Сонце України встає на Донбасі
В 2020 році у шести містах Донбасу відбувся проект “Misto to Go — 2”. Команда проекту разом з місцевими школярами знімала театральні фільми та писала пісні. 22 січня о 21:00 (по Києву) в берлінському театрі P.A.N.D.A. відбудеться прем’єра одного з результатів проекту — альбому “Нова симфонія Донбасу” Юрія Гуржи та групи Misto 2 Go.
Дослідницька платформа “Крапка з комою” напередодні прем’єри пропонує вам три коротких тексти про малі прифронтові міста, де відбувався проект. Тексти написані Деном та Яною Гуменними у вересні минулого року:
РАЙГОРОДОК.
“Якщо і є на світі рай, то він точно не тут”. Гарна фраза для початку. Я записую її у нотатки смартфону, коли ми з Яною їдемо у напівпорожньому Інтерсіті на Схід. Ми називаємо ці сидячі потяги “офісами на колесах”. Шість годин у дорозі — ідеальний час, щоб закрити борги за текстами. Або написати заявку на фінансування нового проекту. Або просто (нарешті!) поспати.
Яна намагається заснути у незручному кріслі. Медична маска заважає дихати. Але знімати її страшно. У Інтерсіті всім похуй на Коронавірус та соціальну дистанцію. Навпроти — суворий чоловік зиркає на нас спідлоба. “Донецький” — автоматично визначаю я. Я фізично відчуваю, як йому незрозуміло тут, як незручно: навколо такі самі, як і він, люди, що розмовляють такою ж російською мовою, але вже якісь інакші, не його люди, вільні, а значить — небезпечні. Хз, що з цією свободою робити.
Ніби й хочеться простягнути ноги, сісти зручніше, але ніби тут так не робиться. Ми ж у Європі. Сиди, значить, шість годин у незручному кріслі та не рипайся. Не можна зганьбитися перед “київськими”. Ще шість годин — потім година машиною через КПП і, якщо не свобода, то хоча б “зрозуміло”. Або — ти, або — тебе. А тут ці (блять) крісла…
Такі як він, працювали і досі працюють на шахтах Донбасу, а якщо пощастило з батьками та освітою і не збухався у 14 років — то технарями на заводах чи прорабами на будівництві. Такі як він, тягли з-під землі непотрібне державі вугілля та будували живі ланцюги від Стаханова до київського Печерська на зорі української незалежності. Припустимо, якби “совок” не розвалився, він та його діти продовжували б видобувати чорне золото у Стаханові, чи біле золото — крейду у Райгородку між Слов’янськом та Миколаївкою. Насипали б білі терикони та водили вагонетки з породою через Слов’янськ на Донецьк.
Зараз вагонетки через Райгородок не ходять. Залишились лише крейдяні гори. Колись білі, а тепер — сірувато-коричневі. Їх видно з вікна місцевої школи. Маленьке містечко — єдина школа. Марна крейдяна гора за вікном та дві корисні гори у дворі: дрова та вугілля. Ці гори зігріють взимку. Центрального опалення немає, тому умовно-старий корпус школи та умовно-новий обігріваються окремими котельнями. Час тут не лише відносний, він ще й дискретний.
“Дивись, як поєднуються будівлі — без тріщини між старим та новим,”- каже мені Яна біля фасаду. “Учиться, учиться и учиться!” — в’їдливо відповідає їй Ленін з барельєфу на школі. Я мовчу. А хулі тут скажеш?
Я думаю про те, що перша фраза із нотаток не знадобиться.
Нас зустрічають дуже світлі, хороші люди. І Ленін, і крейдяні гори для них — буденність. Вони їх не помічають. Було б вугілля та дрова на зиму.
Від вражаючих гір, привабливих для туристів (яких тут немає!) у місцевих жителів одні біди. У низовині між гір — полігон. Сюди українські військові звозять та тут підривають снаряди після розмінування Сірої Зони. Міни вибухають — а у шкільному кабінеті інформатики вилітають вікна. Кілька разів мало не порізало учнів.
“Бог милував!” — Кажуть місцеві.
Міни вибухали, поки місцеву жительку ледве не вбило уламком. Здається, її Раєю звали. Але ми з Яною не впевнені. “Раю у раю ледве не вбило уламком”. Мабуть, так не буває. Але й про крейдяні гори ми теж раніше не знали. Хоча купу разів були на Донбасі. Вугілля буває, шпали бувають, сіль велетенськими блоками, “Гради” бувають, світлові ракети бувають перед ними, зіркове небо над Попасною, “Нью-Йорк” у Миколаївці, випалена “зеленка” та блокпости, найпрекрасніші люди і найжахливіші люди. Все це буває. А крейдяні гори — ні.
Крейда — це такі білі уламки, якими ми писали по радянським коричневим дошкам 25 років тому. А гори — це Крим та Карпати. Але тепер і Криму не буває. А Карпати? Хтозна, що буде за п’ять років.
Жити у раю небезпечно навіть ангелам. Жити у раю під назвою Україна — нестерпно. Якщо і є на світі рай, то він точно не тут. Але як же (блять) хочеться жити.
(КРАСНИЙ) ЛИМАН.
“Зараз дороги — третій бізнес після наркотиків та алкоголя”. Наш водій Володимир — у минулому інженер-технолог і на пенсії йому нудно. Його рідний брат був директором Теплоелектростанції, а сам Володимир останні півтора роки працював “у снабженіі”. Тепер таксує трохи. Бере недорого. Навігатор вмикає по особливих випадках для найдорожчих пасажирів.
Сьогодні не ввімкнув.
Поки ми їдемо 30 кілометрів до Красного Лиману (чи просто Лиману після декомунізації), то дізнаємося, що означає “премія вилетіла у трубу” та що ціна тепла складається із собівартості, податків, навару начальства і того, “що не заплатив той хлопець”.
Дорога на Лиман тягнеться повз станцію електрички “Райгородок”, повз ятки з сушеною рибою та раками поряд з громадською вбиральнею та бабусями, які торгують виноградом. Виноград — вражаючий. Ми їли такий вчора.
“У нас занадто багата держава, тому тут ніколи не припинять красти,” — Володимир намагається розібратися у витоках української корупції та у поворотах на Лиман. З корупцією якось простіше.
Ми вїжджаємо у хвойний ліс. Пахне сіллю та сушеною рибою. І ще чимось з дитинства. Солодкою сумішшю соснової смоли та мазуту. Запахом маленьких, але важливих залізничних вузлів пост-радянської України. Колись заможної золотої провінції, а зараз — депресивної порожньої землі з коліями через центр міста та часом, що зупинився.
Я і сам народився у такому місті, але у центрі України.
Лиман — вражаючий гомункул радянського містобудування. Його розділено на дві частини залізною дорогою. Колись між цими частинами ходив громадський транспорт, але це було дуже давно.
Одна частина міста — залізнична, інша — аграрна. Залізничники відчувають себе місцевою елітою. Ми своїх аграріїв у дитинстві називали “колхозниками”, у голодні 90-ті було не до толерантності.
“У нас в кожній сім’ї свій залізничник,” — говорить нам замдиректорка школи. “Повертайте ліворуч та їдьте до лісу,” — сказала вона ж кількома хвилинами раніше. Звісно, ми схибили з поворотом.
“Нам виділили гроші і ми почали будувати школу. І ось ці ялинки саджали. Такі маленькі-маленькі. І от вони виросли…”
“У нас було 450 дітей з ЛНР та ДНР, але зараз залишилось десь 150, інші десь розбіглися…”
Років 20 тому я втік з подібного містечка у великий світ. А зараз ми їдемо повз ринок “Овощєвік” до повороту на котельню. “Реальність не наїбеш,” — б’є мене моєю ж зброєю Яна, коли ми ввечері п’ємо джин-тонік у ресторані готелю “Зоря” у Миколаївці. Це справжній міцний джин-тонік від бармена, якого з Києва виписали місцеві олігархи. А той “Джин-Тонік” з 90-х — огидне хімічне пойло за півтора рубля. У моєму дитинстві гривні називали рублями. Тут так роблять досі.
Лиман на перший погляд — це заповідник мого дитинства. Сподіваюся, що помиляюсь.
“То що сказати про місцеву школу… Вона вражаюча…” — Я кажу це Яні вночі, коли ми стоїмо у внутрішньому дворику готелю. Червоний борщ із салом за 61 гривню та Єгермейстер за 55 зробили свою справу — я розслаблений та сентиментальний. “С днем рождения!” — Співає Ірина Аллегрова з-за огорожі кладовища одразу за воротами “Зорі”. Тут спекотно, наче у Берліні влітку, і темнішає на годину раніше, ніж у Києві.
Справа — мангал, попереду — темно, позаду — Донецьк. За крейдяними горами всі дороги ведуть у Лиман. Це — рай (який ми заслужили).
КОМИШУВАХА.
“ПеГеТе — це село, яке хотіло стати містом, але так і не стало,” — пояснює Віктор, наш друг, у минулому — мєнт, а зараз — директор попаснянської школи. Ми погано спали цієї ночі плюс чотири блок-пости — і жарт не заходить. Під час війни Віктор разом з Толіком — місцевим фізруком та депутатом давно спочилої у Бозі “Партії Регіонів” — залишилися у місті та ходили на роботу. А після війни — латали дірки у розбомбленій школі.
Тут всі кажуть “після війни”, маючи на увазі активні бойові дії у місті. Не залітають міни у місто, а лише по дачам — от і закінчилася війна.
“У нас вже місяць тихо”. Кілька хвилин ми їдемо мовчки.
Через якесь непорозуміння, у Луганській області дві Комишувахи — одна під контролем України під самим боком ЛНР, інша — на непідконтрольній території. 2058 жителів проти 11. Кожному дано буде за вірою його. Кожному по Комишувасі.
“Тут до війни була німецька колона, — ми дивимось на випалене сонцем поле біля Александрополя. — Тут німці до війни жили. Реальні німці”.
Німців на Донбасі завжди було багато. Протестанти-меноніти переселились сюди з Хортиці, купили у Бахмутському повіті 13 десятин землі, побудували сім селищ, одне з них — Нью-Йорк. Зараз це станція Фенольна на краснолиманському напрямку.
“Тут Ленін був з Карлом Марксом. Краще проїхати ось там. Ось тут направо, бо клуб заважає”. Біля місцевого клубу водій показує на розвалений барельєф з русалкою і цицьками з гіпсу: “Треба було з бронзи лити, щоб воно якусь цінність мало”. Підїжджаємо до школи, а я думаю про німців-менонітів — пацифістів, яким віра забороняє брати до рук зброю. Як їм було, коли інші німці приїхали на танках у країну, що стала рідною? Чи їх депортували ще до цього? Чи..?
“У школі 128 дітей разом з дитячим садком,” — нас зустрічає статна директриса, на голову вища за нас з Віктором разом узятих. Вона проводить екскурсію, показує стіну для скелелазіння із розмальованих радянських парт, і я думаю, що нічого більш дивного вже не буде. Нас приводять у цех УПК — навчально-практичний комбінат з верстатами для металообробки. Посеред нього — величезний батут. Дивне лише починається.
Знадвору, захаращеного металевими грибами-мухоморами, виводять десяток дошкільнят, вони слухняно петляють повз верстати до своєї групи.
“А тут у нас буде молодіжний хаб,” — впевнено говорить директриса, стоячи у проході до розбитої котельної. Я думаю “блять”, але вголос сказати це соромлюся. Мені б вашу віру!
Піднімаємось на другий поверх — там виставка місцевого художника. На центральній стіні — кострубата репродукція “Сікстинської Мадонни”. “Він вже помер,” — говорять нам. Яна робить нотатки у телефон, а я думаю: “Як добре, що помер. Не доведеться брехати, що його роботи вражаючі”.
У Комишувасі дороги відсутні як клас, але грунт для сучасного мистецтва (на мій снобский погляд) — вражаючий. У кострубатій Мадонні, радянських мухоморах та стіні для скелелазання душі більше, ніж у всіх київських театрах разом узятих.
Вже в Інтерсіті дорогою додому на кордоні сну та бадьорості я розмірковую, чи є сучасне мистецтво у Л/ДНР? Класно, якби було.
“Життя прекрасне, коли ти живеш, а коли тебе живуть — то не дуже”. Так написано в одній з нотаток Яни. Ми так і не згадали, хто це сказав. Можливо, Віктор. Але точно не Ленін з Карлом Марксом.
Підїжджаємо до Полтави, знову з’являється інтернет і в месенджер приходить картинка. Донецьк, недобудований готель і на обдертих цеглинах графіті “Сонце України встає на Донбасі”. І як із цього зробити текст для сайту?
Я дивлюся на фото донецьких партизан та думаю, як гарно було б приїхати на Донбас у справжнє “після війни”, а не у це “вже місяць тихо”. І просто подихати: вугіллям, сіллю, весняним полем, снігом, морем, коксохімом, спаленою “зеленкою”, сушеною рибою, потом, кров’ю, свободою. А потім просто сісти під металевим мухомором і нарешті заснути щасливим.
Текст— Ден та Яна Гуменні
Ілюстрації — Анастасія Тарханова
Автори та виконавці проекту — нова музична група «Misto 2 Go»: учні шкіл Попасної, Комишувахи, Троїцького, Райгородка, Бахмуту та Миколаївки.
Режисер проекту: Георг Жено
Композитор: Юрій Гуржи
Художниця: Анастасія Тарханова
Куратор: Ден Гуменний
Тьютори: Альбіна Бакуха, Єгор Макаренко, Віола Стороженко, Софiя Черевик
Більше інформації можна отримати на сайті проекту “Misto to Go”: https://www.mistotogo.com/uk/home
«Misto to go — 2» — це спільний проект PostPlayТеатру (Київ), Media Frontline e.V. (Берлін), Миколаївської Школи №3, Попаснянської Школа №1, а також Центру Перформативної Освіти (програма «Театр Громадян») та Agency for Safe Space (Гамбург).
Проект «Misto to go — 2» створений за підтримки програми «Східне партнерство» Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.
Читайте більше про проект “Misto to Go” на “Крапці з комою”:
Донейти авторам: https://send.monobank.ua/jar/2tqgPcazbC
Підтримайте нас на Patreon
Новини та контекст у Telegram
Підписуйтесь на сторінку у Facebook
