтво у публічному просторі — це завжди складно організаційно та дорого. Як працювати з контекстом та історією, залежить не лише від митця, а й від тих, хто замовляє. Влада та ринок паралельно впливають на художника, на те, як він подає складну тему. Часом паблік-арт свідчить не про ті чи інші історичні події, а про смак (або його відсутність) у замовника.
Так історія капіталізується, перетворюється на економічну цінність. Мистецтво стає частиною ринку. А ринок має свої закони. Мистецтво працює на ринку і для ринку. Не подобається? Треба змінювати, перш за все, ринок.
На цьому завершимо першу частину статті-лекції про роботу з пам’яттю та мистецтво у просторі міста. Зараз ми говорили про більш звичні форми репрезентації пам’ятті, а у другій частині, яку підготуємо влітку, звернемося до більш складних питань. Поговоримо про нові форми паблік-арту: співучасть, співтворчість та критичні наративи комунікації мистецтва з простором та непідготованим глядачем.
Мистецтво дозволяє відобразити історію та пам’ять у багатогранній перспективі, бо працює не з “правдою”, а з міфом. Пам’ять — це не статичний об’єкт, вона розвивається і трансформується. Задача роботи з пам’яттю — не тільки закапсулювати минуле, а й створити міцний зв’язок між ним і сьогоденням та прокласти місток у майбутнє, де історія — це щось активне та актуальне.
ДОКЛАДНІШЕ:
1. Маркус Амбах. О хранении, памяти, повествовании // colta.ru
2. http://www.stolpersteine.eu/
3. Леман Х.-Т. Постдраматический театр. М.: ABCdesign, 2013. — с.171
4. Колин Эллард. Среда обитания: Как архитектура влияет на наше поведение и самочувствие. — М.: Альпина Паблишер, 2016
Автори:
Ден Гуменний — арт-директор PostPlayТеатру, співкуратор освітнього проекту PostPlayLab, драматург, перформер. З 2011 року займається політичним-критичним театром як драматург, постановник, арт-менеджер та куратор. Є співавтором більше ніж 30 вистав та перформансів в Україні, Чехії, Польщі, Австрії та Німеччині.
Фото обкладенки — Стас Юрченко.
Підтримайте нас невеликим внеском на Patreon
Новини та контекст у Telegram
Підписуйтесь на сторінку у Facebook
#крапказкомою
#квантовемедіа
