Словник квантового театру: “перформативне поле”
“Крапка з комою” продовжує формувати лексикон нового театру. Що таке перформативне поле, як відбувається енергетичний обмін між акторами/перформерами та глядачами і як із нього народжується театр?
Німецькі театрознавці Еріка Фішер-Ліхте та Ханс-Тис Леман — чи не найголовніші опоненти серед дослідників сучасного театру. Вони використовують різну термінологію, мають відмінні погляди на кордони між “виставою” та “перформансом”, а Фішер-Ліхте дуже іронізує з означення “постдраматичний театр”. У своїх книжках вони часто використовують тотожні приклади, по-різному інтерпретуючи їх.
Але й цих непримиримих опонентів може “подружити” спільна ідея: наявність у акті мистецтва невловимого живого:
“Для перформанса, як і для постдраматичного театру, на перший план виходить “живе”, так що проявляється насамперед провокативна присутність людини…” [1]
Еріка Фішер-Ліхте називає це “живим форматом” [2]. Вона впевнена, що вистава чи перформанс не існують автономно, а виникають із взаємодії виконавців та глядачів, із їх енергетичного обміну. Із цієї інтеракції виникає спільне перформативне поле. Виникнення такого поля — одна з цілей перформансу, а перформанс, у свою чергу, без спільного поля не може існувати. Німецько-американський філософ Ханс Гумбрехт назвав подібний процес “виробництвом присутності” [3].
У квантовій теорії поля подібне явище називається “перенормуванням” (або “ренормалізацією”). Сутність його у тому, що величини, які спочатку включаються у задачу як зовнішні параметри, самі змінюються у результаті рівнянь руху.
У квантовій фізиці будь-яка частка існує лише за рахунок взаємодії (інакше б вона ніяк не проявилася), вона постійно випромінює і поглинає віртуальні частинки: кванти-перенощики цієї взаємодії.
Нелокальна квантова теорія поля стверджує, що така взаємодія відбувається не у точці, а в певній області простору, тобто у полі.
Таким чином, частка знаходиться у постійній взаємодії з полем, породженим нею ж самою, та з нульовими коливаннями інших полів.
Подібно квантовій частці діють й актори/перформери — вони постійно випромінюють енергію. Це явище вперше описав ще Станіславський, назвавши його “випромінюванням” (рос. “лучеиспусканием”)[4]. Але, якщо в умовному театрі XX сторіччя, глядачі займали пасивну позицію споглядання, то у новому квантовому театрі XXI сторіччя їх роль змінюється до співучасті. Глядач-співучасник активно включається у дію, навіть якщо фізично він не взаємодіє. При відносному зовнішньому спокої, він активний всередині. Крім того, що глядач-співучасник працює з власним чуттєвим досвідом, він самостійно інтерпретує театральні знаки (а не розкодовує бачення режисера).
Як продукується присутність та дякуючи чому виникає це спільне перформативне поле? Еріка Фішер-Ліхте називає цей механізм “автопоетичною петлею зворотної реакції”. Як вона діє?
У 1960-ті роки внаслідок “перформативного повороту” у центрі уваги теоретиків та практиків мистецтва виявилась “петля зворотної реакції”. Це автореферентна самоорганізована система, розвиток якої не піддається контролю. Вистава у такій парадигмі — це ситуація, яка дозволила б досліджувати специфічні форми та умови подібної взаємодії. Відповідно, задача автора (вистави чи перформансу) — спланувати подібний експеримент та створити сприятливі умови для його проведення.
“Петля зворотної реакції” виникає у ситуації фізичної співприсутності. Вона може сформуватися спонтанно, а може — як результат цілеспрямованих зусиль. У обох випадках дія петлі призведе до виникнення спільноти акторів та глядачів, тобто — певної структури, в якій “естетичне”, “соціальне” та “політичне” тісно пов’язані між собою [5].
Подібно квантовим часткам, активні глядачі та актори/перформери постійно випромінюють та поглинають енергію взаємодії, знаходяться у [мовчазному] діалозі.
Виклики нового часу та “медіатизація” мистецтва ставлять перед нами складне питання: чи може виникнути петля зворотньої реакції без фізичної спів-присутності? Наприклад, коли вистава відбувається у Zoom або ми дивимось не живий перформанс, а його відео-документацію? Квантова фізика стверджує, що так (“квантова заплутаність”), але що нам підказує чуттєвий досвід?
КЛЮЧОВІ ТЕЗИ:
• наявність спільного перформативного поля є обов’язковою умовою існування перформансу;
• вистава виникає як результат взаємодії (“інтеракції”) між виконавцями та глядачами/співучасниками, із їх обміну енергією;
• всередині перформативного поля, не обов’язково взаємодіючи фізично, виконавці та глядачі-співучасники отримують глибокий чуттєвий досвід, а від цього — народжується театр.
ДОКЛАДНІШЕ:
[1] Леман Х.-Т. Постдраматический театр. М.: ABCdesign, 2013. — с.220
[2] Эрика Фишер-Лихте. Эстетика перформативности. М.: Канон-плюс, 2015. — с.124
[3] Ханс Ульрих Гумбрехт. Производство присутствия. М.: Новое Литературное Обозрение, 2006. — 184 с.
[4] К.С.Станиславский. Работа актера над собой. М.А.Чехов. О технике актера. М.: Артист. Режиссер. Театр, 2013. — 490 с.
[5] Эрика Фишер-Лихте. Эстетика перформативности…— с.70, с.92
Попередня стаття Словника:
Автор:
Ден Гуменний — арт-директор PostPlayТеатру, співкуратор освітнього проекту PostPlayLab, драматург, перформер. З 2011 року займається політичним-критичним театром як драматург, постановник, арт-менеджер та куратор. Є співавтором більше ніж 30 вистав та перформансів в Україні, Чехії, Польщі, Австрії та Німеччині.
Обкладинка та фото: @sjel.l
Фото з архіву PostPlayLab
Підтримайте нас на Patreon
Новини та контекст у Telegram
Підписуйтесь на сторінку у Facebook
#крапказкомою
#квантовемедіа
