Нью-Йорк помер назавжди. І ось чому |;

Є тексти, що з часом стають все актуальнішими. І цей матеріал — підтвердження тому.

Які наслідки матиме пандемія та затяжний карантин для одного з головних міст світу? Як змінюється бізнес-середовище США прямо зараз? І як ці зміни вплинуть на світ у майбутньому?

James Altucher — американський бізнесмен та співвласник комедійного клубу на Бродвеї — влітку 2020 року написав лонг-рід у LinkedIN, згодом його ессе передрукувала New York Post. Цей текст викликав широку дискусію на Заході. Дослідницька платформа “Крапка з комою” переклала його українською.

Я люблю Нью-Йорк. Коли я вперше приїхав до Нью-Йорку, то ніби здійснилася мрія. За кожним рогом на мене чекала нова театральна вистава. Так багато особистостей, багато історій.

Всі субкультури, які я так любив, були у Нью-Йорку. Я міг грати у шахи цілий день, або цілу ніч. А міг — відвідати один з камеді-клабів. Я міг розпочати будь-який бізнес, зустріти потрібних людей. У мене була сім’я, друзі та можливості. Що б не сталося, це місто залишалося сіткою, яка підстрахує мене.

А зараз все це померло. “Але ж Нью-Йорк завжди відроджувався!” Ні. Не цього разу. “Але ж Нью-Йорк — економічний центр світу. Тут завжди з’являтимуться нові можливості”. Але не цього разу. “Нью-Йорку бувало й гірше”. Ні, так погано ще ніколи не було.

Кілька тижнів тому у Фейсбуці було створено групу для людей, які планують переїзд і хочуть отримати підтримку чи пораду. За два чи три дні там зібралося більше десяти тисяч підписників.

Кожного дня я бачу все більше та більше постів: “Я планував залишитися у Нью-Йорку назавжди, але, думаю, цього разу нам доведеться попрощатися”. Кожного дня я бачу подібні пости. Я роблю з усіх них скріш-шоти.

Були три основні причини для переїзду до Нью-Йорку:

1. Можливості для бізнесу

2. Культура

3. Їжа

та, звичайно, друзі. Але, якщо б я нижче виказав хоч десяту частину від того, що думаю, знайти нових друзів після цього стало б складно.

А. БІЗНЕС

Нижній Мангеттен — діловий центр Нью-Йорку — порожній. Незважаючи на те, що люди зараз можуть повернутися до роботи, знамениті офісні центри, такі як хмарочос Time Life, все ще порожні на 90%. Компанії зрозуміли, що не потребують більше співробітників у офісах.

Фактично, буде значно продуктивніше, якщо ніхто не повернеться у офіси. Time Life може прийняти вісім тисяч співробітників. У кращому разі повернуться п’ятсот.

Я сказав другу, що Мідтаун зараз потрібно назвати Містом-Примарою. “Та що ти таке кажеш, — відповів він. — Я прямо зараз в офісі!”

“І що ти там робиш?”

“Збираю речі, — відповів він та засміявся. — Ми зачиняємось”. Він працював у індустрії розваг.

Інший мій друг працював управляючим директором великого інвестиційного банку. До пандемії він бував у офісі кожного дня, інколи — з шостої ранку до десятої вечора.

Зараз він живе у Феніксі, штат Арізона. “До червня, — сказав він мені, — я жодного разу не бував у Феніксі”. А потім він туди переїхав. І проводить всі зустрічі у Зумі.

Я розмовляв з редактором, який переїхав за місто на початку березня. “Ми всі працюємо нормально. Я не розумію, навіщо нам повертатися у офіси”.

Один мій друг, Дерік Хелперн, був упевнений, що залишиться. Кілька днів тому він опублікував у Фейсбуці пост про те, що готовий змінити цю думку. Він написав:

“За останній тиждень:

Я бачив, як безхатченко втратив розум та почав кидатися на випадкових перехожих. Плювати, жбурляти щось та бити.

Я бачив, як кілька батьків-одинаків з дітьми на руках просили гроші на їжу. А потім, коли хтось давав їм їжу, кидалися нею у доброчинців.

Я спостерігав, як чоловік кричав расистські образи на кожну людину, яка робила вранішню пробіжку…

І ще гірше.

Я живу у Нью-Йорку близько 10 років. Зараз стало набагато гірше. І краю цьому не видно.

Мій улюблений парк — парк Медісон-Сквер. Приблизно місяць тому там застрелили 19-річну дівчину.

Не знаю, як цьому зарадити, але зрозуміло: час переїжджати з Нью-Йорку.

Я не єдиний, хто так думає. Лише у моєму будинку орендна плата впала на тридцять відсотків — все більше людей їдуть геть.

Отак…

Це не прощання. Але ще один житель Нью-Йорку думає про це”.

Я обрав його пост, а міг би будь-який з десятків інших.

Люди кажуть: “Нью-Йорку було і гірше” та “Нью-Йорк завжди повертався”.

Ні та ні.

По-перше, коли це було гірше?

Навіть у 70-х та 80-х роках, коли Нью-Йорк збанкрутував, навіть тоді, коли він став кримінальною столицею США (або був близьким до цього), він залишався діловою столицею світу. Це було головне місто для молодих людей, які могли приїхати сюди, щоб заробити статок та отримати можливості. Це місто було культурним Олімпом: домом для художників, театрів, ЗМІ, рекламістів, видавців і, мабуть, це була столиця їжі у США.

Нью-Йорк ніколи не був заблокованим впродовж п’яти місяців. Не під час якоїсь пандемії, війни, фінансової кризи, ніколи. Навіть у самому розпалі епідемії поліомієліту, коли маленькі діти (включаючи мою маму) були паралізовані або помирали (моя мама з тих пір має проблеми з ногами). Нью-Йорк пережив і це.

Це не значить, що так не треба було робити. Цю частину завершено. Тепер ми маємо розібратися з тим, що Є.

На початку березня багато людей (не я) поїхали з Нью-Йорку, коли відчули, що це захистить від вірусу, і їм більше не треба ходити в офіс, а всі ресторани закриті. Люди думали: “Я їду на місяць чи два, а потім повернуся”.

Їх все ще немає.

А потім у червні під час безладу та грабунків поїхала друга хвиля нью-йоркців (це теж не я). У мене є діти. Під час протестів все було нормально, але я трохи нервувався, коли побачив відео, на якому після настання комендантської години бунтівники намагалися увірватися у мій будинок.

Багато хто виїхав тимчасово, але є люди, які поїхали назавжди. Мої друзі поїхали у Нешвіл, Майамі, Остин, Денвер, Солт-Лейк-Сіті, Далас і далі.

Зараз місто полишає третя хвиля людей. Але вони можуть спізнитися. Ціни на оренду та продаж у Нью-Йорку впали на 30–50% не зважаючи на те, що говорять фахівці з нерухомості. А орендна плата у містах другого та третього рівня стрімко зростає.

Я тимчасово, хоча може і постійно, у Південній Флориді. Я обрав це місце навмання.

Робін придивлялась до об’яв у околицях Майамі, а потім побачила район, у якому ми ніколи не були. Ми знайшли три будинки, які нам сподобались.

Вона подзвонила агенту з нерухомості. Місце №1. Зранку оренда подорожчала на 50%. Місце №2. Вже орендували (“вони приїхали з Нью-Йорку на три години, подивилися місце, орендували та поїхали назад збирати речі”). Місце №3. “Доступне”.

“Ми візьмемо це!”. Вперше ми його побачили на власні очі, коли вже заселялися.

“Це ж тимчасово, правда?” Я сказав Робін, що так. Але… я не знаю. Я починаю потрохи любити сонце. Особливо, коли воно за шторами, а я сиджу під кондиціонером.

Але давайте відволічемося на секунду:

Підсумуємо: підприємства працюють віддалено. Працівники не повернуться в офіси. І це смертельна спіраль: чим довше офіси залишалися пустими (на карантині), тим довше вони залишаться такими зараз.

У 2005 році менеджер хедж-фонду відвідав мій офіс та сказав: “На Манхетені ти практично перечіпаєшся через можливості, коли переходиш вулицю”.

А зараз вулиці порожні.

В. КУЛЬТУРА

Я співвласник комедійного клубу Standup NY на 78-й вулиці на Бродвеї. Я дуже пишаюся клубом та вдячний своїм друзям-співвласникам Дені Золдану та Гейбу Уолдману, а також менеджеру Джону Бореамайо. Це прекрасний клуб. Він існує від 1986 року, а до цього тут був театр. […]

Я люблю клуб. […]

Я сумую за ним.

В травні у нас було шоу. Шоу під відкритим небом. Всі спілкувалися дистанційно. Але нас зупинила поліція. Думаю, у такі серйозні часи ми поширювали забагато гумору.

Клуб робить кумедну штуку: влаштовує шоу на вулиці та у парку. Це прекрасна ідея.

У такий час бізнес має віддавати суспільству, а не жалітися і не брати.

Тим не менш, ми не знаємо, коли відчинимося. Ніхто не знає. І чим довше ми закриті, тим менше шансів, що ми колись відкриємося з прибутком.

Бродвей закрито щонайменше до весни. Лінкольн-центр зачинено. Всі музеї закриті.

Забудьте про десятки тисяч робочих місць артистів, продюсерів, художників та про всю екосистему мистецтва, театри, перформанси та кураторство. Люди, які працювали все життя задля одного виступу на Бродвеї — їх життя та кар’єра були зупинені.

Я розумію. Була пандемія.

Але у мене є питання: що буде далі? Враховуючи невизначеність і той факт, що люди, міста та економіки ненавидять невизначеність, ми просто не знаємо відповіді, і це погано для Нью-Йорку.

Зараз Бродвей закрито “щонайменше, до початку 2021 року”, а потім буде серія “плаваючих дат” відкриття.

Але чи це так? Ми не знаємо. І що це означає? Все працюватиме лише на 25% потужності? Бродвейські шоу з цим не витримають! І чи будуть виконавці, письменники, продюсери, інвестори, кредитори, робітники сцени, орендодавці та багато інших чекати цілий рік?

Те ж саме з музеями. Лінкольн-центр та тисячі інших культурних приводів, за якими мільйони людей приїжджали до Нью-Йорку щороку.

Чи є хот-доги біля Лінкольн-центр? Більше ні.

С. ЇЖА

Мій улюблений ресторан зачинений “до кращих часів”. Добре, підемо до другого улюбленого. Теж зачинений до кращих часів. І третій — до кращих часів. […]

Наприкінці травня я гуляв і бачив, як багато місць зачинені (“забиті” — прим. перекл.). Добре, — подумав я, — це тому, що протести призвели до пограбувань, а ресторани захищалися. З ними все буде добре.

Тоді я придивився і побачив об’яви. “Здається у оренду”. “Під будь-що”.

Перед пандемією, в середньому у ресторанів був запас коштів на 16 днів. У декого — більше (МакДональдс), у декого — менше (сімейна грецька їдальня).

За даними Yelp (сайт для пошука локальних послуг (ресторанів, перукарень, тощо) — прим. перекл.) зараз 60% ресторанів у США зачинені.

Я припускаю, що 60% ресторанів зачинені і в Нью-Йорку, але точних даних немає.

Хтось сказав мені: “Ну, люди захочуть приїхати та відкрити свої ресторани! Конкуренції менше”.

Не думаю, що вони розуміють, як працюють ресторани.

Ресторани хочуть, щоб поблизу були інші ресторани. Ось чому на Манхеттені є одна вулиця (46-та між 8-м та 9-м авеню) під назвою Ресторанний Ряд (“Restaurant Row”). Це все ресторани. Ось чому є ще одна вулиця, яка називається “Маленька Індія”, а інша — “Корейський квартал”.

Ресторани існують групами і коли люди кажуть: “Підемо кудись поїсти”, навіть якщо не знають, де саме хочуть поїсти, вони йдуть туди, де знаходяться всі ресторани.

Якщо ресторани більше не згруповані, все менше людей ходять поїсти (вони не знають, де саме, тому обирають залишатися вдома). Ресторани породжують більше ресторанів.

І знову: що відбулося з усіма співробітниками цих ресторанів? Вони пішли. Поїхали з Нью-Йорку. Куди поділися? Я знаю багато людей, які переїхали до Мену, Вермонту, Теннессі, до північної частини штату, до Індіани і далі. Щоб повернутися до своїх батьків, або жити разом з друзями, або просто жити дешевше. Вони пішли і пішли назавжди.

Яка людина прокинеться сьогодні і скаже: “Не можу дочекатися, щоб відкрити свою піцерії у тому місці, де щойно закрилися 100 000 інших піцерій”. Люди збираються почекати трохи та подивитися. Вони хочуть бути впевненими, що вірус пішов, або є вакцина, або є прибуткова бізнес-модель.

Або… ще гірше.

D. КОМЕРЦІЙНА НЕРУХОМІСТЬ

Якщо власники будинків та орендодавці втрачають своїх основних орендарів (фасадні магазини на нижніх поверхах, офіси на середніх та заможні люди на верхніх), вони припиняють діяльність.

А що відбувається, коли вони йдуть з бізнесу?

Насправді — нічого. І це погані новини.

Люди, які могли б орендувати чи купити, говорять: “Хм, всі говорять, що Нью-Йорк повертається у 70-ті, тому, хоча ціна може бути на 50% нижчою, ніж рік тому, я думаю почекати ще трохи. Краще убезпечитись, ніж потім жаліти!”

А поки всі чекають… ціни падають. Люди бачать, що ціни падають, і говорять: “Добре, що почекали! Але чи не почекати нам ще трохи?” І вони будуть ще чекати, а ціни — падати.

Це називається дефляційною спіраллю. Люди чекають. Ціни падають. Але насправді ніхто не виграє. Тому що домовласники банкрутують. На місто витрачається менше грошей. Ніхто не приїздить, тому на ринку немає руху. І люди, які вже володіють цими районами і можуть дозволити собі залишитися, змушені довше чекати повернення ресторанів та послуг. Тих, до яких вони звикли.

Добре, та чи впадуть ціни достатньо низько, щоб усі купували?

Відповідь: можливо. А можливо і ні. Деякі люди можуть дозволити собі триматися, але не можуть дозволити собі продавати. Так що чекають. Інші — збанкрутують і почнуться судові тяжби, які створять проблеми для нерухомості у місті. А великим позичальникам та кредиторам знадобиться допомога, або ж їм загрожує масове банкрутство. Хто знає, що буде?

Е. КОЛЕДЖІ

У Нью-Йорку навчається майже 600 000 студентів коледжів. Від Колумбії до Нью-Йорку, із Баруху, Фордхема, Сент-Джонсу і далі.

Чи знадобиться їм дистанційне навчання? Чи буде молодь у кампусі? Виявляється: і те, й інше потроху. Деякі коледжі чекають семестр, щоб прийняти рішення, деякі — половину на половину, деякі — за бажанням.

Але ми знаємо— є невизначеність, і є гібридність.

Я не знаю жодного коледжу, в який одразу повернулися всі.

Ви скажете, що це нормально, та за один-два семестри все налагодиться.

Не так швидко. Припустимо, лише 100 000 із цих 600 000 не повернуться до навчання та вирішать не знімати квартири у Нью-Йорку. Дуже багато квартир будуть порожніми.

А це багато домовласників, які не зможуть сплачувати рахунки […] Іншими словами, ми не знаємо. Але перш ніж стане краще, буде набагато гірше.

F. ДОБРЕ-ДОБРЕ, АЛЕ НЬЮ-ЙОРК ЗАВЖДИ ПОВЕРТАВСЯ

Це справді так. Я жив у трьох кварталах від Ground Zero 11 вересня. Центр міста, де я жив, було зруйновано, але за два роки він голосно повернувся. Такий смуток і випробування — і так швидко цей район став найбільш привабливим у Нью-Йорку.

А у 2008/2009 роках — так багато страждань під час Великої рецесії (“Економічної кризи”), але він знову повернувся.

Але… цього разу все інакше. […]

Єдина причина: пропускна здатність.

У 2008 році середня пропускна здатність мережі складала 3 мегабіти на секунду. Цього недостатньо для зустрічі в Зумі з нормальною якістю відео. Тепер вона більше 20 мегабіт на секунду. Цього більше ніж достатньо для якісного відео.

Є до і є після. ДО: ніякої віддаленої роботи. ПІСЛЯ: всі можуть працювати віддалено.

Різниця: пропускна здатність стала більшою. От і все. Люди залишили Нью-Йорк та повністю перемістилися у віртуальні світи. Хмарочос Time Life не потрібно знову заповнювати. Уолл-Стріт тепер може бути на будь-якій вулиці, а не бути одним будинком на Манхеттені. […]

Віддалене навчання, віддалені зустрічі, віддалені офіси, віддалене виробництво, віддалене все.

У цьому різниця.

Останні п’ять місяців ми адаптувалися до нового способу життя. Ніхто не хоче летіти крізь всю країну для двогодинної зустрічі, якщо це можна зробити з тим же успіхом у Зумі. Я можу подивитися у Зумі нову live comedy. Можу брати онлайн-уроки у найкращих вчителів світу майже безкоштовно. Навіщо мені платити 70 000 доларів на рік обмеженому числу вчителів, які можуть бути нормальними, а можуть — і ні?

Тепер у кожного є вибір. Ви можете жити у музичній столиці Нешвілі. Ви можете жити у “наступній Кремнієвій долині” Остіні. Ви можете жити у своєму рідному місті. Де завгодно. І ви можете бути такими ж продуктивними, отримувати таку ж заробітну плату, мати більш високу якість життя з меншими витратами.

G. І ЩО змусить нас повернутися?

Можливостей тут не буде роками. Бізнеси йдуть. Люди полишають місто. Для підприємств дешевше працювати віддалено, а пропускна здатність буде збільшуватися.

Чекаємо, що події, конференції і навіть дружні зустрічі, можливо, вся офісна робота відбуватимуться у віртуальній реальності. Тоді всі розосередяться з центру Мангеттена по всій країні.

Певні ресторани зростатимуть у містах другого, а потім і третього рівня по волі того, як таланти та навички перетікатимуть туди, де їх можна швидко використати.

Те ж саме з культурними подіями.

І коли люди запитають: “Почекай секунду — я платив більше 16% податків штату та місту, а у інших штатах та містах податки майже відсутні? І у мене більше не буде таких головняків як у Нью-Йорку?”

Тому що у Нью-Йорку вистачає головного болю. Його багато. Просто ми ховали його у темний кут, бо хорошого тут було більше.

У Нью-Йорка дефіцит — 9 мільярдів доларів. На мільярд більше, ніж прогнозував мер. Як місто розрахується з боргами? Головний шлях — допомога держави. Але державний дефіцит зашкалює. Потім — податки. Але, якщо Нью-Йорк втратить 900 000 робочих місць та десятки тисяч підприємств, це означатиме зменшення податків (якщо їх не піднімуть).

Наступне — збір коштів від тунелів та мостів. Але все менше людей їздять на роботу. А як щодо міських коледжів? Все менше учнів повертаються до коледжів. А як щодо податків на нерухомість? Все більше людей відмовляються від своїх зобов’язань.

З якої причини люди мають повернутися до Нью-Йорку?

Я люблю своє життя у Нью-Йорку. У мене є друзі по всьому Нью-Йорку. Люди, яких я знаю десятиліттями. Я міг вийти з квартири і перейти вулицю — там був мій комедійний клуб, я міг вийти на його сцену і виступити. Я міг проїхати кілька хвилин на Убері та зустрітися з ким завгодно, або піти пограти у пінг-понг, або піти у кіно, або слухати підкаст, а люди, прогулюючись поряд, могли потрапити на мій виступ.

Я можу піти ввечері у свої улюблені ресторани, а потім переглянути виступи улюблених виконавців. Я можу піти у парк, пограти у шахи, побачитись з друзями. Я можу скористатися всим, що пропонує це прекрасне місто.

Більше ні.

Якщо текст став корисним для вас — підтримайте “Крапку з комою” донейтом: https://send.monobank.ua/jar/2tqgPcazbC

Підтримайте нас на Patreon
Новини та контекст у Telegram
Підписуйтесь на сторінку у Facebook

#крапказкомою
#всещеактуально