Як знайти сили, щоб жити далі? — Монолог в’язня концтабору
Взимку минулого року відбулася прем’єра фільму “ГЕРОЇ” — історії про те, як підлітки з Донбасу вперше доторкнулися до теми Голокосту й вирішили створити про це шкільну виставу. Життя цих дітей змінила війна на Донбасі, але тут вони намагаються торкнутися іншого досвіду, інших історій. Біль та краса того, що вони роблять, дають їм сили пережити особисті трагедії та подорослішати.
4-го лютого о 20:00 відбудеться онлайн-прем’єра цього 12-хвилинного фільму на новій YouTube-платформі “Театр Міжнародних Афер”. Фільм буде доступний на головній сторінці платформи до 14 лютого.
Напередодні прем’єри дослідницька платформа “Крапка з комою” пропонує вам монолог однієї з героїнь фільму — в’язня концтабору Майданек Писаренко Марії Григорівни (1936 р.н.). Монолог подаємо мовою оригіналу:
Ой, ужасно больно вспоминать, какое у нас было детство. Мама осталась одна, а нас трое. Я очень была больным ребенком. Слепая була. Называлась болезнь “золотуха”. Я у врача спросила: что это такое “золотуха”? А она сказала, что это туберкулез глаз. На глазах до сих пор шрамы остались. Я в детстве не видела. Так в подушку лежала. Везде все закрыто. Окна позакривані, двері — никакой щелочки чтобы не было. Боль ужасна. Ну, я випила, наверно, тонну рибячего жиру. И, наверно, он все таки меня спас.
Больше занимался мной мой отец, возил по больницам, лечил, потом на фронте погиб. Остались мы трое одни у мамы. А тут голодовка. В доме ничего нету. Мама взяла свиней кормить, чтобы мы возле свиней жили. Так мы возле свиней и выжили. Потом пошли в школу, все были активистами, все трое. Сначала старшая Лида была комсоргом в школе, потом Клава, потом я. Директор школы всегда со мной советовался. Вызывает и говорит: Мария Григорьевна, что-то жалуются все на Васыля Григорьевича, математика. Я говорю: я вам не советчик. Я так люблю математику, что я и сплю с ней, и знаю на память, и все шестые уроки я вела. Приходил учитель и говорил: иди, Мария Григорьевна, я устал за день уже. Иди, проведи, а я отдохну. Я вела математику. В общем, все получили высшее образование. Сами себе, сами… Никто не помогал. Лида была самая старшая, за маму все время, Клава проработала в райкоме партии всю жизнь, а я главным бухгалтером совхоза “Шевченка”.
Ну, что еще рассказать? Ну, учились. Я говорю: будет земля гореть, а дети должны учиться… А концлагерь…
Концлагерь, да… Когда мы в подвалі усе… у подвалах все жили. Я не знаю сколько… долго… А какой там подвальчик? Маленький. И мы и соседи наши. Ну и от за Донцом немцы, а в Райгородке — стріляють. Стріляють Райгородок. Стріляють. Нашій хаті вугол отбило, а ми сидимо, лежимо у подолі. Ну, а потом немци йдуть, усех забирають і виганяють. І вигнали нас в Селезнівку. Селезнівка ось тут недалеко. Ми там по восемь сімей в одном доміке жили. От так, солома на полу і ми там всі спимо.
Пройшло несколько, ну не знаю, може месяц. Може… Выгнали нас в сентябре, и нас гонят дальше. А в нас корова. А в кого корова, хто, ну, свободней, те попрятались. Ото, калітка где-то открыта, они раз — в калитку и спряталися. А у нас… я у повозке лежу — полумертва дитина, корова, бабушке от тут пльоткой б’є — кров біжить по рукам. Пригнали на вокзал, погрузили нас на вокзал і повезли. Я знаю: мені снився сон. Сон приснився, що я сплю на печі. Видно так согрілася. Ну і ото пригнали нас у концлагель. Ой, як він називається? Як називається, скажіть?
Як він… Освенцим? Майданек… Майданек! Там разгрузили и мы там жили. От так нари стоять і ми там спим. Утром дають нам… Нас було: бабушка, мама, нас троє — п’ять. І з нами була моєї бабушки двоюрідна сестра з паралізованим мужем. Сєм. Він каже, сколько вас? Сєм, говорю. То дають утром чашечку таку маленьку чайку, і кусочок отакий хлєбушка і там капнуто вареннячко. А в обід, я не знаю що то було… макарони з любистком. А любисток же… це я сейчас узнала, що це приправа, а я раньше не знала, а він же ж вонючий ужасно. І ми не їли. Ну, в общем… хто їв, хто не їв, а голодні були — їли. Ну і ми там жили три місяці і нас готовлять уже сжигать. Ведуть сначала у баню, там купають. А потом у ту… крематорій і там сжигать. І от случайно, женщина була там у нас, у якої муж робив лісником. І приходить до нас, ну як… поліцай или як його назвать, я не знаю, ну він цим служив…
“Дівчата, ви чого там?” Він узнав їх — лісниками робили. А ми: так і так. Ой-йой-йой. Завтра вас будуть сжигать! Ой, шож… шож делать? І побіг. Побіг. Що ж ви думаєте? Він добився! Як він добився і що він там… що нас відправили. Погрузили в вагони і отправили в… Ба… Барський район, село Мигалівці… Вінницька область, Барський район, село Мигалівці. А там домики у всіх построєні на два вихода. Ото як строять родітєлі, вони строять сразу для себе, а це — для дітей. Ну і ми ж ото у другій половині жили, всі на полу спали. Короста напала, ужасное дело. Ой, боже! Серой мазали, вонюче все кругом. Ну і однажди… а Клава ходила, в нас вона така, сама бєдова, ходила просить. Ходили не в це село, де ми жили, не в Мигалівці, а рядом якесь село. Вони туди ходили просить з подругой. Приносила паляниці, ну, хороша така їда була. Давали люди. А у мами брали, если свадьби грали, так брали плаття. Було в неї плаття… батістове, батіст називався… на свадьби брали там ходили всі в кирзових сапогах юбки такі длінні. Я знала всі слова: “льоха, цьоп-цьоп до шопи” — це вони так свиней звали, щоб вони йшли в сарай. “Шопа” — це сарай. Юбка — “димка”. Кружка — “кварта”, лоб — “чолок”. Ну, в общєм, всі знала слова. Зараз я нє… забулася…
І вдруг, сидимо ми… А прийшли руські, наші. Зайняли оце село. І солдат зайшов, а його ж бігом і бігом, угощають. Самогоном там привітали. Наверно, оттуда ми і завезли самогон, бо тут раніше не було. А там з буряка. Посадили ж його вгощать, дивимося у вікно, а німець повзе. А німці вже захватили це село і вже іде бойня. Ой, він тоді бігом оце все зняв все воєнне, одів куфайку, що дали йому там, підперезався, пістолет сюди запхав і побіг воювать. Там стільки перестріляло всіх, отака бойня була ужасна. І ніхто з оцих жителей не йшов перевязувать. Тольки ми оце, біженці, рвали… ото там, в кого що… простиня якась єсть, марля там, щоб перев’язувать. Приїхали з госпіталю і кажуть: ну, поперев’язуйтесь, пожалуйста іще дня два-три, а потом ми заберем ранетих. Так у нашого… у нашої хазяйки брат жив от через… ну, воно як луки. Таке, як через луки. Туда пішли, а там на піч залізла ранета. “Я — медсестра”. Відкіль ти? Як тебе звать? “Тоня”. А відкіль ти? “Та я здалеку”. Та ми тоже здалеку, кажи відкіль. “Я з Краматорська”. Ну і ото їх тоді днів через п’ять позабирали всіх ранетих. І тоді їх уже у госпіталі лічили.
Ну, а ми ще пожили… ну, я не помню, скільки вообще прожили, що нам кажуть, що вам можна їхати додому. А бабушка снова з коровою остається. Корову будуть гнать, везти позже. І ми ото снова у вагони посідали. Одна бабушка була, п’ятеро дітей. Дочка умерла, а бабушка з дітьми. Усі приходили до вагонів: дайте нам дитину, дайте. Ну, ніхто не отдав. Усі повезли додому. Їхали додому і тут Марійка — вона й досі жива, моя сестра старша жива і Марійка та жива — а ішов один без ноги солдат, ну його демобілізували, а бабушка каже: Марійко, поможи йому сумку нести. Ну, Марійка ж та й помогла сумку нести, а поїзд наш одправився. Вона бігла, бігла за поїздом і не вспіла сісти. А ті стоять… дві женщини, на… як вони називаються, що переводять путя?.. На стрелках, ага. Дєвочка, де ти біжиш? Та: так і так. Не біжи, щас ми тебе посадим на якийсь поїзд і ти доїдеш. Так вона приїхала перва, чем ми. Ну, зна ж, куди додому йти, ну і пішла ж по путях. Іде, іде, іде по потях, а тут на переїзді, отут де туб-больниця, отут переїзд, женщіна: “ой, Марійко, це ти? А як це ти?” Та: так і так, розказала вона, так та женщина накормила її, забрала додому пока ж ми приїхали.
Ми приїхали усі в корості, оборвані, страшні, тянем ту повозку. Мама плаче не перестає. Батькове ізвєщєніє дали на дорозі, що він погиб. Ну, приїхали додому, а в нашій хаті контора колхозна. Ну, вони бистренько вибралися за два чи за три дня. І ми там стали жить. Ми стали жить, а тут голодовка. В общем, одне за другим. Так багато пережито, що це все хай не вертається ніколи.
Ну і так учиться пішли, робить, учиться. Мама на фермі, ми біля неї. Свеней пасемо, курей пасемо, корову доїмо. Я вже була в десятому класі і бігала корову доїть. Мамі помогла. Ну і так вижили…
Так сон помню, який мені приснився, як погрузили нас у вагони: що я сплю на печі (сміється) Видно, согрілася там. Солома наслана у вагонах і ми ото, як цуценята там. Ви оце представляєте, діти там, не миті, не купані… ой, вообще, вообще. Короста напала. Сєра та вонюча. Ужас. Сєрой повимазувані. Ну, в общем, пройшло все, хорошо кончилась.
І лише у голові оце така клейонка… така клейонка…
Більше про проєкт та його команду можна дізнатися за посиланнями, наведеними нижче,
українською мовою: https://perfosvita.org.ua/heroes-holocaust
німецькою мовою: https://www.mistotogo.com/spuren
Керівники та режисери проєкту: Георг Жено та Ден Гуменний
Камера та режисерка монтажу: Аліна Кобернік
Художниця: Анастасія Тарханова
Педагоги: Яна Гуменна (Київ), Ольга Бакуха (Миколаївка), Корнелія Бухбергер (Гамбург)
Проєкт реалізується у програмі “MEET UP! Youth for Partnership“ за підтримки Фонду “Пам’ять, відповідальність і майбутнє” (EVZ) Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.
Робота з текстом документального монологу: Яна Гуменна
Підтримайте “Крапку з комою” донейтом: https://send.monobank.ua/jar/2tqgPcazbC
Або станьте нашим Патроном — на Patreon
Підписуйтесь на нашу сторінку в Facebook
#крапказкомою
#актуальнозавжди
