Єжи Гротовський: Планетарний бар — це дуже цікаве місце
Єжи Гротовський — видатний польский театральний режисер, педагог, теоретик театру. Один з головних реформаторів театру XX століття. “Крапка з Комою” пропонує вам есей “The Planetary Bar is a Very Interesting Place” — текст Гротовського про пошук нового шляху та (не)бажання відповідати чужим очікуванням:
Для багатьох людей повсякденне життя — це щось накшталт величезного ресторану або бару, куди всі заходят випити; бару, що оточений психодрамою страхів та помилкових цілей. Якщо ти не робиш все, як заведено, то це катастрофа: у Франції почати вечерю з сиру до того, як скуштував суп та основну страву, дорівнює образі. Так само у театрі, якщо режисер замість того, щоб випускати вистави одну за одною, каже: “Ні, я не хочу йти цим шляхом”.
Або, припустимо, ви вже досягли певного рівня, позиції (не важливо, чи відповідає вона саме вам), але ви вже зайняли її. Триматися такої позиції безглуздо, ви маєте відпустити. Але це означає з’їсти сир перед супом, бо світ очікує, що ви триматиметесь за неї — така от мовчазна угода, така омана цього бару. Хтось плаче, хтось жаліється, що він невдаха, а хтось вже добряче набрався. Всі у чомусь зізнаються, всі за чимось ностальгують. Половина сучасної творчості — це крик ностальгії, яким художник ділиться із глядачем. Це ностальгія за іншим способом життя, за іншими життями.
Це Мармеладов Достоєвського у “Злочині та карі”, коли він п’яний зізнається, що пропив всі гроші сім’ї, що він негідник, який відправив доньку на вулицю, щоб та продавала себе за гроші. І це правда — він дійсно пропив останні гроші сім’ї. Він виголошує величезну ностальгію за тим, щоб жити інакше. І власне та мить, коли Мармеладов виголошує ностальгію, є не що інше, як звичайна хвилина творчості.
Всі погоджуються, що треба щось змінювати. Мармеладов починає свій день із випивки, залишається п’яним і не виходить з корчми; пиятика та постійне марення про неї не лишають сил зробити щось інше. Треба побачити, як вирватися з цієї пиятики та позбутися її. Або визнати, що до пиятики схильно так багато людей, що вона — невід’ємна частина життя. Бо для багатьох це природно…
Дехто виявляється мудрішим і приймає це; саме ці люди створили нашу цивілізацію. Можливо, це не ідеал: або ти приймаєш цей бар, або полишаєш його. На це треба відважитися. Всі спроби залишити його на п’ять хвилин, щоб потім знову повернутися — невдалі спроби… Вочевидь, залишити можна лише те, що у нас вже є. Ганді якось зазначив: для того, щоб не вдаватися до насилля, треба бути здатним на нього — бо в іншому разі це не зречення від насилля, а звичайна відсутність мужності…
Потурбуйся про свою потребу. Якщо ти відчуваєш потребу жити на краю суспільства — живи на краю свідомо, не думай про це, як про тимчасове рішення. (Це не мій шлях. Особисто я вважаю, що жити треба у самому серці суспільства; і лише тоді, коли виникає така потреба — йти на край). Якщо ти постійно знаходишся на краю, то не треба скаржитися, мовляв: “Я не можу жити так само, як мої пращури. Я хочу жити інакше. Поживу так три або чотири року, а потім повернуся”.
Дивовижно! Чи не краще було б тоді боротися з добрим прикладом пращурів і втілити те, про що вони лише мріяли, але так і не відважились зробити?
Важливо, чи входиш ти до бару так, як це робив Мармеладов, або — просто у гарному настрої, з гумором, чи просто з цікавості. Планетарний бар — це дуже цікаве місце: випити і стати його частиною. А жити поза баром. Повернутися до нього?
Оригінал — “The Planetary Bar is a Very Interesting Place” (“The Art”, 1988–89)
Переклад — Яна Гуменна
Ілюстрації — @sjel.l
Підтримати “Крапку з комою” донейтом: https://send.monobank.ua/jar/2tqgPcazbC
Підтримайте нас на Patreon
Новини та контекст у Telegram
Підписуйтесь на сторінку у Facebook
#крапказкомою
#всещеактуально
